Чотири танкiсти i пес
Чотири танкiсти i пес читать книгу онлайн
Повість «Чотири танкісти і собака» розповідає про бойові будні бійців танкової бригади імені героїв Вестерплятте 1-ї армії Війська Польського. Переконливо і правдоподібно описує автор великі і малі події з повсякденного фронтового життя своїх героїв, показує, як зароджувалося і міцніло на важких дорогах війни бойову співдружність і братерство польських і радянських воїнів.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту pbn.book@yandex.ru для удаления материала
– Дозвольте діяти, – попросив капітан. Кос теж виструнчився.
Полковник глянув на годинника, стрілки якого показували шістнадцять годин сорок три хвилини, і, на якусь мить замислившись, відповів:
– Не маю права заборонити.
Німецький сапер, видно, зрозумів розмову, а може, здогадався про її зміст, бо раптом глузливо засміявся.
– Блискавична смерть – хороша смерть! – сказав дерев'яним, приглушеним голосом.
– Маєш рацію: блискавична смерть – хороша смерть, – буркнув Кос і, підійшовши до нього, підняв руку.
Здавалося, що хоче вдарити, але хлопець лише зірвав німцеві з голови пілотку.
– Не каркай! – сказав коротко.
Віхура, сидячи на танку, розглядався довкола і говорив Густлікові:
– Невчасно ми сюди приїхали. Поки там що, треба б у інший бік повернути дишло, – показав на гармату.
– Сиди поки що.
Саакашвілі вже встиг поговорити з німцем і, повернувшись, сказав:
– Усе заміноване, і місто має ось-ось злетіти в повітря. Час тікати. Куди це Янек подався?
Єлень не відповідав, гладив по голові Шарика і розглядався довкола.
– Ти надіслав? – запитав раптом Григорій Віхуру.
– Що?
– Листа. До Гані й Ані, щоб приїхали.
– Вже й відповідь маю, – флегматично відповів Франек, витяг з кишені конверта й прочитав приписку пошти: – «Адресат вибув».
– Як це вибули? – здивувався грузин.
– Пошта не знає, – буркнув Густлік. – Може, кудись виїхали, а може, їх хтось украв, – розводився далі, але, помітивши Павлова та Янека, що підходили до танка, обірвав і попередив друзів: – Увага, наш командир повертається.
Повисовувавшись з люків, танкісти всміхалися і віддавали честь капітанові.
– Вилазьте з машини! – несподівано наказав Янек.
Послухався його тільки Шарик і радо затанцював біля свого хазяїна.
– Заспокойся! – наказав Янек і здивовано спитав: – Ви що? Не чули? Я сказав: з машини! Сам поведу!
– Машину передавати не дозволяється. Кажи, куди їхати, – заявив Саакашвілі, вигідніше вмощуючись за важелями. – Якщо тобі тісно, то можеш викинути кулеметника або навідника.
– Грицю! – застережливо буркнув Єлень.
– Що?
– Йди під три чорти, – порадив сілезець, залазячи до башти.
– Йдеться про те, – говорив Кос, підвищуючи голос, – щоб знайти детонатора і знешкодити його. Всі не потрібні, нащо ж ризикувати всім.
– Учотирьох швидше знайдемо, – стояв на своєму Єлень.
– Що значить учотирьох? Уп'ятьох! – сердито вигукнув Віхура. – Я в Берліні вже залишався сам, то ще досі, як згадаю, гикається.
– Там це в тебе пройде, – закепкував Єлень. Кос виліз на башту. Надів шоломофона.
– Запускай мотора! – скомандував, і враз загув двигун. – Шарику!
Пес стрибнув механікові на коліна, поповз до свого кутка, де лежала м'яка подушка, вишита метеликами й квітами.
– Місце Томаша вільне, – пояснив Янек, допомагаючи залізти в танк Павлову.
– Нормально, повний екіпаж, – додав Густлік.
Танк рушив по шосе, набираючи швидкість. За. хвилину вже мчали повним ходом, перетнули приміський лан, продерлися крізь садок і в'їхали на вулиці містечка. Тут лункіше гудів мотор, брязкали гусениці по бруківці. Дудніла луна, відбиваючись од стін порожніх будинків, що стояли з розчиненими навстіж вікнами й дверима. На всьому видно було сліди спішної, панічної втечі: лежали порозкидані валізи, які виявилися заважкі, стояв повний різних речей городницький візок з поламаною віссю, на середині бруківки біліла велика лялька.
«Рудий» трохи звернув убік: Саакашвілі обминав іграшку, щоб не потрапила під гусениці.
– Повільніше… праворуч, – командував Янек. Танк вирвався з-поміж будинків і липовою алеєю помчав до фортечного рову.
– Поволі… ще повільніше…
Під вагою «Рудого» затріщав і ввігнувся дерев'яний міст. Обережно, мов ноги розвідника, який скрадається до ворога, чалапали сталеві гусениці. «Рудий» скидався на звіра, що готується стрибнути.
Закрили люки. Всі прикипіли до перископів, окрім Віхури, який уткнувся в куток і закрив руками собаку на випадок раптового струсу.
Міст закінчився, по-іншому загудів двигун під склепінням фортечної брами, машина навіть пішла трохи швидше, але раптом загальмувала.
– Кабель, – доповів Саакашвілі. – Рвати?
– Ні, – поспішно відповів Павлов. – Треба перевірити, – простяг руку до ляди люка.
– Стоп! – стримав його Кос. – 3 танка перевіриш, Іване, – вперше назвав капітана по імені, але ніхто не звернув на це уваги. – Зачини за мною, – наказав Густлікові.
– Янеку…
– Облиш балачки.
Кос уже був на броні, закрив люка й обережно зійшов по гусениці на землю. Над брамою на оббитій штукатурці чорнів напис, прикрашений намальованим черепом: «Краще смерть, ніж поразка».
Чорний водонепроникний кабель лежав навскіс на бруківці. Один його кінець зникав у водоканалізаційному колодязі, другий вів до низьких прочинених дверцят, на яких також намальовано череп із схрещеними кістками.
На тлі лагідного, спокійного гудіння танка, мотор якого працював на сповільнених обертах, кожен Янеків крок чітко відлунював у повітрі. Розсипані по бруківці шматки коксу хрускотіли під ногами.
Далі виднілося кругле подвір'я форту. Над написом щось ворухнулося. Янек зупинився, тримаючи долоню на рукоятці пістолета, але то, мабуть, був вітер, або йому привиділось, отже хлопець підняв з-під стіни дві кам'яні плити для вимощування тротуарів, поклав їх навпроти правої гусениці з обох боків кабеля і жестом скомандував Григорію їхати далі.
«Рудий» здригнувся, наїхав гусеницею на плиту, переїхав кабель, і тоді Янек дав знак Григорію трохи повернути вбік і зупинитися.
Коли Кос знову заліз до танка, десантний люк уже відкрили. Капітан лежав на дні «Рудого»; натягнувши гумові рукавички, він обережно знімав ножиком ізоляцію, тихенько насвистуючи пісеньку про Дніпро.
За якусь мить блиснули оголені дроти. Павлов обережно приєднав до них клеми амперметра. Перемикач клацнув, і цей звук видався різким, немов постріл. Стрілка здригнулася, але тільки від легкого струсу. Клацнуло ще вдруге і втретє… Стрілка стояла нерухомо…
Павлов, насвистуючи, зняв клеми, і Густлік, витираючи піт з лоба, подав йому саперні ножиці. Перерізаний кабель скрутився, мов поранена змія.
– Уперед! – пролунала команда.
Танк виїхав із брами на невелике кругле подвір'я. Башта поволі виконала повний оберт. Перископи уважно оглядали форт.
– Вилазьмо, – наказав Янек, – Густліку, зоставайся біля гармати.
– Лишається двадцять сім хвилин, – сказав Павлов. – Якщо доля нам не всміхнеться…
– Або пес не допоможе, – докинув Янек і, видобувши з кишені пілотку німецького майора, дав Шарикові понюхати.
Саакашвілі й Віхура підійшли тим часом до металевої брами, одної з кількох, що зеленіли у фортечній стіні. Зарипіли завіси важких дверей. У складі до самої стелі стояли сотні або й тисячі ящиків з толом.
Саакашвілі протиснувся вузьким проходом до середини, посвітив ліхтариком. За першим складом був другий і третій, теж заповнений під саму стелю. Григорію стало страшно, він повернувся назад і, важко дихаючи, сказав Віхурі:
– Там ще в сто разів більше, ніж тут. Якщо…
– Чого хвилюєшся? – урвав його Віхура. – На нас з тобою по чверть кілограма – і то забагато. Чи тисяча тут тонн, чи сто тисяч – байдуже.
– Шукай, Шарику, – заохочував собаку Кос. Собака, обнюхуючи ящики, обійшов склад і повернувся розчарований.
– Не було тут того поганця? Не було?
Шарик, гавкнувши, підтвердив: не було, бо не вловив чужого запаху.
– Гадаєш, сам майор ставив детонатора? – спитав Віхура.
– Руку десь покалічив. Біля якоїсь роботи, напевно. Думаю, що тут.
– А коли ні? Він же, мабуть, мав помічників. Одні білий прапор вивісили, але знайшлися й такі, що власної голови, набитої божевільними гітлерівськими ідеями, не шкодували.
– Не мороч голови. Треба було тобі залишитися.
– Тут сто таких складів, як цей, – втрутився Григорій. – Значить, по п'ятнадцять секунд на кожний, щоб знайти, а потім дві хвилини на розміновування.