Чотири танкiсти i пес

Їхали дедалі швидше порожнім шосе, щоб устигнути вирушити разом з усією армією на південь, на землі над Лужицькою Нейсе, які знову стали територією Польської Народної Республіки.

Розділ XXII ОСТАННЯ КУЛЯ

Хлопці повернулися з Гоноратою вчасно. Спочатку навіть здавалося, що ніхто й не помітив їхньої відсутності. Та коли танкові підрозділи слідом за піхотою рушили на Лужиці, генерал затримав екіпаж «Рудого».

– Залишіться тут ще на два-три дні. За цей час, підпоручику Кос, владнайте формальності, пов'язані з особистим життям екіпажу.

– А може, ми… – почав був Кос.

– Досить, – обрізав генерал. – Я хочу командувати танком, а не групою туристів чи сімейним будиночком на гусеницях. У Віхури я відібрав машину, щоб покарати. Поїде з вами кулеметником і помічником Саакашвілі.

– Все одно залишається вільне місце, бо Томаш ще не повернувся.

– Не біда. Поїдете вчотирьох. Черешнякові заступник командуючого армією дав у Варшаві двотижневу відпустку для відвідання родини в Студзянках. Повернеться прямо до Лужиці.

– Хитрий той Томаш, як лисиця, – з визнанням буркнув Густлік, коли генерал пішов.

– А ти хитрий, як муха, – сказав Янек. – Треба до осені клопотатися, поки Гонората солдатом стане.

Формальні справи були й справді копіткі, бо всім штабним писарям після війни в головах замакітрилося, і треба було їх міцно до стіни притискати, щоб виписали потрібний папірець. Ходили владнувати справи гуртом, і там, де не допомагав офіцерський чин Янека, ані прохання Григорія, Густлік хапав упертого за руку і, потискуючи її, повільно говорив:

– Я був би дуже радий, якби ви нам оце підписали.

Лише на кінець третього дня Гонорату мобілізували і призначили помічником медсестри Вогника, що керувала відділом польового госпіталю армії. Коли відвезли нову санітарку на місце призначення, Маруся, скориставшися з нагоди, пояснила Янекові зміст свого листа і на закінчення додала:

– Якби не Ліда, все довелося б починати спочатку, а тим часом нас роз'єднали б кілометри, дні й місяці, а може, й роки…

Вони всі троє просили (Віхура лишився біля машини), аж поки Лідка погодилася підійти до вікна. Сховавшись за завіскою, сказала:

– Я тут… Добрий день.

– Одужуй швидше, – перший обізвався Янек, – і повертайся до нас. Дякую тобі, Лідко.

– Якщо захочеш, то навіть у танку є місце, бо Томек у відпустці, – додав Густлік.

Григорій нічого не сказав, хоча навіть рота розтуляв і вуса гладив. Махнув тільки рукою й відвернувся, бо сумно йому стало. Нелегко говорити до порожнього вікна, особливо коли хочеш багато чого важливого повідомити.

Вже відходячи од вікна, Саакашвілі, оглянувшись, на якусь мить побачив за шибкою схудле обличчя і білу хусточку на голові. Хлопець не дав по собі пізнати, що помітив Лідку, боячись завдати їй прикрість.

Через три дні вирушили на світанку, бо на ніч хотіли зупинитися в капітана Павлова, в місті, куди його призначено комендантом. Опівдні, не зупиняючи машини, попоїли хліба з м'ясними консервами і помчали далі, змінюючи час од часу Саакашвілі за важелями, щоб міг розім'ятися.

– Іван нам таку вечерю організує, якої вже давно не їли, – запевняв Густлік.

– Обіцяв мені показати, як користуватися логарифмічною лінійкою, – згадав Янек.

«Рудий» мчав осяяним сонцем шосе, обабіч якого росли фруктові дерева. Окрім Григорія, який знову вів машину, всі сиділи на башті, нетерпеливо дивлячись уперед.

– За тим пагорбом, – сказав нарешті Кос, поглядаючи на карту;

Виїхали на плаский пагорб і внизу, десь за півкілометра попереду, над річкою побачили лужицьке містечко. Темним багрянцем жевріли його стрімкі дахи, виблискували бані костьолів, вежа ратуші золотистою голкою проколювала небо. Над самою річкою видно було порослі зеленню руїни старого замку, а поряд з ними широкі бастіони форту минулого століття.

Все це купалося в промінні травневого сонця, на околицях біліли сади, і ця картинка годилася для фотографії з написом: «Пам'ятка з-над Нейсе», аби не люди, які виповзали з міста, немов мурашки з палаючого будинку. Молоді й здорові пішли, мабуть, раніше, бо тепер шкандибали тільки старі, діти та каліки, внук штовхав візок, на якому сиділа паралізована бабуся.

Керували цим рухом радянські піхотинці, слабкішим допомагали залазити в машини, які йшли на захід.

Танкісти, нічого не розуміючи, перезирнулися.

– Що за чорт? – прошепотів Віхура.

– Збожеволіли, чи що? – буркнув Густлік.

Коли під'їхали ближче, Кос помітив Павлова в гурті людей, що керували цією дивною евакуацією.

– Зараз дізнаємося. Зупини машину! – наказав механікові і ще здалека гукнув з башти: – Товаришу капітан!

Іван повернувся і, прикриваючи долонею очі від сонця, здивовано розглядав танк. Янек зіскочив на землю і, простягши руки, побіг назустріч Павлову.

– Ми до вас у гості. Не впізнаєте?

– Невчасно, – стурбовано відповів сапер. – Евакуюємо місто.

– Чому?

– Склад вибухівки у форті замінований, – показав на місто. – Все злетить у повітря.

– Коли? Чому?

– Ходімо зі мною, довідаєшся, – капітан перший пішов уперед. – Наша контррозвідка спіймала саме того, хто мінував.

– Командуй, тут, Густліку, – гукнув Кос. – Я незабаром повернуся.

– Слухаюсь.

Один з піхотинців-регулювальників помітив «Рудого», підбіг на край рову і, вимахуючи червоним прапорцем, кричав до Єленя:

– Відійди назад, бо як довбоне, то гусеницями накриєшся!

– Не репетуй, синку, бо захрипнеш! – заревів йому у відповідь сілезець.

Павлов і Кос зійшли з шосе біля невеличкого бетонного містка на схил, укритий окопами й сходами сполучення. Зіскочили на дно траншеї, пішли один за одним, спішно минаючи гострі повороти, і, врешті, за третім Янек майже наштовхнувся на вартового.

– Стій! – наказав солдат.

– Я комендант міста, – протиснувся вперед Павлов.

– Проходьте.

Після наступного повороту окоп розширився; тут стояв радянський полковник, який гукав у телефонну трубку:

– Повторюю: жодного солдата не пускай за встановлену межу. Війна закінчилась, і ти не маєш права кидати людей на видиму смерть заради спасіння кількох калік. У їх крові винен той мерзотник, який замінував.

Кинув трубку й привітався з Павловим.

– Здоров був, коменданте. Як справи?

– Евакуація закінчується. Тепер ще піду в форт і пошукаю.

– Хто це з тобою?

– Підпоручик Кос, – одрекомендувався Янек.

– Друг із польської армії. Ми разом у Берліні воювали.

– Ти сам підеш шукати?

– Та я ж сапер.

– Не клади голову під сокиру. Сапер чи не сапер – не твій клопіт. Ну й що з того, коли ще двох, або трьох німців виведеш; адже вони самі прирекли на смерть своє власне місто.

– Я не по трьох хочу йти, хочу врятувати місто. Коли б пощастило знайти детонатора.

– Часу обмаль. Ота погань каже, що о шостій – всьому кінець. Думаю, ніхто краще за нього не знається на цій справі, – показав на полоненого.

В кутку окопу стояв гітлерівський майор з чорними саперськими вилогами, з завзятим фанатичним обличчям. Правою рукою в шкіряній рукавичці підтримував ліву долоню, замотану бинтом.

– Більше нічого не скаже, – додав полковник, – крім того, чим нас уже кілька разів почастував: «Після смерті фюрера хай гине весь світ».

– Я знав… – замислившись, сказав Павлов. – Знав про сотні вибухівки у старому форті, але де б я взяв транспорт і вантажників, щоб усе це вивезти? Треба було організувати людям якесь життя.

– Ти життя, а він смерть. Убив вартового, проліз до підземелля, і десь там поклав детонатора або, може, тільки завів годинниковий механізм, який ще з часів Гітлера там лежить…

– Коли ми його брали, підстрелив гвардії старшину, і старий солдат повернеться додому без ноги, хоч усю війну пройшов щасливо…

– Піду! – рішуче промовив Іван.

– Поїдемо, – втрутився Янек. – По-перше, швидше, по-друге, під бронею безпечніше і, по-третє, шукати допоможу.