Чотири танкiсти i пес

Слідом за ним, як тінь, подався Юзек.

– Тепер кілька днів про перепустку і не згадуй, – сказав Кос до Єленя.

– Сам одпусти. Скочимо з Франеком, одна нога тут, друга там.

– Дозволь йому, – підтримав приятеля Григорій.

– Звідсіля й тридцяти кілометрів не буде, а потім, як вирушимо на Нейсе, важко будо повертатися, – доводив Віхура. – Навмисне сьогодні навіть краплі в рот не брав…

– Гаразд, – дозволив Янек, розуміючи, що ситуація заплутується, – але щоб повернулися перед світанком.

Хлопців немов вітром здуло. Саакашвілі, зітхнувши, повторив своє прохання:

– Покажи того листа, може, разом розшифруємо. До столів уже не хотіли повертати, вийшли садом у поле, посідали в траві під терновим кущем, і там під весняний радісний щебет жайворонків Янек прочитав Григорію листівку від Марусі:

«Любий! Не знаю, чи ми коли-небудь зможемо віддячити Лідці за те, що вона зробила для нас. А тепер прошу і тебе, і всіх членів екіпажу – не приїздіть до госпіталю…»

Кос обірвав речення на середині й запитав:

– Розумієш щось?

– Не все, – зітхнув Саакашвілі. – Єдине певне – не хоче, щоб її навідували – бачили оте обсмалене волосся. А що Лідка для вас зробила, не знаю, але такої дівчини днем з вогнем не знайдеш…

Вже годину Віхурин газик підстрибував на корінцях і камінні лісової вибоїстої доріжки.

– Чорти б забрали таку дорогу! – лаявся Єлень, тримаючись, щоб не вилетіти з машини.

– По шосе без перепустки далеко не заїдеш, – крізь зуби відповів Віхура. – Найгірше ще попереду, бо, як не крути, а доведеться перетнути головну дорогу на Костжинь і Познань, а по ній невпинно ідуть війська.

– Не можна більше чекати. Як Гонорату Марусі до госпіталю віддамо, то всі троє разом до Польщі повернуться. Вже не загубиться.

– Невідомо тільки, чи ще чекає, – ущипливо промовив водій.

– Ти вже це казав, – спокійно промовив Густлік. – Дивись краще за дорогою…

Хвилину їхали мовчки. Ліс дедалі рідшав, і незабаром машина, долаючи мілкий рів, виїхала на узлісся та зупинилася в тіні крислатого куща ліщини.

Трохи ліворуч, на вигорілому викорчуваному полі, хлопець у довгому плащі вів за вуздечку сухореброго коня. Старий у сорочці з засуканими рукавами, у військових штанях і в пілотці, на якій залишилася пляма після відпоротого гітлерівського орла, тримав плуга. Закінчивши ряд, зупинилися відпочити і подивитись із пагорба вниз, на широке шосе, яким сунули війська, мов рвучка, неспокійна річка.

Віхура заглушив мотора, і тоді крізь гудіння військових машин хлопці почули веселі, бадьорі голоси солдатів, та й слова можна було розрізнити.

Перезирнувшись з Густліком, Віхура дістав з-під сидіня бінокля, подивився в нього, передав Єленю.

– Він.

– Справді, – підтвердив Густлік. – Варто б під'їхати, потиснути руку.

– Відразу б улипли. Треба перечекати якийсь час, а тоді на повному ходу.

У бінокль ясно видно було вусатого командира, який їхав попереду, вже не вахмістра, а поручика Калиту. Його легко було пізнати, хоч на щоці з'явився новий шрам і медалей на грудях побільшало. В першій трійці їхав баяніст, з боків найголосистіші співці в розвідувальному ескадроні. Виводили по-молодецьки і водночас тужно.

Голоси щораз більше заглушував гуркіт моторів. Бригада важкої артилерії під'їздила до перехрестя доріг.

У відкритих газиках – офіцери, на тягачах – командири гарматних обслуг, а на лафетах, як горобці на паркані, – артилеристи.

Під брезентом ваговозів для боєприпасів було повно солдатських пожитків, на бортах біліли свіжонамальовані лозунги: «Здрастуй, Вітчизно!», «Перемогли в бою, переможемо у відбудові країни».

Єлень повів біноклем і прочитав на дороговказі біля роздоріжжя два великі написи BERLIN, латинськими літерами й кирилицею; вістря затесаних дощок показували, звідкіля йдуть війська. Прямою дорогою до Костжиня було 20 кілометрів, до Познані – 207, а польські підрозділи, як кавалерійські так і артилерійські, повертали в напрямі Франкфурте, Котбиса й Шпрємберга.

Ще не проїхали гармати, як узбіччям блискавично промчала мотоциклетна рота, і Густлік подумав, що, коли б не пилюка, то, може б, і підхорунжого Лажевського розгледів.

На шосе вийшов радянський гвардійський піхотний полк. Попереду прапор і командири при орденах, за ними – розвідники, які співали пісеньку про Катюшу і квітучі яблуньки, присвистуючи після кожного куплета.

Марширували радянські піхотинці на Познань, і разом з ними – поляки, теж із командиром полку попереду. Колона повертала на південь, співаючи:

Лунали пісеньки, як колись на тій сибірській станції, де вони зустрілися з Янеком. Солдати весело гукали і більше для забави, аніж з потреби обмінювалися цигарками й тютюном. Слів, звичайно, не було чути, а згодом і пісню заглушило ревіння танків, колона яких з'явилася на шосе, знявши хмару куряви.

Війська йшли, а вони так само сиділи в газику, що причаївся під ліщиною. Тінь пересувалася, сонце припікало в спини, Густлікові ставало дедалі сумніше й нудніше

– До осені думаєш тут чекати? – запитав Віхуру.

– Поки на шосе не утвориться пробка, нема про що й мріяти.

– А якщо ніколи не утвориться?.

– Стільки машин їде, якась і зупиниться, – впевнено сказав Франек.

Чекали ще хвилин з п'ятнадцять у напруженій мовчанці, і виявилося – Віхура мав рацію. З боку Берліна за півкілометра від їхньої схованки щось трапилось, якась машина з причепом перегородила дорогу, дві інші намагалися воднораз оминути її і заклинили шосе. По той бік пробки натовп густішав, а з цього боку стало вільніше.

– Держись міцно, – сказав Франек Густлікові, запускаючи мотора.

Рвонули вперед, немов на гонках. Піщаною доріжкою в хмарі пилюки проїхали викорчуване поле, різко загальмувавши перед ровом, подолали його і, сигналячи, мов на пожежу, проштовхнулися між піхотою.

Різко повернувши, Віхура розминувся з ваговозом, водій якого, нічого не підозрюючи, впевнено їхав головною дорогою і не думав змешувати швидкості. Через місток, продірявлений снарядом, з'їхали на бічне шосе, відірвалися від головного шляху і лише тоді, витираючи піт з лоба, капрал зітхнув з полегкістю.

– Я вже думав, що мене той гладкий зупинить, і будуть неприємності, – сказав до Густліка і, показуючи табличку з написом «Рітцен», додав: – Глянь, уже близько.

Сілезець на радощах гупнув його в спину, газик вилинув убік і ткнувся в кам'яний стовпчик.

– А щоб тебе дідько забрав! – вилаявся Франек, гальмуючи. – Слід залишиться.

Виліз з машини, оглянув ум'ятину на радіаторі, потім знов сів за кермо; далі їхали мовчки.

Коли з лісистого пагорба побачили Рітцен, місто видалося їм більшим, ніж раніше. Може, тому, що на вулицях було чимало людей, військових і цивільних. Місто вціліло завдяки тому, що вчасно було висаджено в повітря греблю і обійшлося без вуличних боїв.

Хлопці не знали адреси й вирішили почати розшуки з центра, з тієї трикутної площі, де раніше стояла зенітна батарея. Виявилося, що діяли вони правильно, бо в цегляному будинку, в якому вони колись жили, тепер розмістилася комендатура і міська управа. Біля дверей у юрбі жінок побачили чоловіка в костюмі, перешитому з німецького мундира: він давав розпорядження й тицяв у простягнені руки карточки, черкнувши на них кілька слів.

Радянський офіцер, що саме проходив мимо, відповідаючи на уклін, оддав німцеві честь.

Жінки з лопатами та граблями почали перекопувати газон, на якому залишилися ще сліди окопів.

Коли газик з Густліком та Віхурою під'їхав ближче, чоловік повернувся і радісно розкрив обійми.