Чотири танкiсти i пес

– Побачимо.

Вогник і Шавелло повернулися до кімнати на першому поверсі, в якій були замуровані вікна на вулицю і де зібралася ударна група. Всі в касках, з гранатами за поясами. Двоє солдатів з вогнеметом, одягнені в, сталеві напівпанцирі та азбестові ковпаки, сиділи осторонь.

– Чого так відокремилися? – запитав сержант.

– Подалі від курців.

В іншому кутку, біля Зубрика, Віхури й Лажевського, молодий Шавелло зробив вигідне містечко, поскладавши під стіну валики з дивана.

– Чому це так? – Вогник звернулася до Костянтина, коли тільки сіли. – Не маєш нікого, серце ниє. А коли є, ще більше.

– Бо світ по-дурному влаштовано, – сказав Віхура.

– На те й серце, щоб інколи боліло, – відповів Костянтин.

– Котра година? – занепокоєно спитала Вогник.. – За чверть дванадцята, – вихопився Юзек.

– За п'ятнадцять хвилин північ! – доповів Зубрик.

– Повинні вже…

– Що повинні, те зроблять! – різко урвав дівчину Лажевський, а за мить, глянувши на неї, додав: – Ну, що ти? Зовсім як моя сестра, – не доказав і одвернувся, бо заболіло серце від спогаду.

– Він для мене найближчий у світі! – прошепотіла Костянтинові Маруся, витираючи сльози. – Якщо живий з-під землі вийде, то до свого села не повернуся, залишуся з ним назавжди. Аби тільки…

– Нема чого нервуватися, все буде гаразд, – заспокоїв Шавелло.

На сходах загупотіли солдатські чоботи. Віхура вибіг на розвідку.

– Привіт, дротяний бог! – узяв за плече зв'язківця з котушкою на спині. – Куди?

– Пусти, – шарпнувся телефоніст і, побачивши погони капрала, пояснив: – На горище тягнемо, Старому.

– Ще хвилина залишилася, – промовив полковник, дивлячись на годинника. – Складні маневри рідко проходять вдало.

– Бригада… – сказав артилерійський командир у мікрофон, – зарядити, доповісти.

У телефонній трубці шуміли голоси, а поблизу піхотний полковник говорив, дивлячись у бінокль:

– Нічого не вдієш, мусимо починати самі.

Він бачив освітлені пожежею руїни будинків і рештки станції метро. На великій білій вивісці, що чудом уціліла, чітко виднілися чорні літери.

Отже, не дійшли. Не можна мати до них претензії. Адже знав – весь план побудовано на теорії неймовірності. Час уже відкривати вогонь. Артилерист даремно зволікає.

Раптом у входах до зруйнованої станції блиснуло, і, мов з кратера вулкана, звідти шугонули клуби пилюки та диму.

– Дійшли! – радісно прошепотів піхотний полковник.

До спостережного пункту долинув протяжний грім вибуху, і дальші слова треба було вигукнути на повний голос.

– Починай!

– Бригада, залпом вогонь! – скомандував артилерист у мікрофон.

Навколо загриміли гармати, а за мить майдан біля станції закипів блисками й вибухами, що зливалися в суцільне ревіння.

На першому поверсі не видно було блиску, але тільки-но здригнулася земля і в світлі каганця завирувала пилюка, всі кинулись до вікон. Віхура й молодий Шавелло раз у раз били ломами в надбиті цеглини. Не минуло й хвилини, як кинули ломи й, важко дихаючи, відступили під стіну. Ще хвилину тому замуровані вікна зяяли проломами.

Солдати зі зброєю в руках поставали густою шеренгою під стіною, готові за першою ж командою кинутися в атаку.

Зубрик витирав спітніле обличчя і шию вийнятим з кишені рушником.

– Є? – запитав Віхура, доповнюючи слова жестом.

Капрал дістав з кишені пласку пляшку й подав фельдшерові. Той тремтячими руками відкрив корок.

– Що поробиш? – зітхнув він скрушно. – Коли я не люблю пострілів, просто не зношу!

Відкинувши голову, хильнув добряче з пляшки.

Найспокійніше тримався старий Шавелло, який пошепки молився.

Лажевський докурював цигарку біля вибитого в стіні отвору, ховаючи вогонь у долоні.

Маруся проштовхалася вперед і запитала підхорунжого:

– Спершу був вибух, артилерія потім одкрила вогонь?

– Потім.

– Значить, наші почали.

– Наші, Вогнику. Хотів би я там бути, – сказав Данієль і подумав, що радіти ще рано, бо вибух не розбирає, де чужий, де свій, отже, міг бути останнім привітом од «Рудого» та його екіпажу.

– Так воно й було, панночко, – пояснював Юзек. – Тільки-но блиснуло, дядько сказав: – «Рудий».

Вогник зопалу поцілувала молодого Шавелла в щоку і гукнула:

– Дійшли наші, дійшли!

В Юзека від щастя запаморочилася голова, він почервонів. Квітів, певна річ, близько не було, тож відчепив од пояса гранату.

– Візьміть, Марусю, – подав дівчині. – Це найгарніша з усіх, які я маю.

Вогник зважила гранату в руці й приязно осміхнулася.

Коли артилеристи гаубичної бригади виносили на шостий поверх розібрані гармати, Янек Кос переживав найтяжчі хвилини в житті. Мотузка, прив'язана до Шарикового нашийника, все ще не піддавалася, значить, сталося щось непередбачене. Собака міг заплутатися або знепритомніти, або ж механізм діяв, і ніщо вже не могло запобігти вибухові – він мав настати так само неминуче, як ніч після дня або день після ночі.

Ковтаючи сльози, хлопець промовив до Павлова;

– Це відразу. Хоч не мучитиметься.

І саме тоді, коли вже втратив надію, відчув – мотузка попустила. Спробував намотувати. Пішла рівно й швидко.

– Молодчага, Шарик! – сказав капітан.

– Ослаб. Мусив відпочити, – говорив Кос, складаючи мотузку. – Хлопці! – закричав радісно. – Скочте хтось уперед, покличте Томаша. Зараз вирушаємо.

Перший вистрибнув і побіг Саакашвілі.

– Кілограмів сто добрячого толу залишилося, – бурчав капітан, прикидаючись незадоволеним.

– Головне, що там рвоне. За скільки?

– Хвилин за вісім.

У каналі зашелестіло, з темного отвору вистрибнув Шарик. Втримався на ногах і, гордий, що виконав завдання, помахав хвостом, оддаючи своєму хазяїнові сумку з запалом.

– Хай йому грець, – сказав Янек і мимоволі відсмикнув руку.

– Забери в нього! – наказав капітан. Насвистуючи крізь зуби свою пісеньку, взяв у Коса мішечок, підійшов до краю затопленого тунелю і закинув його у воду якнайдалі.

– Забираємось звідсіля, – сказав до Коса, – вся робота пішла марно.

Янек на руках доніс собаку до танка і подав його Густлікові крізь люк.

– Багато зробив! – виправдував Шарика. – Тільки в кінці помилився.

– Кожен може помилитися, – відповів Павлов, – але вибуху не буде.

Задихавшись, підбіг Саакашвілі.

– Томаш іде? – запитав Кос.

– Іде.

– Чим?

– Не знаю, як по-польськи…

Постукуючи по стиках рейок, під'їхала дрезина. Томаш загальмував перед самим танком і, щасливо всміхаючись, показав гору продовольчих запасів.

– Перевернемо? – запитав Густлік і нахилився, щоб ухопити за борт.

– Звичайно, – кивнув Григорій. – Дорогу загороджує.

Черешняк, гадаючи, що друзі з'їхали з глузду, стрибнув уперед, розставивши широко руки.

– Почекайте! – крикнув Кос і звернувся до капітана, показуючи на невикористаний тол під стіною. – Від снаряда вибухне.

– Звичайно, – підтвердив Павлов, ще раз глянувши на годинника. – Завантажуйте.

Ящики блискавично мандрували з рук у руки. Черешник стояв між Густліком та Григорієм і, щоразу повертаючись уліво або вправо, намагався пояснити то одному, то другому:

– Ковбаса… зі складу… хліб і масло… а на пляшках які наклейки… певно, для високих чинів… або для Гітлера…

Павлов укладав ящики тісно один до одного, підривні капсулі висипав з коробки всередину, між тол. Зв'язав усе мотузкою. Кос допомагав йому.

– Розганяй, Густліку, а за стрілкою стрибай… Томаш допоможе.

Єлень і Черешняк вилізли на дрезину. Сілезець плюнув у жменю і почав командувати:

– На себе – від себе, на себе – від себе! Дрезина зрушила з місця, швидко набираючи розгін. Решта членів екіпажу стрибнули до танка. Загудів, розігріваючись, двигун, ще мить – і машина помчала вперед.

Не встигли далеко від'їхати, як позаду вода вдарила фонтаном у склепіння і помчала за ними широкою хвилею. Пролунав вибух, здуваючи з бетону пилюку.