Чотири танкiсти i пес

Коли з'явився «Рудий» з червоно-білим прапором ї залунав оберек, всі повернули голови до танка.

– Хто це?

– Що за дідько?

– Американці!

– Ні, білий з червоним і орел, значить, поляки.

– Товаришу генерал! – гукав огрядний полковник з танка. – Он ваш танк приїхав!

Частина піхотинців побігли назустріч «Рудому», стало просторіше, і лише зараз можна було побачити орла на броні транспортера та польський кашкет із срібною змійкою. Генерал махнув рукою, мовляв, бачу, повернувся й пішов назустріч своїм.

А на площу в'їжджали ще танки з піхотою на броні; під Бранденбурзькими воротами ставало дедалі тісніше й гамірніше.

Коли генерал підійшов до «Рудого», весь екіпаж стояв струнко, а за кілька метрів присів фотограф.

– У газеті надрукуємо! – гукнув. – Увага, товариші! Усміхніться – і готово.

Генерал поклав Косові руку на плече. Сержант повернувся й радісно доповів:

– Громадянине генерал, завдання виконано, і війна…

Враз замовк, побачивши на погонах генерала не одну, а дві зірочки. Зрозумів, що треба б привітати, проте від хвилювання здавило в горлі. Та й екіпаж теж не зміг нічого сказати. Тільки Шарика не збентежила нова зірочка; він стрибнув лапами на груди генералові, махав хвостом і радісно гавкав.

– Бачу, що ви всі живі та здорові, – говорив генерал і раптом підвів брови. – Маруся в польському мундирі? Я збирався перший тобі сказати, але, бачу, ти вже знаєш про наказ.

– Ні, – зашарілася дівчина. – Це я для того, щоб з госпіталю на фронт…

– Правильно зробила. Саме час офіційно владнати дозвіл на одруження.

– Велике спасибі, громадянине дивізійний генерал, – нарешті прорізався голос у Янека.

– Гаразд. Лажевський з вами?

– Слухаюсь, – підхорунжий вийшов уперед.

– Добре, що ти тут, бо в мене є щось для вас обох, для тебе й Коса, – дістав папір із планшетки і, розгортаючи його, буркнув: – Шабля б згодилася.

– Є, громадянине генерал – радісно вигукнув Саакашвілі.

– Довоєнна, пане генерал, – додав виструнчений Костянтин Шавелло.

Грузин приніс зброю з танка, вийняв шаблю з піхов і подав, тримаючи за лезо. Генерал узяв шаблю.

– Від імені Головного Командування Війська Польського, – сказав, не дивлячись на папір, і став струнко.

За його прикладом навколо застигли непорушно польські та радянські солдати, навіть ті, що не почули слів або ж не зрозуміли їх.

– Присвоюю нові звання. Відразу підпоручика, бо час воєнний, а заслуг на три підвищення вистачить. Підхорунжий Данієль Лажевський, сержант Ян Кос.

Обидва трохи зблідли, стали на одне коліно. Двічі блиснула в повітрі шабля, ударяючи по плечу посвячених в офіцери.

– Ура-а-а! – заверещав Віхура.

Солдати підхопили так голосно, що Зубрик захитався, заплющив очі, але прийшов до тями, діставши стусана в бік од Марусі.

– Не зараз.

Генерал обняв обох, пригорнув до серця, а. потім, ховаючи зворушення, вручив добуті з кишені зірочки.

– Привіз із собою, – намагався перекричати натовп, – бо, певно, у вас немає, а прикріпити треба відразу.

Лажевський почав прикріплювати з допомогою Віхури, Густлік підійшов до Коса, але Янек досі не міг оговтатися.

– Не тепер, – похитав головою. – Я зараз повернуся. Через передній люк заліз до танка і, взявши ротмістрів кашкет, щодуху побіг до Бранденбурзьких воріт.

Маруся ступила за ним кілька кроків, але Густлік її зупинив.

– Не треба зараз чіпати його.

– Лідка не приїхала? – запитав Гриць.

– Попечена.

– Скільки разів я їй казав, щоб була уважна, коли чай наливає… – озвався Єлень, але замовк, зустрівшись з поглядом командира.

– Не чаєм, – сказав генерал. – Обидві руки попекла, і волосся обгоріло під час пожежі.

– Що сталося? – злякано вигукнув Саакашвілі.

– На світанку ворожі літаки атакували штаб армії. Від фосфорних бомб загорілося кілька будинків.

– А спить вона міцно? – не витримав Густлік.

– Прокинулась вона вчасно, але потім побігла рятувати папери. Мене саме викликав командир; поки я повернувся, її вже забрали до госпіталю, – пояснив генерал. – Лікарі кажуть, що незабаром одужає.

– Це вже не та дівчина, з якою ми познайомились в ешелоні, – задумливо промовив Єлень.

– Та сама! – різко заперечив Григорій. – Тільки очі треба мати. Такої, як Лідка, днем з вогнем не знайдеш.

– Командир танка втік, – звернувся генерал до екіпажу, – а в мене до вас є ще дві важливі справи.

– Я за нього! – виструнчився Єлень і, думаючи про своє, буркнув собі під ніс: – І чого вона у той вогонь полізла?

– Ще сьогодні представники Першої армії їдуть до Варшави, щоб доповісти польському урядові про здобуття Берліна, – говорив генерал. – 3 різних підрозділів по одному солдату від кожного підрозділу, отже, від танкової бригади, може, когось із вашого екіпажу…

Єлень дивився на Григорія, який погладжував вуса, на Віхуру, який значущо мружив око, і, врешті, на Томаша, який утупився в нього.

– Хай рядовий Черешняк їде. Там у нього батько близько.

– Перенеси, Томашу, свої речі в мій транспортер, – наказав генерал, киваючи головою.

Томаш уже зрушив з місця, але Єлень притримав його за рукав.

– Пам'ятай: коли хоч на годину запізнишся – голову відірву. А мотлоху половину залиш, бо підвередишся.

– Не підвереджуся! – запевнив Черешняк.

– Єлень! – покликав генерал.

– Слухаю.

– А кого на його місце?

Густлік замість відповіді оглянувся на сапера, який стояв осторонь, мовчки спостерігаючи за подіями. Генерал і собі глянув на сапера – та й занімів з подиву.

– Капітан Іван Павлов, – доповів офіцер, – сапер, приданий екіпажеві танка на період бойового завдання.

– Неймовірно – пробурмотів генерал, простягаючи руку. – Схожий, як викапаний.

– Ми разом під водою воювали, брали станцію під землею, – пояснив Єлень. – Звикли вже…

– Хочете цих кілька днів їздити з нами? – запитав генерал капітана.

– Славний екіпаж, – відповів капітан.

– Наші підрозділи вже підходять до Ельби. Марусю, Лажевського й решту я заберу з собою, а танк хотів би кинути саме туди. Куди ж той Кос подівся?

– Підпоручик Кос? – перепитав Єлень, смакуючи нове звання. – Зараз його покличу. – Підніс долоні до рота й гукнув у бік Бранденбурзьких воріт: – Янеку!

Тепер усі побачили нагорі біля квадриги маленьку постать хлопця в білій сорочці, який махав рукою, даючи знати, що чує.

Проте Янек не поспішав повертатися. Сів на сходи й прикріплював зірочку до погона, розмірковуючи, скільки подій відбулося за останні години.

Одягнув мундира, застебнув пояса, а потім поліз ще вище, аж до копит здиблених коней. Поклав на постамент ротмістрів кашкет. Подивився, відсунув далі від краю, щоб вітром не скинуло.

Знизу знову долинуло:

– Яне-е-е-ку!

– Почекаєш, не горить, – буркнув хлопець собі під ніс. Поспіхом збіг на кілька східців униз, а потім пішов спокійно, кидаючи оком то на лівий, то на правий погон, на блискучі зірочки. Обличчя в Янека було серйозне, а очі сміялися.

Розділ XX НАД ВІСЛОЮ ТА ЕЛЬБОЮ

З Берліна, з цієї площі під великими ворітьми, Томаш поїхав транспортером до штабу армії. Не хотілося йому вилазити, бо офіцерів там було, як грибів після теплого дощу в лісі, і коли кожному віддавати честь, то за годину рука задубіє. Забився в куток, але полковник наказав збиратися і залазити просто до ваговоза, де вже сиділи якісь військові. Черешняк оддав честь, засунув свої мішки під лавку і сам заліз туди, мов цвіркун за пічку, бо лежачи краще дорогу перебути.

Не минуло й півгодини, як вирушили в путь. Попереду – чорний мерседес, а в ньому худий і високий полковник-заступник командуючого Першою армією по політичній частині; потім сунув старий студебекер, на якому їхав розмаїтий фронтовий народ. Усякі там були, рядові й танкісти, і навіть один льотчик – капітан з полку винищувачів «Варшава». Були піхотинці й артилеристи, мінометники й сапери, зв'язківці й кавалеристи.