Чотири танкiсти i пес

Помітив у дзеркальце, як позаду злетіла вгору ракета. Повертав ліворуч, праворуч, вибираючи рівніші місця на лісовій дорозі. Над самітною машиною пролетів клубок світила й розсіявся вишневими зірками за кільканадцять метрів перед радіатором.

– Стріляють по нас? – запитала налякана Гонората. Нахиливши голову, вона притисла долонями коси до вух.

– Ще ні, – відповів Густлік. – Лише просять, щоб ми зупинилися – тоді вони нас піймають і розстріляють.

– Зупинимося, пане Густлік?

– Нізащо в світі! Беріть, панночко, оті галушки, витягайте кільця. – Єлень сам простаг руку, зубами вирвав кільце і додав: – А потім назад шпурляйте…

Гонората слухняно зняла запобіжник з гранати.

– Назад? – запитала, не дуже розуміючи, як це робиться.

У дзеркалі Густлік уже бачив обличчя мотоциклістів, які з кожною секундою наближалися.

– Ось так, – висунувши руку за вікно й кидаючи гранату назад, показав Густлік..

Гонората повторила його рухи. У цю ж мить затріскотіла черга, засвистіли кулі. Кілька з них продірявили метал машини. У передньому вікні теж з'явилися три невеличкі дірочки, оточені променями розколотого скла.

– Стріляють? – запитувала Гонората й, вириваючи одне кільце за другим, кидала гранати на дорогу.

– Угу, – промимрив Густлік.

Вона не почула, бо минуло вже зо три секунди від першого кидка, й один по одному загриміли вибухи: схоже, що то чорно-червоні кущі раптом виростали в траві й на лісовій дорозі. Мотоциклісти намагалися оминути, прослизнути між ними, але вже один, а за ним другий врізалися в вивернуте з корінням дерево, полетіли на стовбури.

Піхотинці з машини якусь мить вели густий вогонь, але, наїхавши на гранату, машина стала – відірвалося колесо.

– Годі! – гукав Густлік, але Гонората з переляку не розуміла його. – Годі, кажу, годі! – притримав її за руку.

Лише тепер дівчина оглянулась і побачила, що на порожній дорозі шугає вгору полум'я впереміш з пилюкою, а вибухи, здавалося, наздоганяють автомобіль.

Коли останній клуб диму розсіявся в повітрі, Гонората знову спокійно вмостилася на своєму місці. Попереду групки німецьких піхотинців переходили з правого боку дороги на лівий. Коли під'їздила машина з фашистським прапорцем, давали їй проїзд.

– Чудово! – раділа Гонората.

Раптом згори на автомобіль упала тінь, повітря завило, руді товсті смуги трасуючих куль прочесали крони дерев, і над самісінькими їхніми верхівками промайнули штурмовики з шахівницями на крилах.

– Чудово, але не дуже! – відповів Густлік. – Од своїх не хотів би дістати.

Зиркав у дзеркальце назад, крізь шибки вперед і по боках – чи багато тієї німецької піхоти на дорозі.

– Ви мене любите, Гонорато?

– Може й люблю.

– Зробите, що скажу?

– Зроблю, – рішуче відповіла дівчина.

– Під'їдемо до каналу, і коли я скажу – ви щодуху побіжите через міст, і кого зустрінете, скажете: «Взводний Єлень стримує переважаючі сили противника і просить допомоги».

– Але ж…

– Гоноратко, люба, хоч цього разу не опирайся. Побіжиш?

– Побіжу.

Густлік піддав ходу, і чорний генеральський автомобіль, стрибаючи по вибоїнах, помчав уперед.

Канал, який уночі форсували танки й мотоцикли під командою поручика Козуба, міг бути добрим прикриттям флангів військ генерала Штайнера. Тому німцям конче треба було знищити на ньому всі мости.

Взвод німецької піхоти разом з групою мінерів затримався на узліссі, поблизу підйомного мосту. Офіцер пильно оглядав у бінокль територію з вершини того самого горба, на якому вночі сиділи Лажевський і Козуб. Передпілля, здавалося, було зовсім порожне, тільки по той бік каналу по насипу їздив туди-сюди мотоцикл. Мчав на південь, потім гальмував, повертав і летів на північ. Лейтенант не міг збагнути, що він там робить, яке виконує завдання.

Втомлені солдати полягали в холодку під лозняком. Витирали спітніле обличчя, важко відсапували й, розстібаючи мундири, підставляли груди під свіжі подуви вітерця. Ззаду, за командиром взводу, стояли двоє зв'язківців, до яких він урешті звернувся, показуючи на мотоцикліста:

– Abschiessen! [33]

Зв'язківці засалютували і, пригнувшись де землі, побігли до каналу. Обидва незабаром зникли з очей.

Офіцер дивився, чи їх ще десь не побачить, а потім оглянувся, почувши за спиною стугін мотора. Між деревами майнув чорний силует, зник, і за декілька метрів далі з'явилася генеральська машина.

Командир взводу вийшов на дорогу й підняв руку, щоб зупинити машину. Водій, певне, не розумів, на яку небезпеку наражається, і не збирався гальмувати. В останню хвилину офіцер устиг одскочити вбік. Щось його занепокоїло, бо вирвав пістолета з кобури й прицілився у покришку автомобіля. В цю ж мить вибухнули дві гранати, викинуті на ходу з вікна машини.

Гренадери зірвалися на ноги, хтось скрикнув, не розуміючи, що сталося. Хтось інший нахилився над мертвим командиром. Тим часом машина вже від'їхала якихось сто метрів і зникла так несподівано, немов під землю провалилася. Запізніла автоматна черга зрізала лише кілька гілок лози.

Кулі просвистіли високо над протитанковим ровом, на дні якого, зарившись капотом у грязюку, стояв генеральський мерседес із простреленою шибкою, продірявленим дахом і багажником, прорізаним чергою.

– Біжи, Гоноратко! – наказав Густлік.

– Ти залишишся?

– Залишуся. Не переч мені, біжи, – показав на міст.

РОЗДІЛ VII САМОТНІСТЬ

Гонората, перехрестивши себе й Густліка, помчала виконувати його наказ. Бігла не оглядаючись, спершу по дну рову, потім повернула між кущі в напрямку сторожової будки.

Дівчина була не з тих, хто бездумно виконує чиїсь накази. Навпаки, якийсь перекірливий бісик завжди під'юджував її не слухатися; бувало, від матері не раз перепадало за це ганчіркою. Густліка теж думала слухати тільки тоді, коли їй це буде на руку. Але зараз мимоволі підкорилася. Хотіла бути разом з ним, але покинула його самого, бо щось таке бриніло в голосі солдата, перед чим мусила поступитися.

Дівчина почала згадувати Густлікові слова й повторювати їх, уважно позираючи ліворуч, чи її з лісу не помітили. Сторожова будка наближалася, та й до мосту було вже недалеко, коли несподівано Гонората наскочила на двох гренадерів у засаді. Стояли на колінах з автоматами, спрямованими в бік каналу, витріщали очі на той берег, немов сподівалися дідька побачити, тому поява Гонорати їх дуже здивувала.

– Що ти тут робиш? – запитав один.

Другий оглядав дівчину з ніг до голови й дурнувато всміхався.

Гонората, смикнувши кільце гранати, яку тримала в руці, кинула нею, мов каменем, граната влучила ближчому німцеві в голову. Той схопився за лоба і впав. Другий кинувся до дівчини, хотів схопити за горло, але, діставши коліном у живіт, зігнувся навпіл.

Граната покотилася бетонованим схилом, впала в канал і оглушливо вибухнула, викинувши вгору фонтан води.

Якусь мить всі троє лежали не рухаючись. Перша схопилася Гонората, трусонула головою, бо в ушах дзвеніло. Ледве вилізла на насип і побігла до мосту.

Той, хто щойно сміявся, важко підвів голову, став на одне коліно. Хитало його, мов з похмілля. Побачивши, що не наздожене дівчини, підняв автомата. Довго цілився, бо нудило його після вибуху, нарешті натиснув спуск. Осічка.

– Хай йому біс! – вилаявся німець, перезаряджаючи автомата.

В цю ж мить з протилежного боку влетів на міст мотоцикл Лажевського. Підпрапорщик побачив дівчину, що тікала, й німця, який цілився в неї. Миттю оцінивши ситуацію, хлопець стрибнув на ходу з мотоцикла, вихопив з кобури пістолета й вистрелив.

Схибив, але врятував життя Гонораті, бо німець, помітивши більш грізного ворога, перевів дуло з дівчини на мотоцикліста. На якусь частку секунди випередивши чергу, Магнето впав і перекотився вбік, під насип. Коли кулі просвистіли над головою, хлопець швидко висунувся з укриття і вистрелив знову – цього разу без промаху.