Сентиментальнi мандрiвки Галичиною

Хтось, можливо, чекав від мене інших записів: якусь менш-більш історію Підбужа, що могла би привабити туристів. Розповісти про Йозефа Дітля, ректора Яґеллонського університету, якому поставили цього року меморіальну дошку, підозрюю, з ініціативи та коштом поляків, про храми Підбужа, його герб — гроно винограду, хоч у наших краях виноград кислий і несмачний, але все це можна знайти в різних джерелах, та й не для цього я приїхала до Підбужа. Не варто покладатись на розповіді: важливі люди, які їх розповідають або не хочуть розповідати. Моя поява в отих містечках і селах — стрес для мешканців, і тому я волію бути непомітною, втім, це все одно не виходить. І я розумію, що найголовнішого, як казав Екзюпері, очима не побачиш.

Стороння

Я могла знати ці гори, як свої п’ять пальців, якби тут народилась. Якби мій тато знайшов тут собі роботу і не перебрався після Залоктя до Урожа. Можливо, він би був щасливіший коло своєї матері Насті, такої справжньої бойкині, яка зі взуття визнавала тільки чоботи. Коли тато помирав, вона їхала на базар до Дрогобича і купувала йому полуниці, бо в Сторонній клімат не дуже надається до таких делікатних ягід, це вже гори. Якби…

Мене рідко возили до Сторонної (тепер кажуть Сторона, але давніша назва Сторонна, по аналогії до Жданна). Двічі. Мама не пускала мене. Сестри ще часом їздили і приятелювали зі своїми братами й сестрами. Мама не любила Сторонної, хоча коріння мого прадіда по материній лінії Івана Петрущака — з цього села. Урізька бабця розповідала, що Петрущаки були такі багаті, що мастили маслом сир замість хліба. Сторонна спливала молоком, а в Урожі нам доводилось його купувати, і сир зі сметаною вважався ласощами. У Сторонній весільною стравою була мачінка — сир зі сметаною і зеленою цибулею. А ще Сторонна славна грибами, але треба знати місця. На якесь свято, можливо, на Трійцю, я вже не пам’ятаю, на обідрані від кори тоненькі гілочки у формі вил настромлювалися ягоди чорниці і суниці. Ніколи не чула, щоб десь ще був подібний звичай. Якби я народилася в Сторонній, я б вибігала з хати і зразу піднімалась по схилу гори, я б дивилась, як сохне роса на сонці, вмивалась у річці Сторонці, пасла б корови, а взимку на санках спускалася б у діл.

Сторонна — це місце, куди завжди повертаються, бодай на старість, бодай на цвинтар. В Урожі натомість — лише легкий наліт ностальгії, бо Уріж на перехресті вітрів і шляхів, а Сторонна — законсервований союз родів, плем’я, яке прийшло колись у V ст. зі Фракії й тримається купи, заволодівши цими розкішними пасовиськами і лісами. Це — головне багатство села, дароване, ні, колись завойоване, осторонь від торгових та військових шляхів, осторонь від будь-якої влади, цілісне і самодостатнє.

Від Сторонної мене відштовхнув похорон мого діда, куди мама вирішила мене привезти з ночівлею. Було мені тоді тринадцять років. Діда Семена я бачила лише раз в житті, тому не могла за ним журитись. Він помер десь між Різдвом і Йорданом. Було дуже зимно. Мама забрала мене зі школи, привезла в Сторонну до татової сестри, стриянки Ганни, в якої було аж восьмеро дітей, а з дідом і бабою жив стрик Іван, в якого було п’ять дітей. До вечора мене мої брати і сестри тягали по гірських схилах, показували село, а потім мама відчитала мене за негідну поведінку, наче я була винна в тому, що не плачу за дідом. А ввечері забрала мене на парастас. Дідова й бабина хата була старезна, правдива бойківська — з величезною піччю і маленькими віконцями, під самою горою. Там набилось повно людей. Я не вміла ні молитись, ні хреститись, тато був атеїстом, і вперше побачила зблизька священика. Раніше похорони були багатолюдні, люди чували коло небіжчика дві ночі. Поминки справляли як на весілля: з холодцем, голубцями, правда, тривали вони недовго. Я стояла в тисняві, слухала спів священика, що переривався голосінням, і щось зі мною почало робитись дивне, я наче впала в транс і почала схлипувати, а далі ревіти. Не знаю, чому. Нічого подібного не було в мене ні перед тим, ні потім. Мама заспокоювала мене, всі звернули на мене увагу, а дехто схвально говорив: «Як вона жалує за дідом!» А я ще більше билась в істериці, відпихала маму від себе, мені хотілось крикнути, що я не за дідом плачу, просто мені страшно в цій чорній від незнайомих людей хаті, які виконують незрозумілий ритуал. Якби мені хтось пояснив, як все має відбуватися, я б так не відреаґувала. Я була чужинкою в незнайомій країні, заручницею племені, яке не дозволяло мені вийти за межі, окреслені правилами.

Мене вивели звідти, витерли зашмарканого носа, надворі було вже геть темно, і через якийсь час я вже сиділа на печі в стриянки, цілком спокійна. І на похороні навіть несла вінок з якоюсь дівчинкою.

Після того я не була в Сторонній. Родичі помирали — бабця, стрики і стриянки, але я була далеко, то в Києві, то у Львові, то з малою дитиною на руках. Правду кажучи, кожен рік додавав мені докорів сумління, я боялась їхати в Сторонну, бо не приїздила раніше. Часом я бачила своїх троюрідних сестер і братів, вони мене запрошували. З Урожа туди їхати через Підбуж десь півгодини, але Уріж за мене хапався, не пускав — не так роботою, яку треба було зробити за два-три дні приїзду зі Львова, а наче вмовляв: «Ну, звалишся ти в обійми родичів, як ти їм поясниш, чому ніколи не приїжджала?» А ще я дуже не люблю ходити в гості, бо не можу піти звідти, коли мені заманеться. Я хотіла відчути Сторонну, саме село, зрозуміти, чому тато так його любив, чому сторонські завжди намагаються туди повернутись.

Я не поїхала і цього літа. В листопаді, що видався надто теплим, я вже писала цю книгу. І у Львові зрозуміла, що мені треба їхати в Сторонну негайно, вже. Просто приїхати, ні до кого, інкогніто, не вступати в жодні контакти, я це вміла — відсторонюватись, ставати невидимою, чи тінню, яка лише промайне, не залишаючи слідів. Я так і залишилась малою дикункою, яка ховалась від гостей і тікала з хати до лісу чи на річку.

Мені сказали, що автобус буде о 9-й ранку, але я ще була в хаті в Урожі, коли він поїхав. Однак вийшла на зупинку. У повітрі ще залишався відблиск золота осені, і було так тихо, ясно, наче у раю. Я постояла трохи, а тоді пішла пішки. Ноги самі мене несли дорогою на Підбуж, я була повна сил. Дорога до Підбужа — це дорога до Брами солі і вітру. Підбуж за тією брамою, а при брамі облаштоване ще в часи мого дитинства джерело мінеральної води, і зразу коло нього — Підмонастирок, пограниччя. Чомусь люди там бідніші, ніж в Урожі чи Підбужі, може, тому, що не мають ні пасовиськ добрих, ні орної землі, яка розташована на терасах. Можливо, призначення Підмонастирика інше — охороняти, служити. А коли не возять сіль і не рушають війська, то сторожі не потрібні, й через те, що не на своєму місці, поволі підупадають на силі й духу. Мені скажуть, що за століття одні роди відійшли, інші їх заступили, однак до XVI ст. люди не мали прізвищ, лише родове ім’я, а вже потім додавали до нього назву місцевості, з якої були родом і яку презентували у світі. Ті, що з Урожа, — стали Уруські, був у XVIII ст. навіть граф Уруський, що мешкав у Польщі й склав гербовник шляхти. Ті, що з Винник, — стали Винницькими, з Унятич — Унятицькими… Село ніколи не оновлювалось повністю. Переїжджали одружуючись, тому прізвища змінювались. А відтак залишається обличчя села і його доля, хоч ніхто нічого вже не пам’ятає. Я надто добре знаю галицьке село, щоб у цьому не сумніватись. Втім, села, викошені Голодомором, винищені війною і заселені рабами з Півночі, це вже цілком інша історія.

Я йшла швидко і лише вечір міг стати мені на заваді, бо Сторонна дуже велике село і довге, а в листопаді сонце заходить рано. Але тут зупинилась машина і мене підібрали. Чоловік з жінкою бачили мене, їдучи до Урожа, а тепер повертались. Взагалі, наші люди можуть стояти й годину на зупинці, хоча дехто міг би спокійно дійти за цей час до сусіднього села. Таке і в місті буває, хоча по місті прикро ходити через нездорове повітря. Але я знаю, що піша хода сільськими дорогами лиш додає мені здоров’я, принаймні відновлює втрачене. Тому взимку людина підупадає на силі, бо мало рухається. Я про це й сказала цим добрим людям. І ще сказала, що прямую до Сторонної, бо пишу книжку про наші краї. І про Підбуж так само писатиму. Але Підбуж я вже відвідала раніше.