Я, «Побeда» i Берлiн

Берлін зустрів нас мрякою з неба і аварією на перехресті Потсдамер і ще якоїсь штрассе. Двоє людей стояли біля своїх розфігачених малолітражок і закохано дивилися один на одного в очікуванні представника страхової контори, яка приїде і віддасть їм бабки за те, що вони заснули за рулем. Друг Барда Томас жив у Нойкьольні — районі, який кишів турками, арабами, лавашами, чейханами та іншими з ними пов'язаними «хернями». Його батько був серйозним перцем в Дюссельдорфі. Ні одна газета не виходила в тому місті без його підпису. Томас був повною протилежністю свого тата. Він цілими днями читав Маркса, бухав пиво і колупався пальцем у великій, як холодильник «Бош», cpaцi. Зростом два метри ЗО сантиметрів і вагою під двісті кіл, ця людина мала ангельський голос, і псяча німецька мова з його уст звучала, як спів Плачідо Домінго. Його сімейний трусняк був такого розміру, що в кожний його отвір можна було пустити вітку нафтопроводу Одеса-Броди. Коли він стояв посеред коридору і говорив по телефону, заважаючи всім сорока мешканцям з України, які наповнювали його квартиру 360 днів на рік, скористатися туалетом, вони бігали в нього між ногами, навіть не нахиляючи голови. Українці були невід'ємною частиною квартири Томаса. Він іноді виходив — українці ж знаходилися в ній постійно. Всі вони, і я в тому числі, як таргани, лазили по всіх ничках і вижирали всьо те, що Томас запасав для себе. Він свято вірив у своє призначення — давати українцям дах над головою у чужій далекій країні. Він знаходив придурків, які купували бардових манекенів, методично виносив гори сміття після нашої, такої непотрібної для Мами Європи життєдіяльності, позичав нам гроші і просто спостерігав за нами, як інопланетяни спостерігають за примітивними землянами.

Паркінг у Берліні — справа досить заморочена. Можна приїхати і втикнутися в дірку зразу біля свого під'їзду, а можна годинами кружляти по кварталу і кінець кінцем залишити машину за два-три кілометри від дому і чесати звідтам пішки з гіркими думками про те, як турецькі гімнярі будуть розкурочувати її вночі. Нам пощастило — жирний старий німець якраз збирався відвезти свою грубу сраку на роботу в Шпандау — тридцять км від дому. їхати було з корками довго, тому завбачливий гоблін стартував, коли весь квартал ще додивлявся останню порцію своїх нецікавих, буржуазних снів, та ще й на німецькій мові. Фу. Я виліз з машини, як ветеран японської війни, якого виписали зі шпиталю після пересадки опорно-рухового апарату. Мені боліла спина, ноги гуділи і тряслися, здається, від того я навіть попукував, але був вітер, і Бард нічого не чув. Ми взяли з собою сумки й піднялися по крутих як на такого інваліда, як я. сходах Томасового під'їзду. Третій поверх, двері наліво, дзвінок і пауза. Всьо, як мато бути. Томас мусив мати час роздуплитися. Ми це знали і терпеливо очікували під дверима. Всього якихось 15 хвилин, і в коридорі стали чутися звуки, ніби хтось волочить два мішки з бульбою. Томас човгав ногами по підлозі в шльопанцях 56 розміру. З таким самим успіхом він міг ходити по квартирі на лижах і не чув би різниці. Із виразом невимовного захоплення він посміхнувся, відкривши рот, в який без проблем міг залетіти АН-24, розставив руки для обіймів і підняв нас з Бардом разом з усім мотлохом, який ми тримали, потеліпав нами в повітрі так, що ми головами повитирали стелю, і поставив нас на місце.

— ЧЮС! — сказав він приємне слово, яке німці говорять і на привітання, і тоді, коли звалюють.

— Чюс, Томас. Хав ар ю? — поздороватися ми, типу, по-англійськи.

— Я, гут. Кам інсайд, — запросив він нас до свого лігвища.

Книжкова шафа, розміром з товарний вагон, лежала на боці, перевернута з невідомою метою, і великим ромбом стирчала вверх. Матрац, на якому можна було розмістити піхотну дивізію, забирав більшу половину його кімнати, білизна, натягнута на нього ще Кларою Цеткін, ні разу не знімалася і не пралася. Принаймні я такого не пам'ятаю. А пам'ятаю я багато чого, у чому ви можете пересвідчитися, читаючи цей опус. Ми зайшли у «свою» кімнату напроти, яка поки що була майже пуста — тільки три тіла валялися в різних кутках і нещадно хропіли. Я був такий змучений, що міг заснути в реактивному двигуні літака Міг-21, і впав десь поміж них, кладучи під голову свою торбу. Бард, судячи з усього, пішов у крайню кімнатку, найменшу за розміром і відповідно найменш придатну для розселення монголо-татарського іга. Йому було можна, бо то була його ТЕМА — привезти нас сюди.

Ранок прийшов, хоча міг і не приходити так скоро. Ті троє, які валялися по квартирі, в даний момент гонили в пошуках своїх речей і мозгів, порозкидуваних по хаті. Вони вдосконалили бардак, який панував до їхнього підйому, і погнати на кухню, де Томас пив каву з чашки завбільшки як відро. Кухня була малесенька, і крім Томаса там могла знаходитися хіба що одна особа, а то вони втрьох умудрилися туди запертися і ще й паралельно ритися в холодильнику. Слава Богу — там було вже пусто, бо Томас встав раніше і намастив собі два бутерброди завбільшки з буханку, розрізану пополам. На одну половину хлібини він вимащував з півлітрової банки «Нутелли», а на другу клав нарізану кільцями палку вюрстенбурзької ковбаси, притискав половинки докупи і запихав то всьо собі в рот. Запиваючи це відром кави, він видавав звук прорваної греблі на річці Одер. Троє, які увіпхалися до кухні, чавкали і цямкали, поїдаючи те, що Томас думав узяти з собою на роботу. З ротів у них випадали всякі різноманітні речі, прилипали до одягу, бороди і волосся. Томас з радістю спостерігав, як тільки що зі свистом зник його тормозок, потім сказав:

— Я, я. Вундеба [8], — підвівся з табуретки, чудом не розламавши головою дверну арку, м'якенько вийшов з кухні, в яку забіг Бард.

— Ну, що хаванем, Кузьміч? — Я стояв у коридорі, не маючи якихось окреслених планів, і подумки подякував Барду, що він задав мені напрямок, в якому рухатися. Три терміти, одного з яких я вже знав з попередніх приїздів — Коля з Бішкека. Він був хитрожопим, але дуже позитивним персонажем, який вдень ходив працювати на будову, а увечері брав гітару і лазив по пабах і клубах, горлаючи пісні Браиана Адамса і сподіваючись, що хтось кине йому в шапку пару марчел. Двоє невідомих були з його роботи, їм не було де спати і вони попросилися перекачумати пару днів.

— Здаров, Нікалай, — в'їдливо прошипів Бард, — как живйош?

— На-армальна, — з маасковскім прононсом відповів прямолінійний Нік.

— Слиш, сьодня народу дахєра прієдєт, над пацанов тваїх сплавіть — та куда ніть падальше. А, Калян?

— Чьо ето, Бард? Чьо, ми все штоль нє памєстімся?

— І вабшє, хватіт Томаса хавку жрать, понял? Сваю-та хоть раз пріньос? — Бард зробив погляд над окулярами на Ніка і на його кентів. Кенти жували вже повільніше, а з відкритих ротів починала витікати ще й слина, яка звисала, як шнурівки до кедів. Коля розгублено дивився навсібіч. Він знав, що Бард — улюбленець Томаса, і воювати з ним не хотів. Легше було сплавити пацанів. Подумки втопивши Барда у кружці з кавою, яку той допивав після Томаса, Коля з Бішкека в супроводі двох братів протиснувся повз мене — і пропав за вхідними дверима. Від них лишилася тільки луна від копит, які цокали вниз по сходах.

Бард був явно в ударі. Він попав у свою стихію — в Берлін. Починався місяць Великого Кайфу. Віталя розвалився на кріслі, відкрив холодильник, витягнув банку «Адельскронен бір», пива, яке в «Пенні Маркті» — магазинчику за рогом, коштувало найменше з усіх пив — 49 пфенінгів. Сьорбнув холодного янтарю, смачно відригнув бучацькими варениками, які нам спакували в дорогу, і промовив:

— Я вдома!

— А я піду об'яву напишу на «Побєду» — хай дзвонять, — сказав я і пішов шукати папірець.

Мої пізнання в німецькій мові були на рівні. Якщо точніше — то на рівні нуля. Але об'ява про продаж машини німецькою мовою, то є річ, яка кожному українцеві передається з генами, і я нашкрябав послання до арійців такого змісту: «Продається!!! Унікальний тачілбан, на якому ще є відпечатки сраки самого Іосіфа Віссаріоновича Сталіна, пройшов всього-на-всього три мільйони миль за якісь там сто сорок років життя. Змінив триста господарів і приїхав, щоб бути забетонованим на сходах Рейхстагу. Коштує — всього сто тисяч марок». Мені хотілося, шоб німці вбачали у моїй короткій і дуже лаконічній записці посил, власне, такого характеру. Але дойчі — народ конкретний. Що читаєм — так і панімаєм!