Я, «Побeда» i Берлiн

— Бітте поворотен морген, — ну, типу, поворотами поморгай.

— Ясен херен, — відповів я і посмикав перемикачем поворотів. Позаяк реле згоріло в часи, коли Стаханов бив власні рекорди в шахтах Донбасу, мені довелося смикати по черзі вниз-назад, вниз-назад, а потім вверх-назад, вверх-назад, щоби створити німцю ілюзію мигання лампочок, які без цієї процедури просто світили, як лампочка Ілліча u хаті щасливих селян з його портретом у руках.

— Я, гут. Бітте, ручнік арбайтен, — тим часом попросив він перевірити, чи лабає ручне гальмо. Я хотів показати на Барда і сказати, що зі мною ще і запасний ручник їде, але то було тільки зі злості, і я нагнувся в кабіну до ручки ручного гальма. Вона виглядала так, як величезний стоп-кран у поїзді. Червоного ядучого кольору ручка перекривала вхід у салон, коли була затягнута, а коли відпущена, — то за неї обов'язково заплутувалася штанина на лівій нозі. У всіх нормальних автомобілів ручник розташований поміж передніх крісел, а позаяк у «Побєди» був диван, його розмістили так, щоб він постійно нагадував про своє існування. Мій ангел-хранитель не дав відкрутити цю ключку тиждень тому, і слава йому і Господу Богу. Я затягнув ручник, який також останній раз працював хіба що на випробовуваннях цієї точили в конструкторському бюро в переддень підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Паралельно з ним я був змушений непомітно втикнути на рулі першу передачу, на випадок, якщо б німцю збрело в його німецьку бошку спробувати зсунути її з місця. На той час навколо нас було набагато більше людей, ніж спочатку. Всі з цікавістю розглядали нашого динозавра, в якого багажник підпирався ручкою від лопати, бо не працював фіксатор. Хтось із них простягнув руку до цього нехитрого пристрою, але Бард жестом дуже вчасно відмовив його це зробити, показавши, що на місці його кінцівки в кращому разі залишиться культя до ліктя, а в гіршому — по плече, якщо кришка впаде і захлопнеться разом з його граблею. Коротше, німці взяли нас у кільце. В моїх генах бурлила партизанська кров мого діда, і мій мозок працював на всі можливі і примітивні виверти, які готували нам німаки. Хтось із них все-таки копнув ногою нашу ластівочку в бампер, сподіваючись перевірити силу ручника, і в цей момент від неї просто на його лаковані і вилизані, як собачі яйка, туфлі, типу лодочки, в яких ходять німці-погранці, впало з десять кілограмів болота, змішаного з автомобільним мастилом і солідолом. Німець з жахом подивився на свої білі шкарпетони, які втопилися під купою чорно-сірої маси. Якби навколо були українські митники, всі радісно би поржали зі свого колеги і завернули би нас додому. Так, заодно, для прикола. Але це були німці, вони тільки похитали головами і допомогли господарю загиблих шкарпеток сховатися у нетрях будинку митниці. Лисий Брюс, задоволений екзаменацією ручника, запропонував перевірити світлові сигнали, які дублюють натиснення педалі гальма. І тут я зіпрів ще один раз і не тільки на голові. В мене було таке враження, ніби з чайника, який простояв на холодному зимовому підвіконні цілу ніч, хтось тоненькою цівочкою налив мені льодяної води на мох, який росте на переході спини в дупу. З моха водичка скапувала нижче, у каньйон, який розділяє обидві дольки, і мочалкою накопичувалася на всьому хазяйстві, яке обрамляє цей, схований у трусах, ансамбль зі самого низу. Річ у тім, що моя «Побєда», а також всі її сестри мали всього одну «тормозну» лампочку посеред кришки багажника. Я натиснув на гальма правою ногою, а ліва, підкошуючись, видавала ворогам всю мою психологічну неврівноваженість. Як око циклопа — повільно загорілася ледь помітним і тьмяним брудно-червоним світлом одна-єдина жарівочка ззаду. Німці дивилися на сигнали по боках. У принципі, вони робили логічно. Я набрав повітря і сказав: «— Дас іст антікварішен ауто. Зіс іс еназер модел ту лайт ін Юроп, — вальнув я майже на есперанто фразу, і дуже хотів, щоб вони зрозуміли її дослівно як: «Це стара машина, але для їзди по Європі передбачена така конфігурація світла», — і включив підфарники. Як два ока циклопа, ледь-ледь зажевріли дві лямпочки, які не могли вмерти з часів Визвольного Руху 39 року і до сих пір пам'ятали номер мобільника Степана Бандери. Я зняв ногу з гальм і виключив підфарники. Циклоп заплющив очі. Так я проробив пару разів, щоб виховати у німців набутий рефлекс, як старина Павлов у своїх собак. В цей тяжкий для мене і всієї України момент приниження нашої слов'янської гідності Бард, який віз німецьким корешам попробувати кримської коноплі, підійшов ДО пограничного песика-пуделька, навченого шукати наркоту. Він тикав йому під ніс кулак, в якому затис скручену папіроску. Віталя був готовий при найменшій реакції собаки на ґанджу — викинути папіроску в сміття, але пес крутив обрубком хвоста і лизав бардові нігті на ногах через відкриті сандалі львівської фабрики «Прогрес». Бард зрозумів, що пес шукає серйозні мінерали, і він в повній безпеці зі своїм пластиліном.

Німці, здається, повірили. В душі я був готовий зробити Лисому менует, чи як там воно називається, аби лиш він вже відчепився. Але то тільки в душі, і нікому про це не розказуйте. І він відчепився. Вся товпа погранців, яка зібралася біля нашої машини, залишила границю без догляду на добрих півгодини, і за цей час, можливо, поляки перекинули на Бундес дві-три фури, вантажених китайцями-нелегалами. Німці дати нам спокій, відійшли на пару кроків назад, спостерігаючи, як ця купа мотлоху має стартувати з місця без допомоги коня або трактора-буксира. Я крутнув стартером, машина випустила величезну голубу хмару диму, яка проковтнула всю митницю. Видимість просто стала рівна нулю. Дідок на сірому «фольксі» з дрезденськими номерами з розгону затаранив білу «Шкоду». Три наркоділери, дякуючи Богу за таку оказію, перейшли кордон, тримаючи на витягнутих руках піднос із кокаїновими дорожками. А наша «Побєда», яку я після нашого з нею сексу вважав за живу чувіху, видно, перділа або, скоріше, ригала. Це була нормальна реакція машини, яка звикла їздити на ослиній мочі, на пропозицію поїхати на євробензині. Я зі страху тикнув навмання ручку передач, і мій мустанг у два велетенські стрибки подолав відстань до початку автобана з надписом: «Вількоммен Бранденбург», що по нашому означало — «Добрий вечір, дівчата. Ми приїхали».

Коли хмара на митниці розійшлася і було викликано три вертольоти з міністерства надзвичайних справ, щоб розгрібати наслідки катастрофи, ми вже чудувалися автоматичними дверима у туалеті на першій заправці після кордону. Ти підходиш — і вони відчиняються. Казка якась. Ніколи не переставала мене дивувати людська винахідливість. І дійсно — як може відчинити двері людина, яка, затискуючи двома руками свої сфінктери, щоб не впісятися, біжить з останніх сил від машини до місця, де збуваються мрії. Про затиснуті сфінктери — це я виключно про мужчин, звичайно. Коли закінчився напряг, дико захотілося спати. Наставав вечір, падав противний німецький дощ. Автобан несподівано звузився до однієї смуги, і ми пересікли знак «40». Я гальмонув до появи такого близького, як кінець світу, звуку, з яким тряслося крило, і їхав хвилин з двадцять зі швидкістю, якої вимагав суворий німецький знак. Охоти башляти триста марок за перевищення швидкості в нас із Бардом не було, тому я виконував усі знаки чітко, і навіть занадто. Коли автобан знову розійшовся до своїх звичних розмірів, я, глянувши в дзеркальце, помітив величезний хвіст машин, який назбирався за нами за цей час. І дійсно — обігнати наш екіпаж було неможливо, на моргання фарами ззаду ми не реагували, позаяк елементарно не було видно, чи хтось моргає, чи ні. за відсутності дзеркал у машині. В Німеччині нема обмеження швидкості на автобанах, і якщо на ділянці, де є ремонт, висить знак «40», то всі акуратно їдуть «соточку» і не переживають, що буде стояти поліція, бо поліція вірить німецькому народу на слово і стояти там не буде. І тим більше нереально знайти придурка, який буде пхатися зі швидкістю черепахи річної звичайної по дорозі, яка рівніша від будь-якої української в триста разів. Ніколи в житті не бачив я стільки «факів» у свій бік, як тоді з усіх чотирьохсот тисяч машин, які нас обганяли. Вони стратили через «русі швайнів» дорогоцінні двадцять хвилин свого драною часу і гикали в мій бік свої дулі. Останнім їхав величезний ГІР. Обігнавши мене, він включив на задній стінці свого причепу фару, яка була спроможна знайти на нічному небі планету Меркурій з його супутниками. Мій дикий оскал, викликаний світлом дітища інженера Гаріна, досі борознить простори космосу на кінцях променів, які вилетіли з цієї фари, пройшли крізь мене і полетіли вбік туманності Андромеди. Він збиває з курсу міжпланетні каравани у далеких Кассіопеях нештучним виразом обличчя, на якому відбилася вся нелегка доля землян. Мій вираз обличчя увібрав у себе всі тяготи земних воєн, інквізиції і плач динозаврів під час льодовикового періоду. Я ніс месседж із Землі до нових цивілізацій, а здавалося би, просто так — фура моргнула. Я зупинився на обочині, бо нести месседж не так просто. З очей летіли розжарені кусочки металу, і якби мене в той момент перенести в Женевську клініку паранормальних явищ, мені б вручили Нобелівську премію в галузі медицини. Я відчував, що можу вродити. Фура крім світла нагородила нас паровозним гудком, який змусив Барда втекти у корчі і довго змагатися зі своїм бажанням викакати печінку. За годинку я відійшов, а Бард повернувся з експедиції. Ми тільки-но розминулися з поліцейською машиною, яку викликали добряки-німці для нас, за те, що ми стояли в недозволеному місці. Але поліцаїв від нас відгороджував бетонний паркан між смугами автостради, і їх чекала довга дорога до розвороту в наш бік. Перший раз за цей час я кайфонув, що я в Європі.