Нестерпна легкiсть буття

Такі сутички наочно засвідчували: зненависть до дочки в матері сильніша за ревнощі. Провина дочки була безмежна, вбирала в себе навіть чоловікові зради. Якщо дочка хоче самостійності й домагається якихось прав — хоча б отого права замикатись у ванні, — то для матері це було неприйнятнішим, аніж можливий сексуальний потяг чоловіка до Терези.

Якось узимку мати походжала по хаті голяка при запаленому світлі. Тереза мерщій кинулася затягати штори, аби цього ніхто не побачив з протилежного будинку. Мати лише сміялася. Наступного дня прийшли до матері її постійні приятельки: сусідка, що працювала з нею в одному магазині, місцева вчителька і ще дві-три жінки. Тереза разом із шістнадцятилітнім сином однієї з них ненадовго зайшла до гостей. Мати вмить скористалась з цього, аби розповісти, як її дочка вчора хотіла вберегти її від ганьби. Мати сміялася, й жінки сміялись разом з нею. Потім вона сказала: «Тереза не хоче змиритися з тим, що людське тіло мочиться і пердить». Тереза прикро почервоніла, але мати вела далі: «Що ж у цьому поганого?» Й сама собі відповіла — лунко випустила вітри. Всі жінки зареготали.

Мати голосно сякалася, на повен голос розповідала про своє сексуальне життя, демонструвала всім штучну щелепу. З подиву гідною вправністю вона язиком відокремлювала її від піднебіння й коли потім широко всміхалася, горішня щелепа падала на нижні зуби і її обличчя нараз прибирало загрозливого вигляду.

Материні дії рішуче перекреслювали красу й поривання власної молодості. В той період, коли дев’ятеро залицяльників клякли навколішках довкола неї, вона ревно оберігала свою голизну, ніби дівоча сором’язливість могла визначити ступінь цінності юного тіла. І якщо нині не соромилася, то робила це не менш рішуче, своєю безсоромністю врочисто підводячи риску під життям і проголошуючи, що молодість і краса, які вона колись так високо поціновувала, насправді нічого не варті.

Мені здається, Тереза понесла материну естафету далі.

(І якщо й сама Тереза часом бувала трохи нервозною й незграбною, а її рухи втрачали звичну плавність, тут не було чому дивуватись: материна природа, дика й самонищівна, передавалася Терезі, стала Терезою!)

Мати прагнула справедливості, аби винуватця було покарано. І тому вимагала від доньки лишитись у світі безсоромності, де молодість і краса нічого не варті, де цілий світ є ніщо інше, як велетенський концентраційний табір тіл, подібних одне до одного, а душі їхні невидимі.

Тепер ми можемо краще збагнути сенс таємної Терезиної розпусти, отих її довгих роздивлянь у дзеркалі. Це була боротьба з матір’ю, прагнення не бути тілом, як усі інші тіла, прагнення побачити на поверхні власного обличчя силу душі, яка піднялася до світла. Це нелегко було, бо душа, смутна, несмілива, затуркана, ховалася в глибинах Терезиного єства й соромилася показатися на білий світ.

Так було й того дня, коли вона познайомилася з Томашем. Тереза пробиралася поміж пияками свого ресторану, згинаючись під вагою таці з кухлями пива, а душа була десь у шлунку або й ще нижче. Саме тоді Томаш звернувся до неї. Це звернення було значиме, бо йшло від людини, що не знала ані її матері, ані п’яниць, які щодня кидали на її адресу непристойні репліки. Становище чужака підносило його над усіма іншими.

І ще дещо підносило Томаша в її очах: на столі в нього лежала розгорнута книжка. До цієї забігайлівки ніхто ніколи з таким не приходив. А книжка для Терези була розпізнавальним знаком таємного братства. Власне, проти брутального довкілля вона мала одну-єдину зброю: книжки, які брала в міській бібліотеці; особливо романи: прочитала їх безліч, од Філдінга до Томаса Манна. Вони давали можливість ілюзорної втечі з життя, яке її не задовольняло; вони мали для неї значення і як річ: Тереза любила прогулюватися по вулиці, тримаючи книжку під пахвою. Важили стільки ж, як елегантна тростина для денді з минулого століття. Вирізняли її посеред інших.

(Порівняння книжки з елегантною тростиною не зовсім точне. Тростина не лише вирізняла денді, але й робила його модним та сучасним. Книжка вирізняла Терезу, але надавала старомодності, хоча надто молода дівчина не усвідомлювала цього. Юнаки, що вешталися повсюди з гучними транзисторами, видавалися їй дурними. Вона не вважала ті транзистори ознакою сучасності.)

Той, що звернувся до Терези, був чужим і водночас членом таємного братства. Він звернувся до неї приязним голосом, і Тереза відчула, як її душа пробивається на поверхню всіма артеріями, венами й порами, аби показатися йому.

Коли Томаш повернувся з Цюріха до Праги, йому стало недобре на саму думку про те, що його й Терезу пов’язало шість неправдоподібних випадків.

Та хіба не стає подія значимішою й винятковішою, що більше випадковостей потрібно для неї?

Лише випадок може стати для нас посланням. Те, що неминуче відбувається, без несподіванок повторюючись щодня, — німе. Лише випадок до нас промовляє. Ми намагаємося щось вичитати з нього, як циганки — з ліній нашої долоні.

Томаш постав перед Терезою в ресторані як абсолютний випадок: сидів за столом над книгою, підвів очі на Терезу й, посміхнувшись, сказав: «Чарку коньяку».

З радіо линула музика. Йдучи до стойки по коньяк, Тереза покрутила ручку приймача, підсилюючи звук. Упізнала Бетховена. Знала цю річ відтоді, як приїжджав до їхнього міста квартет із Праги. Тереза (як ми вже знаємо, вона змалечку прагнула до чогось «вищого») пішла на концерт. Зал був порожній. Окрім неї, прийшов тільки місцевий аптекар із дружиною. Отже, на сцені був квартет музикантів, а в залі — тріо слухачів, проте музиканти, виявивши люб’язність, не відмінили концерту, грали цілий вечір лише для них.

Потім аптекар запросив музикантів на вечерю, а разом із ними і незнайому слухачку. Відтоді Бетховен став для неї символом іншого світу, світу, про який вона мріяла. Тож несучи від стойки коньяк для Томаша, Тереза намагалася розгадати смисл цього випадку: хіба це просто так, що саме в ту хвилину, коли вона несе коньяк незнайомому чоловікові, який подобається їй, лунає музика Бетховена?

Так, головне — саме випадковість. Якщо любов ця особлива, то від першої хвилини до неї повинні злітатися випадковості, мов птахи на плечі Франціска Ассізського.

Томаш покликав її, щоб сплатити. Згорнув книжку (розпізнавальний знак таємного братства), а Терезі закортіло спитати, що він читає.

— Ви могли б мені записати цю суму на готельний рахунок? — спитав він.

— Звичайно, — відповіла Тереза. — В якому ви номері?

Він показав ключа, до якого була прив’язана дощечка з чіткою червоною шісткою.

— Дивно, — сказала Тереза. — Шістка…

— А що в цьому дивного? — поцікавився Томаш.

Тереза пригадала, що мешкала в Празі зі ще не розлученими тоді батьками в будинку саме під таким номером. Але вголос вона сказала інше (й ми можемо оцінити її лукавство):

— У вас шостий номер, а я о шостій закінчую роботу.

— А в мене о сьомій від’їжджає поїзд, — сказав Томаш.

Не знаючи, що відповісти, вона подала йому рахунок, щоб він підписався, й понесла це в бюро обслуговування. Коли повернулася до залу, незнайомого чоловіка вже не було за столиком. Чи зрозумів він її делікатний поклик? Після закінчення зміни вона вийшла з ресторану.

Навпроти готелю був ріденький скверик, купка дерев посеред жалюгідного брудного містечка, а для Терези цей куточок видавався острівцем краси: газон, чотири тополі, лавочки, плакуча верба й кущі форзиції.

Він сидів на жовтій лавочці, звідки видно було вхід до ресторану. Саме на цій лавочці вона сиділа вчора з книжкою на колінах! І в ту хвилину вона вже знала (птахи випадковостей злітались їй на плечі), що цей незнайомий чоловік був їй суджений. Він покликав її, запросив сісти поряд. (Армада її душі виринула на палубу тіла.) Потім вона провела його на вокзал, а Томаш, прощаючись, дав їй свою візитну картку з номером телефону: