Нестерпна легкiсть буття

Сім років він був прикутий до Терези, й за кожним його кроком стежили її очі. Мав таке відчуття, ніби вона поприв’язувала йому до ніг важкі залізні гирі. Тепер кроки його стали значно легші. Він мало не порхав. Опинився в магічному полі Парменіда: втішався солодкою легкістю буття.

(Чи мав він бажання подзвонити в Женеву, до Сабіни? Чи обізватися до котроїсь із цюріхських жінок, з якими познайомивсь останніми місяцями? Ні, не було в нього такого бажання. Він відчував: коли б зустрівся з іншою жінкою, спогади про Терезу вмить стали б нестерпно болючою раною.)

Томаш перебував під чарами меланхолії аж до недільного вечора. В понеділок усе змінилося: Тереза заполонила його думки. Він уявляв, як їй було, коли писала прощального листа; уявляв, як трусилися в неї руки, як вона тягла важку валізу в одній руці, а Кареніна — за повідок у другій; уявляв собі, як вона відмикає їхню празьку квартиру, і власним серцем відчував безмежну самотність, що війнула їй в обличчя, коли відімкнула двері.

Протягом отих двох чудових меланхолійних днів його жалощі відпочивали. Співчуття спало, мов той шахтар після тижня важкої роботи, аби в понеділок знову мати силу спуститися в шахту.

Він оглядав у клініці пацієнта, а бачив Терезу. В думці сам себе картав: не думай про неї, не думай! Казав собі: я хворий співчуттям, тож добре, що Тереза поїхала і я її вже не побачу. Мушу звільнитися не від неї, а від свого співчуття, від тієї хвороби, бацилами якої вона мене заразила!

В суботу й неділю він відчував солодку легкість буття, що наближалась до нього з глибин майбутнього. А в понеділок на нього навалився тягар, якого досі не доводилося зазнавати. Всі тонни заліза російських танків були ніщо в порівнянні з цим тягарем. Нема нічого страшнішого за співчуття. Навіть власний біль не такий важкий, як біль за когось, через когось, викликаний кимось, посилений багатократно, подовжений безліччю відголосів.

Томаш забороняв собі піддаватися співчуттю — й воно слухало його з похиленою головою, так ніби відчувало свою провину. Співчуття знало, що зловживає своїми правами, а проте мовчки стояло на своєму, тож на п’ятий день після від’їзду Терези Томаш повідомив директора клініки, що мусить негайно повернутися на батьківщину. Томашеві було соромно. Знав, що його поведінка може видатися директорові безвідповідальною. Волів би звіритися йому, розповісти про Терезу та листа, якого вона лишила на столі. Але не зробив цього. В очах швейцарця-директора поведінка Терези мусила мати вигляд бридкої істеричної витівки, а Томаш не хотів допустити, аби хтось думав про Терезу погано.

Директор справді образився.

Томаш знизав плечима і сказав: «Es muss sein. Es muss sein».

Це був натяк. Остання частина останнього квартету Бетховена на ці два мотиви:

Muss es sein? (Чи мусить так бути?)

Es muss sein! (Так мусить бути!)

Аби зміст оцих слів був зрозумілий, Бетховен назвав усю останню частину так: «Der schwer gefasste Entschluss»: «Тяжко здобуте рішення».

Згадавши композитора, Томаш, власне, вже повертався думкою до Терези, бо ж саме вона спонукала його купувати платівки з квартетами й сонатами Бетховена.

Натяк був доречніший, аніж Томаш сподівався, бо директор був великим любителем музики. Він приязно посміхнувся й тихо сказав, наспівуючи Бетховенову мелодію:

— Muss es sein?

Томаш сказав іще раз:

— Ja, es muss sein [3].

На відміну від Парменіда, для Бетховена тяжкість явно була поняттям позитивним. «Der schwer gefasste Entschluss» (тяжко здобуте рішення) пов’язане з голосом Долі («es muss sein»); тяжкість, необхідність і вартісність — три поняття, внутрішньо залежні одне від одного: лише те, що необхідне, є важке, лише те, що важить, має ціну.

Це переконання народилося з Бетховенової музики, і хоча можливо (або навіть вірогідно), що відповідальність за нього несуть швидше інтерпретатори Бетховена, аніж сам композитор, нині ми всі поділяємо його більшою або меншою мірою: велич людини полягає для нас у тому, що вона несе свою долю, як ніс Атлас на плечах небесне склепіння. Герой Бетховена — атлет, що підіймає метафізичну вагу.

Томаш їхав до швейцарського кордону, і в моїй уяві сам патлатий і похмурий Бетховен диригував оркестром місцевих пожежників, граючи йому на прощання з еміграцією марш під назвою «Es muss sein».

Потім Томаш перетнув чехословацький кордон і наразивсь на колони російських танків. Йому довелося зупинити машину й чекати півгодини, поки вони проїдуть. Грізний танкіст у чорній уніформі стояв на перехресті, регулюючи рух, ніби всі дороги Чехословаччини належали тільки йому.

«Es muss sein» — повторював у думці Томаш, потім раптом засумнівався: це справді мусило бути?

Так, йому нестерпно було лишатися в Цюріху, пам’ятаючи те, що Тереза живе сама в Празі.

Але як довго мучило б його співчуття? До смерті? Чи рік? Чи місяць? Чи, може, лише тиждень?

Як він міг це перевірити?

Школярик на уроці фізики може робити досліди, аби пересвідчитись у правдивості тієї чи іншої наукової гіпотези. Але людина доросла, оскільки живе лиш одне життя, не має можливості перевірити гіпотезу дослідом і тому ніколи не довідається, мусила вона чи не мусила дослухатися до почуттів.

З такими думками він одчинив двері квартири. Каренін, плигаючи, намагався лизнути його в обличчя, полегшивши тим самим перші хвилини зустрічі. Бажання схопити Терезу в обійми (бажання, яке відчував ще й тоді, коли сідав у Цюріху в автомобіль) геть зникло. Йому здавалося, що він з нею стоїть посеред снігової рівнини й тремтить від холоду.

З першого дня окупації російські військові літаки кружляли щоночі над Прагою. Томаш одвик від цього гуркоту й не міг заснути.

Перевертаючись із боку на бік біля сплячої Терези, він раптом пригадав слова, які вона сказала була колись давно. Балакали про його приятеля З., й вона заявила: «Коли б я не зустріла тебе, то напевно закохалася б у нього».

Ці слова викликали в Томаша дивну меланхолію. Він раптом усвідомив, що лише завдяки випадкові Тереза саме кохає його. Що, окрім її здійсненого кохання до нього, в імперії можливостей існує безліч нездійснених кохань до інших чоловіків.

Нам здається неможливим, щоб справжня любов була чимось легким, позбавленим ваги; ми гадаємо, вона є тим, чим мусила бути; без неї наше життя не було б нашим життям. Нам здається, сам Бетховен, похмурий і патлатий, грає на честь нашого великого кохання своє «Es muss sein!»

Томаш пригадував Терезине зауваження про приятеля З. і переконувався, що в його власній любові не озивається жодне «Es muss sein!», а скоріше «es konnte auch anders sein»: могло бути і по-іншому.

Сім років тому в Терезиному містечку випадково виявили важку хворобу мозку, у зв’язку з цим головного лікаря клініки, де працював Томаш, терміново запросили на консультацію. Але головного випадково схопив ішіас, він не міг рухатися і послав замість себе Томаша. У містечку було п’ять готелів, проте Томаш випадково потрапив саме в той, де працювала Тереза. Випадково перед відходом поїзда в нього лишилось трохи вільного часу, аби посидіти в ресторані. Тереза випадково чергувала в ті хвилини і випадково обслуговувала Томашів стіл. Знадобилося шість випадковостей, які підштовхнули Томаша до Терези, ніби його самого до неї не вабило.

Він повернувся до Чехословаччини заради неї. Таке фатальне рішення спиралося на любов таку випадкову, що її взагалі могло б і не бути, якби Томашевого шефа сім років тому не схопив ішіас. І ця жінка, це втілення абсолютної випадковості, лежала тепер поряд із ним, глибоко дихаючи уві сні.

Була вже пізня ніч. У Томаша заболів шлунок, як це часто траплялося в хвилини пригніченості.

Тереза раз чи двічі легенько схропнула. Це не викликало в нього жодного співчуття. Він відчував лише тягар у шлунку і розпач од того, що повернувся до Чехословаччини.