Нестерпна легкiсть буття

І було ще одне страхіття в тому сні: всі жінки мусили співати! Мало того, що їхні тіла були однакові, однаково нічого не варті, мало того, що вони були звичайними звуковими механізмами без душі, але мусили ще й радіти! Це був ентузіазм бездухих! Жінки були щасливі, відкинувши тягар душі, цю смішну гординю, ілюзію винятковості, і тепер вони схожі одна на одну. Тереза співала з ними, але не раділа. Співала зі страху, бо коли б не співала, жінки вбили б її.

Але який сенс був у тому, що Томаш стріляв по них і вони, одна по одній, падали мертві до басейну?

Жінки, котрі радіють зі своєї однаковості, оспівують, власне, свою майбутню смерть, яка зробить їхню подібність абсолютною. Отже, постріл був лише бажаним завершенням того макабричного танку. Після кожного пострілу жінки радісно сміялись, і, поки труп занурювавсь у воду, спів лунав дедалі голосніше.

А чому стріляв саме Томаш і чому він хотів застрелити й Терезу?

Бо ж це він штовхнув її сюди. Певно, сон хотів повідомити Томашеві те, чого Тереза не могла сказати йому сама. Вона прийшла до нього, аби втекти з материного світу, де всі тіла були однакові. Прийшла, аби її тіло стало неповторним і незамінним. А він тут знову накреслив знак рівності поміж нею та іншими: він цілує всіх однаково, пестить однаково, не бачить ніякої, аніякісінької різниці між тілом Терези та іншими тілами. Тим самим він турнув її назад у світ, з якого вона прагнула вирватися. Послав марширувати голою разом з іншими голими жінками.

Снилися їй поперемінно три серіали снів: перший, у якому казилися кішки, розповідав про її страждання; другий серіал показував у численних варіаціях картини її страти; третій розповідав про її життя після смерті, де приниження вже не мали кінця-краю.

У цих снах не було чого тлумачити. Звинувачення, які адресувались Томашеві, були такі прозорі, що йому лишалося тільки мовчати і, схиливши голову, гладити Терезу по руці.

Ті сни були не тільки віщі, а ще й красиві. Ця обставина пройшла повз увагу Фройда в його теорії. Сон — не лише провіст, хай навіть зашифрований, але й естетична активність, гра уяви, яка сама по собі багато важить. Сон є доказом того, що фантазія, марення про те, що не здійснилося, належить до найглибших потреб людини. В цьому корінь підступності снів. Коли б сон не був красивий, його б можна було просто забути. Але Тереза до своїх снів раз по раз верталась, перетворюючи їх у легенди. Томаш жив під чарами гнітючої краси Терезиних снів.

— Терезо, Терезочко, куди ти тікаєш від мене? Адже тобі щодня сниться смерть, так ніби ти справді хочеш відійти… — казав він, коли вони сиділи в кафе.

Був день, розум і воля знову перемагали. Крапля червоного вина поволі стікала вінцями келиха, і Тереза сказала:

— Томаше, я не винна. Я ж і сама все розумію. Знаю — ти мене любиш. Знаю — твої зради — це не найстрашніше…

Вона закохано дивилась на нього, але боялася ночі, яка надходила, боялася своїх снів. Її життя поділялося навпіл: за неї боролись день і ніч.

Той, хто постійно прагне «кудись вище», мусить рахуватися з тим, що одного дня в нього може запаморочитися голова. Що таке запаморочення? Страх перед падінням? Але чому голова паморочиться і на оглядовому майданчику, обгородженому надійним поруччям? Запаморочення — це щось інше, а не страх упасти. Запаморочення — це коли глибина нас притягає, вабить, пробуджує потяг до падіння, якому ми з жахом потім чинимо опір.

Голі жінки, що марширували довкола басейну, мертвяки в катафалку, щасливі з того, що Тереза теж мертва, — це був жахливий «низ», звідки вона одного разу вже втекла, але який таємничо вабив. Це була своєрідна прірва — її кликало до себе солодке (майже веселе) зречення своєї долі й душі. Кликала солідарність бездушних, і в хвилини слабості їй хотілося відгукнутись на цей поклик і повернутися до матері. Хотілось відкликати армаду душі з палуби тіла; сісти до гурту материних подруг і сміятися тому, що одна з них лунко пустила вітри; голою марширувати з ними довкола басейну й співати.

Так, справді, Тереза аж до втечі з дому змагалася з матір’ю, але не слід забувати, що при цьому болісно любила її. Ладна була зробити для матері що завгодно, аби та тільки попросила про це. Лише тому, що ніколи не чула голосу любові, Тереза спромоглася на силі піти з дому.

Коли мати збагнула, що звична агресивність уже не впливає на доньку, то заходилась писати їй до Праги жалісливі листи. Скаржилася на чоловіка, роботу, здоров’я, дітей, називаючи при цьому Терезу єдиною рідною душею. Терезі здавалося, що нарешті чує голос материнської любові, якої жадала двадцять років, і їй закортіло повернутись додому. Тим більше, що відчувала себе безпорадною. Досі Томашеві зради кидали її в розпач, а тепер почуття безсилля переросло в запаморочення, в безмежне прагнення падати й падати чимраз далі вниз.

Якось зателефонувала мати. Сказала, що в неї рак і жити їй лишилося заледве кілька місяців. Тепер нещасливе подружнє життя викликало в Терези лише обурення, вона почала дорікати собі, що зрадила матері задля чоловіка, який її не кохає. Ладна була забути, як мати досаджала їй, бо краще зрозуміла її. Обидві були в однаковому становищі: мати любила вітчима, як Тереза — Томаша, вітчим мучив матір своїми зрадами так само, як Томаш — Терезу. І якщо мати гнівалася на доньку, то лише через те, що надто страждала.

Розповівши Томашеві про материн лист, Тереза повідомила, що взяла на тиждень відпустку, аби з’їздити до матері. В голосі її звучали затяті нотки.

Ніби відчувши, що рішення Терези викликане запамороченням, Томаш не дозволив їй їхати. Зателефонував до лікарні того їхнього глухого містечка. Облік онкологічних захворювань у Чехії надзвичайно ґрунтовний, і Томаш легко з’ясував, що в Терезиної матері ніколи не було навіть підозри на рак, а цього року вона взагалі жодного разу не зверталась до лікаря.

Тереза послухалася Томаша й не поїхала. І того ж дня упала на вулиці й збила коліно. Її хода стала хиткою, Тереза майже щодня десь падала, об щось ранилась.

Був у неї нездоланний потяг до падіння. Вона жила у стані постійного запаморочення.

Той, хто падає, каже: «Підведи мене!» І Томаш терпляче її підводив.

«Я б хотіла кохатися з тобою в своїй майстерні, як на сцені. Довкола стояли б люди, які не могли б відвести від нас очей, але не сміли наблизитися».

Минав час, і ця картина вже не завдавала такого болю. Почала навіть збуджувати Терезу. Вона кілька разів змальовувала цю ситуацію пошепки Томашеві, коли вони кохалися.

Їй раптом спало на думку, що існує спосіб, як уникнути вироку, який убачала в Томашевих зрадах: нехай бере її з собою до своїх коханок! Можливо, в такий спосіб вона знову стане першою і єдиною серед усіх. Її тіло стало б його другим «я», помічником, асистентом.

«Я їх роздягатиму, митиму у ванній, а потім приводитиму до тебе…» — шепотіла вона, пригортаючись до нього. Вона мріяла зростися з ним в одну двостатеву істоту, і тоді тіла інших жінок стали б для них спільною іграшкою.

Стати другим «я» його полігамного життя. Томаш не хоче її розуміти, а вона не може позбутися цих думок і, щоб зблизитись із Сабіною, пропонує зробити їй фотографії.

Сабіна запросила Терезу до майстерні, й Тереза нарешті побачила просторе приміщення, посеред якого стояла широка квадратна тахта, немов справжня сцена.

— Це ганьба, що ти й досі не була в мене, — казала Сабіна, показуючи їй картини, прихилені до стіни. Нарешті витягла звідкілясь старе полотно, ще зі студентських років. На ньому був зображений будівельний майданчик металургійного заводу. Вона малювала це тоді, коли в Академії вимагали найсуворішого реалізму («нереалістичне мистецтво підриває основи соціалізму»). Спонукувана духом спортивної боротьби, Сабіна намагалася бути точнішою за своїх учителів, малювала картини так, що мазків пензля зовсім не було видно, полотно нагадувало кольорову фотографію.