Танґо смертi

На жаль, Лії і Руті я таким робом помогти не міг, молоді жінки працювали в швацькій майстерні і так сильно не виснажувалися, аби їх можна було відправити поза табір.

На початку травня 1943 року протягом тижня звозили звідкись жидів і заганяли в Долину Смерті, де тримали цілий тиждень без води і без їжі, назбиралося їх там біля восьми тисяч, а 8 травня усім наказали роздягнутися догола, загнали в провалля під горою і там усіх розстріляли. І під час того розстрілу грав наш оркестр, а я навіть не знав, що серед розстріляних була і моя кохана Рута… Тільки Лії там не було, вона ще залишалася в таборі. Усім їм я грав на вічність…

У першій половині листопада в таборі ще залишалося п'ять тисяч в'язнів. Тоді, власне, група наших ткачів, зрозумівши, яка їх доля чекає, вирішили, що не будуть іти, як телята на заріз, і домовилися з охоронцями табору, що ті допоможуть їм утекти. Охорону табору складали українці, які походили з Совєтської України, а потім потрапили в полон. Галичан для охорони не брали, бо вони могли співчувати місцевим жидам і порозумітися з ними. На жаль, про той план стало відомо командуванню табору, і німці 18 листопада спробували ткачів захопити, але ті почали захищатися й убили двох німців, тоді німці вирішили ліквідувати весь табір. Українські охоронці відмовилися брати участь у тій масакрі, навіть допомогли частині жидів утекти з табору, втекло з ними й кілька охоронців. Тоді німці роззброїли решту охоронців, щось біля сотні, посадили на потяг на Клепарові і відправили до Любліна. Жиди завзято оборонялися, забарикадувавшись у майстернях і бараках, кидалися на німців з ножами і бритвами, із загостреними палицями і металевими прутами, різали їм горло і розбивали голови. У цей час Лія, бідна моя сестра, заволоділа автоматичним карабіном і почала стріляти по німцях, аж доки кулі не закінчилися, а відтак її саму кулі прошили.

Й увесь той час, поки тривав бій, ми не переставали грати, бо так наказав унтерштурмфюрер Рокіта, дехто уже не витримував і сідав на землю, але продовжував грати, Рокіта спочатку підходив і копав або бив по голові прутом, але врешті облишив і тільки звіддаля спостерігав, не знаю, яка сила тримала мене, я не падав і не сідав, а музика підносила мене над землею, мені здавалося, що я став невагомим. Я грав їм усім на скрипці, щоб вони потрапили у вічність.

Боротьба тривала три дні, убито було сорок німців, загинули майже всі жиди, трупи вивозили автобусом вдень і вночі на піщаний кар'єр в Лисинецькому лісі, там уже віддавна відбувалися страти, і там же спалювали трупи. Для жидів, що обслуговували печі, був збудований спеціальний барак, але він пустував, бо за кілька днів перед повстанням цей загін ліквідували, щоб не залишилося свідків. А що вже й так не було для кого грати, то забрали на розстріл і половину оркестри, а зо два десятки музикантів та кільканадцять мулярів, які не брали участі у повстанні, бо були поза табором, вивезли в той барак. Там уже виставили німецьку охорону.

І тоді сталося диво, бо диво завше підстерігає нас, і варто його чекати навіть у час найбільшої зневіри і найбільшого розпачу. Я побачив Вольфа! Він тільки сьогодні прибув до Львова, пролежавши два місяці у шпиталі після поранення на фронті. Решта охоронців теж були таборовими новачками і не брали участі в ліквідації табору. Вони не виявляли щодо нас тієї жорстокості, до якої ми уже звикли, ба навіть коли Вольф став їх переконувати, що нас треба відпустити, вони не запротестували, а лише замислилися, як це організувати, і тоді Вольф запропонував ушиватися всім, і ми втекли й розбіглися, хто куди. Усього під час ліквідації і разом з нами втекло 160 жидів, частину з них потім виловили, та більшість жидів сховалася у каналізації, там, де було головне русло Полтви і де вже переховувалася не одна жидівська родина. Запах був не з найліпших, але людина призвичаїться до всього, у кожному разі німці цього не сподівалися.

Тим, хто втік з табору, довелося жити в каналізації вісім місяців, до 27 липня 1944-го, поки німці не покинули Львів, а ті, що оселилися там раніше, прожили в каналізаціях майже два роки. Харчі їм постачали львів'яни, хто приносив задурно, а хто й за гроші, бо жиди прийшли туди цілими родинами і прихопили з собою коштовності, то мали змогу купувати їжу. А коли німці покинули Львів і всі вони нарешті вийшли із тих темних смердючих підземель, то діти підняли страшний крик: так їх вразив галас вулиці і сліпуче сонячне світло, тепер вони хотіли тільки одного — вернутися назад в канали…

Спочатку ми з Вольфом сховалися в каналах разом з усіма, але потім Вольф попросив у когось цивільний одяг, перебрався і провідав маму Ореста. Повернувся з харчами, одягом для мене і для себе й новинами. Ясь на ту пору перебував в Армії Крайовій, з ним не було жодного зв'язку, Орест — в УПА, але мама Ореста мала з ним контакт через Люцію. Уночі ми вибралися з каналу і рушили до Винниківського лісу, на умовленому місці нас чекала Люція і запровадила до партизанського табору. Там я зустрів ще кількох львівських жидів із тих, які боролися в таборі. Але найбільша радість була, коли ми обнялися з Орестом. Ми сміялися і плакали, я за сестрою, а він за коханою…

Коли нас із Вольфом приймали в загін, командир дивувався, що німець іде в партизани, але йому розповіли, ким був батько Вольфа, і він уже не мав жодних застережень, лише сказав, аби ми обрали собі псевдо. Я сказав: «Соломон». А він: «А чому не Цариця Савська?» А я кажу: «Бо Соломон». А Вольф, цілком природно, став Вовком. Ми мали кілька сутичок з німцями, а напередодні вступу большевиків до Львова бійці АК підняли повстання проти німців і вибили їх з багатьох дільниць, аби перехопити владу в місті перед большевиками, але змушені були відступити в ліс. Тоді, власне, ми й зустрілися з Яськом. Його загін розбили большевики, він мав поранену ногу і не міг іти. Люція забрала його на село, а коли він підлікувався, фронт уже був далеко, Яськові не зосталося нічого іншого, як залишитися з нами. Далі були бої з енкаведистами, у 1947-му ми вирішили пробиватися через Карпати на Захід, але наближалася зима, ми розбилися на окремі групи і залягли в криївках. Взимку партизанити було неможливо, сліди видавали нас. Отак ми й опинилися усі четверо в одному схроні. Мали тепер багато вільного часу, щоб порозмовляти.

День, коли ми повинні були загинути, наближався так, як наближається будь-який день смерті, з тією лише відмінністю, що ми цей день передчували дуже ясно й готові були до його приходу, ми знали, що помремо, що нас вб'ють або ми самі себе вб'ємо, щоб не датися їм у руки. Сидячи в криївці, заметеній снігом, у теплі і затишку, ми почувалися наче глибоководні риби на самому дні моря. Інколи вечорами, коли сіявся сніг і приховував сліди, ми виходили зі схрону на поверхню, тоді-то й над'їхав на фірі місцевий лісник і побачив нас. Він відразу здогадався, хто ми. Орко його зупинив і попередив, якщо він нас видасть, то інші партизани помстяться. Лісник клявся і божився, що не скаже нікому, і ми його відпустили. А за кілька днів ми почули собачий гавкіт, енкаведисти оточили нашу криївку і вимагали здатися. Навіть привели з собою мам Орка і Яська, аби ті вмовили нас. Обіцяли амністію, але ми знали, що то неправда, що нас або засудять до розстрілу, або дадуть двадцять п'ять років таборів. Тоді Орко й сказав: «Ми так довго не могли змиритися з вчинком наших батьків, які вибрали смерть замість зради, а самі теж опинилися перед вибором: смерть або неволя». Проте ми не дискутували на цю тему. Ми знали, що вибір у нас один. Я заграв «Танґо смерті», а потім пролунав вибух, я знепритомнів. Отямився вже на снігу, енкаведисти нишпорили в криївці, шукаючи документів, але ми їх встигли спалити. Коли мене підняли і поклали на ноші, я побачив обох матерів — лежали з простреленими головами. Але і вони перед смертю почули мою гру на скрипці.

— То була ця скрипка? — запитав Ярош, киваючи на скрипку, що лежала на канапі.

— Ні. Цю я заховав під підлогою, коли нас вигнали з помешкання. А то була скрипка, на якій я грав у концтаборі, мені її подарував Куба Мунд. На жаль, її знищив вибух… Ну, а потому мені дали двадцять п'ять літ таборів, з яких я відбув десять. А ще п'ять років минуло, заки дозволили повернутися до Львова. Але я мусив винаймати квартиру, бо помешкання моє було зайняте. На щастя, та родина, яка там поселилася, перейнялася моєю долею, і коли господареві запропонували роботу в Києві, він хутенько прописав мене в себе. І отак я опинився знову вдома.