Танґо смертi

— І що ви йому скажете? Що воскресли, як Лазар?

Книш підвівся, узяв папку під пахву і попростував до дверей, а чоловічок кричав йому вслід:

— Не залишайте мене тут! Не залишайте! Я готовий усе забути! Чуєте? Усе! — і пошепки додав: — Крім мого коханого Йоселе…

Y

Тепер скористаюся зі щоденника Йоська і старанно перепишу те все, що відбувалося у місті, коли я сидів у цюпі. Йосько, якого мали арештувати, як і Лію, сховався на стриху і просидів там цілий місяць.

«Удосвіта 22 червня 1941 року Львів почав знову, як і у вересні 1939-го, стрясатися від вибухів, у небі загуркотіли німецькі літаки, і бомби впали на вокзал та Скнилівський аеродром, поліг у руїні пасаж Міколяша з двома десятками глядачів, що перебували в кінотеатрі, хоча летуни цілилися на Головну пошту, але схибили, і на додачу знищили ще й церкву Святого Духа біля пошти, а разом із нею ще три сотні будинків. Фронт ще й не наблизився до міста, а висока еліта визволителів кинулася тікати, пакуючи на вантажівки награбоване добро — килими, покривала, люстри, постіль, сервізи, картини, посуд, одяг… Ці вантажівки скидаються на піраміди, а що пакувалися поспіхом, то дорогою чимало чого падає і б'ється. «Давай! Давай! Давай! Давай!» — лунає повсюди, одні одних підганяють, кричать, матюкаються, непереборний страх жене їх на схід, і вони готові навіть чавити своїх вояків, які, відступаючи, заважають їм рухатися вперед, як і вантажівки з амуніцією, прикриті галуззям.

Майор, який стаціював у стрийка Зельмана, розрахувався з ним і сказав, щоб витратив усі гроші на харчі. У місті паніка, водотяги пошкоджені, води вистачить хіба на два тижні.

Настає ніч. Смуги світла перетинають небо. Трамваї стоять.

24 червня, вівторок. Учора я стояв на Казимирівській навпроти Бригідок і грав на скрипці. Мене ніхто не чіпав, бо я передбачливо вбрав чорні окуляри, а під ногами в мене лежали костур і капелюх, люди кидали мені копійки, а я грав для Орка, Яська і Лії в надії, що вони почують і їм буде не так страшно. А нині рано прибігла тітка Ривка і сповістила радісну новину: Лія врятувалася, також вдалося втекти Ясеві й Оркові. Господь вислухав мої молитви».

Ми покинули наш сховок 29 червня, коли настала друга червнева неділя війни. На вулицях панував величезний рух, міліцейські будки опустіли, авта стояли в корку. Вже цілий тиждень тягнулися безперервні валки большевицького війська, повзли гармати і танки, обличчя вояків утомлені і похмурі, в очах читався страх і нерішучість, уже ніхто не кидав на натовпи львів'ян переможні погляди, не намагався забалакати, військо сунуло мовчки, і мовчки стежили за їхнім відступом люди, одного лише разу почувся вигук когось із натовпу, і стосувався він полонених польських вояків, які брели з лопатами і кирками на плечах, на головах ще мали «рогатівки», які вирізняли їх з-поміж інших, бо одяг був запилюжений і вицвілий, а ноги збиті, без чобіт і черевиків, пообмотувані різнобарвним ганчір'ям. «А їх чого ви тягнете за собою? Відпустіть!» — гукнув хтось, але на його погук вартові, що пленталися обабіч полонених, не звернули жодної уваги, зате звертали увагу, коли хтось із львів'ян намагався передати полоненим кусень хліба або цигарки, тоді враз зблискував на сонці багнет і лунав окрик «Нельзя! Атайді! Назад!» А за полоненими поляками йшли сільські хлопці, яких силою вчора забрали до війська, вбрані в цивільне, кожен ніс на плечах якусь торбину, очі їхні знервовано бігали, мовби шукаючи змоги втекти, але і їх вартували теж.

Люди ставали навшпиньки і чекали, коли ж з'являться полонені німці, але їх не було, а пополудні натовп уже почав розбрідатися, незважаючи на спеку й духоту, вікна кам'яниць зачинені, хоч ніхто того не вимагав, але недавній досвід підказував, що краще не висовуватися, надто, що з різних кінців міста долинали постріли й вибухи, а кілька днів тому, коли надто цікаві городяни стежили з вікон на площі Більчевського за большевицькими автами, кулеметники обсипали їх рясним вогнем. Вулицями тепер швендяло лише міське шумовиння, батяри і злодії, вони любили ризик, надто, що в крамницях залишалося чимало добра, от на тих тихих вуличках, якими не рухалася армія, і кипіла мурашина робота: виламували залізні штаби й грати, виривали двері і вікна, вдиралися всередину і тягли все, що в руки попадало, а при цьому не обходилося і без бійок, виривання з рук одне в одного, усі раптом забули, що вони люди, й вели себе, як звірі, шарпалися, дряпалися й кусалися, всюди біліло розсипане борошно, хрумтіли під ногами цукор і сіль, ноги заплутувалися у сувоях перкалю, слизькали на брусках мила, а потім люди розбігалися, а натомість залишалися потрощені столи й полиці, дехто мовби тамуючи свою лють, спричинену большевицькою окупацією і тривалими стояннями в чергах, на прощання ще й підпалював крам, і їдучий дим волочився вулицями, а полум'я пожирало все, що вдавалося пожерти, вояки дивилися на ці спалахи вогню і не втручалися, думаючи, що все іде за планом, ворогу не повинно дістатися народне добро. Що ближче до вечора, грабунки наростали, а ті, що не брали в них участі, не могли надивуватися, звідки отой весь товар береться, якщо, його ніде не було, а якщо й було, то викидали його на кілька годин, і він знову зникав. Ті, що зробили першу ходку з награбованим, верталися уже з лантухами, виварками, відрами, коцами, дитячими візками, прихопивши з собою родину, і старих, і малих. Передусім розхапували харчі, але й бочки з пивом теж не пропадуть, як і горілка, то тут, то там гуртувалося уже веселе товариство біля такої бочки і причащалося, наливаючи собі у баняки, вази, капелюхи і жмені… Ми з Ясем, Йоськом та нашими мамами теж вирішили не ловити ґав і почали тягнути, що тільки можна — борошно, крупи, макарони, мило, сіль, цукор, сірники. Йосько приволік цілий сувій ситцю і поділився з нами.

30 червня, у понеділок німці вже вступили до Львова. Я вийшов у місто і побачив, як люди зустрічають їх з квітами, дівчата роздають усім по квітці, а то й цілі букети, обнімають і цілують, і не лише українки, а й польки, ба навіть жидівки, мені й самому хочеться потиснути руку якомусь воякові, який визволив нас від тієї большевицької напасті, але щось мене стримує. Лунають вітальні вигуки й оплески.

За передніми відділами німецьких вояків промаршерував український відділ з бадьорою піснею на устах, то були самі молоді хлопці, які втекли з Галичини перед приходом Червоної армії, усі, як дуби, високі, здорові й добре вбрані, у кожного на плечі короткий кріс, а передні несли на ременах скоростріли. Так само браво виглядали і німецькі вояки, вони крокували вільно й невимушено, теж усі молоді, їхні ясноволосі кучері не прикриті ані шапками, ані шоломами, коміри у всіх розстебнуті, рукави закочені. Жодна армія ніколи не вступала так у місто. І вони теж співали щось веселе, бадьоре. Після того враження, яке залишила нам большевицька армія, здавалося, що ці вояки йдуть не на війну, а на дефіляду.

Люди раптом ожили, повбирали святковий одяг, багато хто почепив синьо-жовті стрічки, уже ніхто не мусив вдавати з себе пролетаря, всюди чути «Слава Україні!», ось уже й синьо-жовті прапори з'явилися, студенти-хеміки з політехніки виготовили жовту фарбу і фарбують тканини, бо синю тканину ще можна дістати, жовтої ж — нема, а дівчата сидять і шиють прапори, за ними прибігають інші студенти і негайно вивішують на центральних вулицях.

Але над ратушею розвівається червоний прапор зі свастикою, над брамою ратуші теж, щойно ополудні над брамою обабіч німецького прапора з'явилися два українські і на вежі на чотирьох рогах. На Оперному театрі — німецький прапор. На Гетьманських Валах уже встигли спалити пам'ятник совєтській конституції.

Чутка про помордованих в'язнів у львівських тюрмах розлітається миттєво, до нас прибігла вуйна Олена і сповістила страшну новину: вуйко Льодзьо, виявляється, опинився в тюрмі на Лонцького, арештували його за кілька днів до початку війни, і от ми з мамою і вуйною біжимо на Лонцького, відразу за головною поштою тлуми люду, перед брамою пошти стоїть українська міліція з опасками і карабінами, а ближче до тюрми чути трупний запах, люди розповідають страхіття. Німці не боронять заходити на терен тюрми й поглянути на звірства недавніх визволителів. Таке враження, що ти потрапив у пекло або ж в одну з картин Брейгеля чи Босха, — гори замордованих в'язнів, не тільки чоловіків, але й жінок, дівчат, ба навіть дітей, дівчата усі перед смертю зґвалтовані, деякі розіп'яті на стіні, почеплені на гаки, кілька малих дівчаток насаджені на палі, з дівочих піхв стирчать пляшки, залізяки, патики. Один львівський священик лежить з виколотими очима, другий — прибитий цвяхами до стіни, з розпоротого живота вивалилися і звисають червоні нутрощі, і я впізнаю нашого вуйця — отця Мирослава, якого перевели з Бригідок на Лонцького, і не можу надивуватися — яке прекрасне і яке спокійне його обличчя, хоч і прийняв він таку мученицьку смерть, і я, дивлячись на нього, перехрестився, мов до розіп'ятого Ісуса. Скрізь розкидані папери, протяг вривається у вікна і двері й підкидає їх. Усюди панує важкий сопух, кожен, хто заходить сюди, притуляє до обличчя хустинку, неможливо витримати тут довше, як кілька хвилин, а люди прибувають і прибувають, і вже не тільки львів'яни, а й селяни, деякі прибули своїми возами і, упізнавши когось із рідних, виносять і кладуть на воза, чоловіки роблять це мовчки й похмуро, а жінки кричать в істериці, кленуть убивць і запитують у Бога: «За що!», але Бог і цього разу мовчить. Вози від'їжджають, за ними ідуть похнюплені родичі, львів'яни зупиняються, скидають кашкети й капелюхи, хрестяться, як під час зустрічі похоронної процесії.