Пробудження Лол В. Штайн

Що відбулося б? Лол не заходить далеко в тому невідомому, до якого веде ця мить. Вона не має жодного спогаду, навіть уявного, вона не має жодного уявлення про це невідоме. Але ось, що вона думає — вона мусила проникнути туди, саме це їй потрібно було зробити, що це могло б бути назавжди, для її голови, для її тіла, їхній найбільший біль і їхня найбільша радість, що переплелися й переплуталися в усьому, навіть у своєму визначенні, що стало суцільною, але неназваною нестачею одного слова. Я люблю думати, адже я люблю її, що Лол є мовчазною в житті тому, що вона повірила — простір блискавки — що це слово могло існувати. Але через його не-існування вона мовчить. Це могло бути слово-відсутність, слово-діра, розрита в центрі ямки, ямки, в якій усі інші слова могли бути поховані. Його неможливо було б сказати, але його можна було б змусити зазвучати. Величезне, нескінченне, порожній гонг, воно б затримало тих, хто захотів піти, воно б їх переконало в неможливому, воно б заглушило їх до всіх інших слів, крім себе самого, одним махом воно б назвало їх усіх, їх, майбутнє та мить. Будучи відсутнім, створюючи простір нестачі, це слово псує всі інші, заражає їх, це відбувається так само, як із мертвим собакою на пляжі опівдні, ця діра плоті. Як вони були знайдені, інші слова? Серед секонд-хенду яких пригод, паралельних пригоді Лол В. Штайн, задушених у зародку, затоптаних і знищених — о! — що є в цьому, крім кривавих не-завершеностей, нагромаджених уздовж горизонтів, і серед них, це слово, яке не існує, все ж таки там знаходиться: воно чекає на вас на поворотах мови, воно вам кидає виклик — воно ніколи не служило — викликати його, змусити з’явитися за межами його царини, проколотої з усіх сторін, через яку витікають море, пісок, вічність того балу у кінофільмі Лол В. Штайн.

Вони, здивовані, дивилися, як проходять скрипалі.

Потрібно було оточити стінами цей бал, зробити з нього цей корабель світла, на борт якого кожного дня сходить Лол, але який залишається там, у цьому неможливому порту, назавжди приякорений і готовий залишити, зі своїми трьома пасажирами, все це майбутнє, у якому Лол В. Штайн тепер тримається. У деякі рази він має в очах Лол той самий порив, що і в перший день, ту саму фантастичну силу.

Але Лол поки ще не є ні Богом, ні особистістю.

Він би зняв із неї її чорну сукню повільно, з цього часу він би зробив великий етап подорожі, який було б подолано.

Я бачив Лол роздягнуту, поки ще невтішну, невтішну.

Для Лол є неможливим думати про те, що вона буде відсутня в цьому місці, де було здійснено цей вчинок. Цей вчинок не було б здійснено без неї: вона є з ним плоть до плоті, форма до форми, її очі прикуті до його трупа. Вона народжена, щоб бачити його. Інші народжені, щоб померти. Цей вчинок без неї, яка б могла його бачити, він умирає від спраги, він виснажується, він падає, а Лол перетворюється на попіл.

Видовжене та худе тіло іншої жінки з’явилося б помалу. І в прогресії чітко паралельній та зворотній, Лол була б заміщена нею біля чоловіка з Т. Біч. Замінена цією жінкою з точністю до подиху. Лол стримує цей подих: тією мірою, якою тіло жінки являється цьому чоловікові, її тіло стирається, стирається — о насолода — зовсім, геть із цього світу.

— Ти. Ти одна.

Це дуже вповільнене зривання сукні з Анн-Марі Штреттер, це знищення оксамиту її власної особистості, Лол ніколи не могла довести до кінця.

Те, що відбулося між ними, після балу, поза межами її присутності, гадаю, Лол про це ніколи не думає. Хай би він і поїхав назавжди, якщо вона про це думала, після їхнього розриву, попри її волю, свідчило б на його користь, переконало б її в уявленні, яке вона про нього мала, що він ніколи не зміг би пережити жодного істинного щастя, крім щастя швидкоплинності кохання без повернення, зі сміливістю, більше нічого. Майкла Річардсона кохали у свій час надто великим коханням, більше нічого.

Лол більше не думає про це кохання. Ніколи. Воно померло. Навіть запах його — це запах мертвого кохання.

Чоловік із Т. Біч має виконувати лише одне завдання, завжди одне й те саме у світі Лол: Майкл Річардсон кожного дня починає роздягати іншу жінку, а не Лол, і коли інші груди з’являються, білі, під чорною вузькою сукнею, він зупиняється на цьому, засліплений, цей Бог втомлений цим роздяганням, своїм єдиним завданням, і Лол марно чекає, що він знову візьме її. Своїм скаліченим тілом іншої вона кричить, вона марно чекає, вона даремно кричить.

Потім, одного дня, це скалічене тіло ворухнеться в животі Бога.

* * *

Щойно Лол його побачила — вона впізнала його. То був той, хто пройшов повз неї кілька тижнів тому.

Цього дня він був сам.

Він виходив із кіно, десь у центрі міста. Поки всі штовхалися в коридорі, він не поспішав. Коли він вийшов на тротуар, примружив очі на світлі, трохи затримався, щоб подивитися навколо себе. Він не побачив Лол В. Штайн, він ніс свою куртку на плечі, притримуючи рукою, він легко підкинув її, потім — надів, все ще не поспішаючи.

Чи був він схожий на її нареченого з Т. Біч? Ні, він нічим не нагадував його. Чи мав він щось у манері від цього зниклого коханця? Напевне, так — у тому погляді, яким він дивився на жінок. Певно, він упадав за всіма жінками, мабуть, тільки з ними він міг зносити це вимогливе тіло, яке продовжувало вимагати ще і ще, при кожному погляді. Так, у ньому це було, вирішила Лол, він це випромінював, цей перший погляд Майкла Річардсона, той, який Лол знала ще до балу.

Він не був таким молодим, яким здався Лол першого разу, коли вона його побачила. Можливо, вона помилялася. Безперечно, вона подумала, що він, мабуть, був нетерплячим, і, можливо, злегка жорстоким.

Він уважно оглянув бульвар навколо кінотеатру. Лол обійшла будівлю.

Спинившись позад нього, у своєму сірому плащі, Лол чекає, коли він нарешті вирішить, куди йти.

Я ніби бачу це:

Літня спека, яку вона майже не помічала до цього дня, залишаючись неуважною, раптом вибухає і розповсюджується. Ось Лол уже повністю підкорена нею. Все стає нею — вулиця, місто, цей незнайомець. Якою є ця спека, якою є ця втома? Це вже не вперше. Вже кілька тижнів вона ніби відчувала бажання, щоб тут було ліжко, щоб покласти на ньому своє тіло, важке, налите свинцем, якому так важко рухатися, цю безплідну та ніжну зрілість, прямо на краєчку свого падіння, на глуху та зажерливу землю. Ах, яким є це тіло, і раптом вона почувається позбавленою його? Де воно, те тіло жайворонка, яке вона мала до цього часу?

Він вирішив: почав підніматися бульваром. Чи він вагався? Так. Він подивився на годинник і зважився піти саме в цьому напрямку. А Лол, чи могла вона вже назвати ім’я тієї, яку він збирався зустріти? Ще не зовсім. Вона не знає, що саме її вона переслідувала, в образі цього чоловіка із С. Тахла. Але все ж таки для Лол вона вже не лише та жінка, яку вона побачила мигцем біля свого саду, я гадаю, що для Лол вона вже є більшим.

Якщо було конкретне місце, де йому слід бути в певну годину, він ще мав деякий час між цією годиною і оцим самим, теперішнім моментом. Отже, він використовував цей час так, попрямувавши скоріше туди, ніж у якесь інше місце, у неясній надії, яка ніколи не полишала його, як думала Лол, зустріти ще одну жінку, піти за нею, забути ту, з якою він збирався зустрітися. Цей час, він би витратив його в спосіб, який Лол вважала божественним.

Він ішов рівним кроком, проминаючи вітрини. Це вже не вперше впродовж цих кількох тижнів він іде так. На одиноких і вродливих жінок він оглядався, іноді й зупинявся, вульгарний. Лол здригалася кожного разу, ніби він дивився на неї.

Тоді, давно, зовсім юна, вона вже бачила на пляжі таку поведінку, подібну до поведінки багатьох чоловіків у С. Тахла. Чи вона згадала раптом, що страждала через це? Чи усміхалася вона від того? Можливо, ці перші кроки її юності містяться відтоді в ніжній та щасливій пам’яті Лол. Тепер вона помічає їхні погляди, що звернені на неї, у чіткій відповідності. Вона сама не бачить себе і таким чином її можна побачити в інших. Ось вона, всемогутність тієї матерії, з якої її створено. Без певного порту приписки.