Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ)
![Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ)](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ) читать книгу онлайн
Думаєте, усі випадкові зустрічі випадкові? Ви помиляєтеся. Людям призначено зустрічати один одного.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту pbn.book@yandex.ru для удаления материала
Я прокинулась від вібрації свого телефону, взявши який прочитала:
Доброго ранку, соня. Починай готуватись до вечірки :)
«Фелікс…Він знову пише мені. Як же це прекрасно. Блін, а котра взагалі година? Скільки? 10:36? Щось я і справді дуже довго сьогодні проспала… Але звідки про це дізнався Антоша? Ех, дивний він.»
Нічого я не соня. Давно вже прокинулась.
Добре, починаю підготовку.
І ти теж готуйся.
Я відправила повідомлення, після чого пішла на кухню, у пошуках мами.
- Привіт, соня, – сказала, посміхнувшись мама.
- Я не соня.
«Ну скільки вже можна мене підколювати.»
- Просто мені було необхідно виспатись перед такою подією.
- Ну не ображайся, зайчик, я ж жартую. Будеш снідати?
- Так, дякую.
Поснідавши та ще трохи поговоривши з мамою про те, що «можна і не можна на вечірці», я глянула на годинник, який вже показував полудень.
- Хочеш, я можу тебе заплести?
«Ох, мама знову хоче познущатися з мого і без того короткого волосся.»
- Ні, мам, будь ласка, не треба. Загалі, я думала про те, щоб зробити собі куче ряшки.
- Можна спробувати. Тобі потрібна допомога?
- Так, дякую.
Отже, ми з мамою зробили мені великі об’ємні хвилі на моєму чорнявому волоссі; я прийняла душ, використавши гель із запахом шоколаду; одягнула чорні колготи, коротенькі шорти, чорні кеди та такого ж кольору топ. А коли настала черга одягати майку Фелікса, я спочатку винюхала, що вона просто безмежно пахне ним, а потім аж одягнула на своє тіло. Коли я зрозуміла, що зараз маю на собі річ Антоші, по мені відразу ж пройшовся холодок. Після того як я була вже одягнена, мама мене трохи підфарбувала, та ми з нею сіли дивитись якусь програму, чекаючи доки прийде Фелікс.
Рівно о’пів на п’яту, почувся дзвінок у двері.
«Антон? Так? Це ж він прийшов?
Так, я бачу перед собою його чарівливу посмішку, яка змінюється на трохи збочену, коли він бачить, як я одягнена.»
- Ти прямо дуже пунктуальний, – сказала я Феліксу, глянувши на годинник.
- А ти дуже гарна.
«Що? Він назвав мене гарною? Взагалі-то на сестер так збочено не дивляться, проте мені все одно: я рада, що він зараз тут зі мною.
- Проходь; зараз я принесу тобі футболку, бо вона просто тільки-но вигладжена.
Взявши свою кофту і повернувшись до Антоші, я побачила, що він вже говорить про щось із моєю мамою.
- Я бачу ви знайшли спільну мову, – посміхнувшись, звернулась я до обох.
- Так, твій Фелікс мало того що красень, так ще й справжній джентльмен. Бережи його, такі на вулиці просто так не валяються.
«Оу, мама змусила хлопця червоніти.»
- Добре, мам. Буду берегти.
- Ну, не буду вам заважати. Бажаю добре порозважатись сьогодні, – сказала мама, вийшовши з кімнати.
- Ось, тримай, – звернулась я до Антоші, протягнувши футболку. – Ти же ж не передумав щодо цього малюнку? –я вказала на яскраве серце.
- Ні, не передумав, – посміхнувся Антон та взяв до рук кофту.
- Можеш піти у ванну кімнату, щоб переодягнутись або, якщо хочеш, я вийду.
- А я обов’язково повинен від тебе переховуватись, щоб переодягнусь?
«Оу, він знову так чарівливо посміхається…»
- Та ні, не обов’язково. Я просто подумала, що ти, ну, засоромишся.
На цих моїх словах, Фелікс вже встиг скинути з себе рубашку та, досі не одягнувши футболки, почав обережно ту рубаху складати.
«Він що спеціально? Знущається з мене, так? Боже, яке в нього накачане тіло. Я зараз почну просто розпливатись у посмішці…»
Лише коли Антоша одягнувся, я змогла нормально дихати та мислити.
- Тепер можемо крокувати на вечірку, – посміхнулась я та направилась у сторону виходу.
- А ти не замерзнеш?
- Ну ти ж мене зігрієш мене, чи не так?
«Ну що я оце таке сказала?»
- Звісно ж.
Коли ми вийшли з приміщення, я зрозуміла, що на вулиці просто неймовірно холодно; мало того, починався невеликий лапатий сніг. Я миттєво змерзла і вже після п’яти хвилин ходьби, сказала:
- Ти був правий, – ледве промовила я, намагаючись не цокотіти зубами.
- Щодо чого?
- Щодо того, що я змерзну.
- Ох, я ж говорив. А ти тут винарядилась.
- Тобі не подобається як я одягнена?
- Не перекручуй мої слова. Ні, мені подобається як ти одягнена, дуже подобається… але ж не на таку погоду.
«Йому подобається як я одягнена. Він турбується про мене. Та ну блін, як же він мене сприймає: як сестру чи як дівчину?»
- Йди сюди, – наказовим тоном промовив Антон.
- Бити будеш?
- Подивимось на твою поведінку, – відповів хлопець, підійшовши, а потім… обнявши мене?
«Так, він обіймає мене. Блін, куди дівати руки? Куди дивитись? Що сказати?»
- Можеш заховати руки до карманів моєї куртки: там тепло.
- Дякую, – пробурмотала я через те, що була тісно прижата до Фелікса.
«Навіть крізь своє пальто, і відчуваю, що руки Антоші не лежать спокійно на моїй спині, а блукають по ній. Це не зовсім зрозуміло, проте мені подобається.
Боже, що я ламаюсь? Мені це все просто безмежно подобається! Хочеться прижатись ще ближче, щоб повністю пропитатись запахом цього хлопця.
Я піднімаю своє лице, дивлячись на Фелікса, і бачу, що він також направив свій погляд на мене. Який же він гарний; і так хочеться відчути смак його вуст. Оу, все, треба відходити від нього, бо я зараз зовсім втрачу здоровий глузд.»
Я витягнула свої долоні з його карманів і сказала щось типу того, що ми можемо запізнитись. Антон лише мовчки прибрав свої руки з моєї спини, проте відразу ж узяв мою долонь. В кінці кінців, ми крокували весь шлях до будинку Адама, переплівши наші руки.
При вході до приміщення вже стояв мій кузен, який чекав доки зберуться всі хлопці.
- Ви прямо найпунктуальніші, заходьте, – посміхнувся мій братець. – Верхній одяг можна повісити тут… А ось і всі інші; давайте вже заходьте швидше.
- Бачиш, Емма. А ти говорила, що ми запізнимось.
- Я таке говорила?
- Ну так. Не пам’ятаєш? Ну коли ми з тобою обнімались, стоячи на холоді.
«Ну і чому він так голосно про це все говорить?»
- Ти чого розкричався? Про це повинні всі знати чи що? – прошипіла крізь зуби я.
- Та ні; просто хлопці казали, що ти дуже неприступна і, що ніколи і нікому не вдасться обійняти тебе.
«Що? Він говорив із хлопцями про мене? То він обійняв мене лише тому, щоб показати, який він крутий? Так? Козел.»
- То ти обійняв мене лише через те, щоб довести всім, що перед тобою і «Міс Неприступність» схилить свою голову?
- Ей, мала, ти чого тут так розкричалась? – збоку пролунав голос Артема.
- Та пішли ви всі! – випалила я та чимдуж вибігла на вулицю.
- Емма! – ззаду почувся голос Антона. – Повернись, будь ласка.
- Відчепись від мене, – відповіла я. ледве стримуючи сльози.
- Я козел, знаю.
«Та невже він сам це зрозумів?»
- Вибач; вибач, будь ласка.
«Я уповільняю свій рух. Чую за спиною, що Фелікс все ближче і ближче наближається до мене. Тепер Антоша розвертає мене до себе і обіймає: не так як минулого разу, невпевнено блукаючи по моєму тілу; ні, цього разу все інакше. Він власно, палко, навіть із декотрим нажимом пригортає мене до себе; починає гладити моє волосся, ледве-ледве торкаючись щік. Не знаю як це буде виглядати зі сторони, проте я просто закриваю очі. Мені приємно, що Фелікс так береже мене. Боже, та хто я взагалі така, щоб переді мною тут вибачатись, благати про щось, козлом себе називати?