Наше меню (нажмите)

Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ)

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ), "Anna Di"-- . Жанр: Современная проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ)
Название: Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ)
Автор: "Anna Di"
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 172
Читать онлайн

Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ) читать книгу онлайн

Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ) - читать бесплатно онлайн , автор "Anna Di"

Думаєте, усі випадкові зустрічі випадкові? Ви помиляєтеся. Людям призначено зустрічати один одного.

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту pbn.book@yandex.ru для удаления материала

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 18 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

- Іванко – це твій хлопець, так?

         «Оу, то він подумав, що Іванка – хлопець.»

- Ну і чому ти смієшся? – не витримав моєї поведінки хлопець.

- Ну взагалі-то, мені не подобаються дівчата.

- При чому тут це?

         «Ой, щось він починає злитись. Треба вже сказати йому.»

- А при тому, що Іванка – дівчина, і ні, вона мені не хлопець, а подруга.

         «Тепер і Антон посміхається.»

- Вибач.

- За що? Нічого страшного. До речі, ось і мій будинок.

- Ти впевнена, що мені варто заходити? Може я краще тебе на вулиці почекаю?

- Пішли вже, – почала підштовхувати я Фелікса до вже відчиненої мною хвіртки.

         Коли ми підійшли до дверей я гукнула маму:

- Мам? Ти вдома?

- Так, зайчик.

         «Ну і чому він посміхається? Сподобалось як мене мама називає чи що?»

- Ти не проти, що я прийшла не сама?

- Звісно ж ні. Ти нарешті змусила Іванну прийти до нас? Так давно її вже в нас не було.

- Можеш заходити, – прошепотіла я Антоші.

- Але ж твоя мам не дала згоди.

- Давай, не бійся; пішли.

         «Мама ж його не прогонить?»

- Ні, мам, я не з Іванкою. То ти не проти, якщо ми зайдемо?

- Заходьте, звісно ж. А з ким же тоді ти?

- Ходімо, – звернулася я до Фелікса.

- Привіт, сонечко, – посміхаючись сказала мама.

- Привіт. Познайомся: це Антон, проте його краще називати Феліксом.

- Ну що ж, добре. Повністю моє ім’я звучить Маргарита, проте мене можна звати просто Рита.

- Приємно з вами познайомитись, – сором’язливо промовив Антон.

- До речі, доню, де ти знайшла такого миленького красеня?

         «Здається, Антоша почервонішав.»

- Він нещодавно переїхав сюди і тепер ходить до нашої школи.

- Ну що ж, було приємно з тобою познайомитись, Фелікс.

         «Мама не зводить погляду з хлопця; видно він їй сподобався.»

- Зайчик, ти не проти, якщо я вас залишу? Мені треба віднести на роботу деякі документи.

         «Що? Ні, мам не залишай мене, будь ласка; я не знаю, як себе з ним вести.»

- Так, звісно, можеш іти.

- Добре. Бувайте тоді, я намагатимусь не затримуватись.

         «Мама відкрила двері; мама вийшла з двору; мама закрила хвіртку. Все, це кінець…»

- Про що замислилась?

- Про те, де знаходиться книга, яку я повинна тобі віддати. Почекай, зараз принесу.

         Фелікс сів на стільчик у кухні, а я пішла до своєї кімнати. Шукаючи потрібну серед безлічі книжок, я зрозуміла, що хтось дивиться на мене.

- Мила кімнатка, – посміхаючись сказав Антоша. – Ти не проти, якщо я посиджу тут, доки ти шукаєш книгу? Самому сидіти сумно.

         «Блін, коли він вже перестане використовувати цю свою посмішку чортеняти? І звісно ж я не проти, що він буде поруч.»

         У цей момент я саме звернула увагу на знайому книгу: так це збірка творів Коцюбинського.

- Звісно ж не проти, але я вже знайшла. Ось, тримай, – сказала я, протягуючи книгу Феліксу.

- Дякую, – відповів хлопчина випадково (чи невипадково) зачепивши мої пальці своїми.

         Після цього дотику. По всьому тілу пройшовся морозяний холод, що змусило зажатись усім нутром.

         «А це чортеня ще й посміхається! Як же йому вдається змусити мене і сердитись на нього і, у той же час, виявляти неабияку симпатію?»

- Ходімо їсти? – посміхнулась я Антонові.

- Ти серйозно? Я думав, тобі хочеться здихатись мене якомога швидше.

- Ні, поки-що такого бажання не виникало.

- Дивно-дивно.

         «Ну от, знову він посміхається, використовуючи свою чарівливу посмішку.»

- Пішли руки мити.

         Я вийшла з кімнати, хлопчина направився за мною. Зайшовши до ванної кімнати, я почала пояснювати:

- Зліва – гаряча вода, справа – холодна, мило ось, рушник тут. Здається все пояснила. Ти все зрозумів?

         «Ну і чому він продовжує дивитись на мене і мовчати?».

- Так, та я тебе почекаю, - сказав Фелікс, вказавши на умивальник.

- Ну добре.

         Я продовжую споглядати на хлопця, дивлячись у дзеркало. Тільки-но я відвела погляд до своїх рук, стало відчутно, що людина ззаду підходить все ближче і ближче.

         «Він занадто близько; занадто».

- Не бійся, я не завдам тобі болю, – почувся голос ззаду, який змусив волосся на руках стати дибки.

- Що ти робиш? – злякано запитала я, протягуючи долоні під струю води.

- Не бійся. – прошепотів Антоша, беручи мої долоні до своїх.

         Я вже хотіла відбігти від цього божевільного, проте відразу ж зрозуміла, що він наскільки близько, що я просто не зможу вирватись.

         «Але це в цій ситуації не найстрашніше: найстрашніше те, що мені це все подобається: подобається, що позаду відчувається його дихання, напрямлене прямо в мою потилицю; подобається відчувати свої руки у його руках…

         Тепер він бере мило; повністю випустивши мої долоні зі своїх; намилює мої долоні, свої; кладе мило на місце та знову повертається до моїх рук, змиваючи з них залишки піни; відступає трохи назад; бере рушник; витирає ним мої долоні, потім свої.

         Все, тепер усе закінчилось…мабуть.

         Чому ж він не відпускає мене?»

- Ти досі хочеш, щоб я залишився на вечерю?

- Не впевнена.

         Тільки-но я це промовила, Фелікс мовчки відійшов, забрав книгу та через хвилину я почула, що закрились двері, ще через хвилину – хвіртка.

         А я продовжувала стояти…Лише звук рингтону мобільного телефону змусив мене зійти з місця. Мені дзвонила Іванка…

         «Ні, я не можу підняти слухавку; я не знаю, що сказати подрузі».

         Мій мозок відмовлявся аналізувати: я не зовсім пам’ятаю, чи повчила всі задані уроки, чи прийняла душ перед сном. Пам’ятаю лише, як знесилена плюхнулась на ліжко о 8-ій годині вечора – і заснула. А ще, здається заходила мама і питала, чи все зі мною добре. Не пам’ятаю, що я їй відповіла…

2

- Донечка, треба прокидатись. Сніданок вже готовий.

- Так, добре, зараз прийду.

         «Ну і що це таке зі мною? Чому я така знесилена?

         Блін, вчорашні події пронеслись у голові: краще б не згадувала.»

- Мам, щось і не хочу снідати, вибач. Можна просто кави попити?

- Так, звісно, –  з розумінням подивилась на мене мама. – Це отой вчорашній: Фелікс тебе образив?

         «Мам, як ти це відчуваєш?

         Блін, неприємна задушлива грудка підступає до мого горла.»

- Ні, мамо, він тут не при чому. Це все…

         «Ох, що ж придумати.»

- …вечірка.

- Вечірка? Це ти про ту, що завтра Адам влаштовує?

         «Що? Вечірка вже завтра? Що ж мені робити…»

- Завтра?

- Так, завтра 15-го. Чому ти так не хочеш туди йти?

- Звідки ти знаєш?

- Твій кузен мені сказав, що ти чомусь боїшся туди йти. То чому ж?

- Я не знаю. Просто ще ніколи не була на таких заходах.

- Так от воно що, – мама почала посміхатись. – Але ж усе відбувається у нашому житті вперше; треба просто перебороти свій страх.

- Так, мам, ти права. Я піду на вечірку. Ти ж мене відпускаєш?

- Звісно; можеш залишитись у Адама після вечірки, щоб не повертатись додому вночі.

- Мам?

- Що? Ще з чимось потрібна допомога?

         «Блін, ну от знову згадала про Фелікса.»

- Так…Нафарбуєш мене завтра перед вечіркою?

- Звісно ж; звертайся.

- Дякую, мам. Добре тоді, мені треба вже йти до школи. Бувай.

- До зустрічі, зайчик.

         Вийшовши на вулицю, я зрозуміла, що температура повітря різко зменшилась, а тому мої руки відразу ж замерзли. Рукавички я, звісно ж, забула, тому довелося заховати долоні в кармани куртки. Почувши шелест, я згадала про гроші, що знаходились у курточці. У пам’яті сплили моменти вчорашнього дня.

         «Ех… все, треба просто забути про це все і продовжувати жити далі.»

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 18 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)

0