Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ)
![Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ)](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Гарячий шоколад iз запахом ванiлi (СИ) читать книгу онлайн
Думаєте, усі випадкові зустрічі випадкові? Ви помиляєтеся. Людям призначено зустрічати один одного.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту pbn.book@yandex.ru для удаления материала
Ех, почуваюсь некомфортно, бо відчуваю свою провину у тому, що зараз відбувається.»
- Ти ненавидиш мене? – злякано запитує Антон, продовжуючи гладити моє волосся.
- Ні.
- Сердишся?
- Так.
«Ну, якщо чесно – то зовсім трохи.»
- Повернешся на вечірку? Ну хоча б заради Адама?
- А чи не забагато питань ти задаєш?
Не знаю, що найшло на Фелікса, але в цей момент він підхвачує мене та несе назад до будинку кузена.
- Що ти робиш?
- Повертаю принцесу на бал.
«Як він говорить це так серйозно? Як на мене, це дуже смішна фраза.»
- Може ти спустиш мене на землю?
- Ні.
- Хочеш знову похвастатись перед хлопцями?
«Блін, блін, не треба було цього говорити; він же зараз образиться.»
- Ти не втечеш, якщо я відпустю тебе?
«Ні, я не хочу, щоб ти мене відпускав.»
- Втечу.
- Тоді… – не встигає договорити хлопець, бо я перебиваю його.
- Тоді краще не відпускай.
Коли ми заходимо (а точніше, Фелікс заносить мене до будинку) хлопці відразу випалюють якісь збочення; проте одну фразу я почула цілком точно:
- Може вам кімнатку виділить, щоб ви могли порозважатись? – це були слова Мілена, якому відразу ж відповів Антон:
- Тобі неабияк поталанило, що я не можу вдарити тебе прямо зараз.
- То що ж тобі заважає? Чи бажання затягнути Емму до ліжка перевищує… – не встиг договорити Мілен, як Фелікс обережно поставив мене на землю та почав наближатись до власника фрази. – Ей, чуваче, я ж пожартував, – тільки і встигає вимовити Мілен перед тим як отримати сильний удар у челюсті.
- Ну от навіщо ви оце? – спокійним голосом запитав Адам.
Антошу відразу ж притримують Остап та Даніїл, а Артем намагається привести до тями Мілена.
«Я відчуваю неприємну грудку, що підступила до горла; таке враження, що моя голова зараз вибухне; ноги відмовляються спокійно стояти, а замість цього, неабияк трусяться.»
- Фелікс…
Це останнє, що я встигаю сказати перед тим, як вимикається моя свідомість…
4
Я відкриваю очі і бачу перед собою просто незвичайно милу картину: усі хлопці працюють злагоджено, допомагаючи один одному. Нарешті Даніїл помічає, що я слідкую за їхньою роботою.
- Агов, усі! Здається, наша Емма прийшла до тями.
«Я що вирубилась? Щось я не зовсім пам’ятаю, що було перед тим, як я прокинулась.»
В одну мить хлопці обступили мене з усіх сторін. Усі…окрім Фелікса. Де він? Що з ним сталось?»
- О, прокинулась. Чуєш, мені тут вибачитись перед тобою треба, – говорить Мілен. – А не то оцей твій божевільний…
«Це він про Фелікса?»
- Де він? – перебиваю я хлопця.
- Емма, не переживай, він прикрашає кімнати на другому поверсі. Зараз ми його покличемо, – це голос мого брата. – Просто він замість того щоб допомагати нам – весь час сидів біля тебе. От ми його й відправили наверх, щоб хоч трохи користі з нього було.
«Я поки-що не бачу Антона, проте відчуваю, що він десь зовсім поруч.
Так, а ось і він: стоїть у дверях і посміхається, дивлячись на мене. Я могла б вічно дивитись на нього, проте треба ж дізнатись, що зі мною сталося.»
- Може ви мені поясните, як я опинилася на цьому дивані і чому не відчуваю жодної частинки свого тіла?
- Ну, я спробую пояснити: Фелікс ударив Мілена, бо той пустив збочений жарт; ми почали їх розбороняти, а ти стояла, не здвигаючись із місця. Потім ти промовила: «Фелікс»; він, мабуть, зрозумів, що тобі недобре, підбіг і підхопив тебе в той момент, коли ти відключилась. Таким чином, ти опинилася на руках у Антона, який обережно поклав тебе на диван, а потім ще довго сидів коло тебе… Тепер у мене питання: ви що зустрічаєтесь?
«Якби ж, Адам; якби ж…
Я б хотіла, щоб це було правдою, але…
Блін, Фелікс, ти чому мовчиш? Хочеш, щоб я тут за все віддувалась?»
- Ні, ми не зустрічаємось. Просто він розцінює мене як свою молодшу сестру, бо я схожа на неї.
У цей момент усі хлопці направили свої погляди у сторону Антона, який досі продовжував мовчати; а Остап сказав:
- Ну і придурок ти, Фелікс.
«Ну от, зараз Антон і Остапу морду наб’є.
- Знаю.
«Знає? Що знає? Ох, як же я заплуталась. Боже, я справді не розумію, як по-справжньому відноситься до мене цей хлопець.»
- Хочеш подивитись, як я прикрасив кімнати на другому поверсі? – з ентузіазмом промовив Антоша, але відразу ж принишк. – Тобі важко передвигатись, так? Вибач.
- Я хочу подивитись на кімнати.
Я різко встала з дивану, проте через мить зрозуміла, що даремно це зробила: почала сильно крутитись голова.
- Усе добре? – стурбовано запитав Фелікс, тримаючи мене. – Може краще тобі повернутись до ліжка?
- Ні, я піду. Лише не відходь, будь ласка, далеко. Добре?
- Обіцяю, що буду поруч. Ходімо.
Пройшовши пару метрів, я зрозуміла, що мені вже краще і тому, вмить вивільнившись від підтримки з боку Антоші, я швидко побігла наверх по сходах.
- Ти ж казала не відходити від мене, – ззаду почувся голос Фелікса.
- Так, казала. То ж доганяй скоріше.
Через мить цей хлопець був уже поруч; взяв мене за руку та почав водити по кімнатах, які прикрасив власноруч.
- А навіщо прикрашати спальні кімнати?
- Багато хто залишиться після вечірки тут ночувати, бо будуть не в змозі повертатися додому, тому ми з хлопцями вирішили, що набагато приємніше буде перебувати у прикрашених кімнатах.
- Ну добре, переконав. Тоді прикрашання якої кімнати вийшло найвдаліше? Я б хотіла вибрати її для себе.
- Ти збираєшся зоставатись тут після вечірки?
«Що я бачу у його очах? Страх?»
- Так. Ми з мамою домовились, щоб мені не повертатись додому вночі. А що?
- Просто це трохи небезпечно… Хто знає, кого занесе до цієї кімнати, окрім тебе.
- Хіба повертатись додому по темноті безпечніше?
- Я б міг тебе провести.
- Ти можеш зостатись і тут, зі мною.
«Ну навіщо я це сказала? Боже, він же тепер точно зрозуміє, що подобається мені.»
- Можу… Ходімо.
- Куди?
- Ти ж просила тобі показати найгарніше прикрашену кімнату.
Приміщення, до якого ми зайшли, було кімнатою для гостей у домі Адама; вона і дійсно серед усіх інших була найгарнішою.
- Тепер лише залишилось домовитись із Адамом, щоб цю кімнату залишили для мене.
- Краще просто забери собі ключ від неї, бо хто завгодно може опинитися тут раніше за тебе, – сказав Антон. Протягуючи мені ключ.
- Дякую… А чому така тиша в домі?
- Вже 19:47, – промовив Фелікс, глянувши на годинник. – Усі пішли зустрічати своїх дівчат.
- Оу, зрозуміло.
«Антоша знову бере мене за руку. Ну що ж ти, блін, робиш зі мною? У мене ж дах від тебе їде…»
- Тобі вже краще?
- Так, набагато. Дякую, за турботу.
«О, ось і чуються на низу голоси хлопців та дівчат, які про щось теревенять між собою.»
- Мабуть, треба спускатись до них, – сказала я, вказавши на напрямок, звідки лунали звуки.
- Так, ходімо, – відповів Антон, потягнувши мене на перший поверх.
- А ось і Емма з Феліксом, – вказавши на нас промовив Адам. – Так, давайте все швиденько завершувати, бо скоро почнуть збиратись перші людяшки.
Ми швидко завершили підготовку; і, коли ввімкнулася музика, почав відразу надходити народ.
- Мені дуже жарко. Тут є щось випит окрім алкоголю? – звернулась я до Фелікса.
- Так, звісно, – відповів хлопець і потягнув мене у сторону кухні.
Зайшовши до кімнати, я обперлася об кухонну тумбу, а Антон направився у сторону холодильника, де знаходились напої у скляних пляшках. Взявши до рук дві пляшки «Coca-cola», Фелікс одну протягнув мені.
- Дякую… А чому всі пляшки повідкривані?