Флешка-2GB

Але найважливіше — відтепер усе, хоч би що ти написав, викликатиме жваве зацікавлення публіки. Тривіальним фразам на кшталт: «дивлюсь я на небо», «і день іде, і ніч іде» або «поховайте та вставайте» — приписуватимуть глибокий символізм приреченості. Ти навіть сам здивуєшся, скільки всього розумного, недоброго й вічного можна вичитати з твоїх скупо римованих строф. Скільки прозрінь знайдеться в твоїх марнославних мізках, скільки туги в цілком здоровому серці.

Однак позитивні емоції не встигнуть перейти в ейфорію. На піку популярності ти раптом згадаєш причину тріумфу. І з жахом усвідомиш, що всі ці юрми журналістів, фанатів та аспірантів ходять за тобою зовсім не для того, аби насолоджуватися художнім словом і збирати крупинки мудрості. Вони, немов та ігуана з анекдоту, бояться проґавити твою смерть. Вони дарували тобі стільки уваги, що тепер мають повне право на сатисфакцію.

Невблаганно наближатиметься день, коли, згідно з довідкою терапевта-тератолога, ти матимеш відкинути копита, врізати дуба тощо. Відсувати цю дату тобі виявиться так само непросто, як богословам пояснювати чергове відтермінування Страшного суду. Звісно, можна вигадати якесь щасливе зцілення. Можна навіть як відкупну жертву ампутувати палець. Але ти раптом зрозумієш, що справа не в цьому. І йдеться зовсім не про те, щоб знайти вихід із ситуації. Йдеться про те, що механізм смерті вже запущено. А він не дає збоїв. У нього нема холостого ходу. Йому не накажеш: «повний назад». А отже, ти приречений. Ігуани не було, але, згідно із задумом, ти мусиш померти через щось насправді ідіотське: через цілком типову пневмонію, або цілком звичайний, не пташиний, грип. Тихо і тупо на власному ліжку. Та навіть і не це найгірше. Бо ти не конче мусиш вмерти біологічною смертю, зате померти для інших — приречений. Усі, хто довго і старанно чекав твоєї смерті, таки побачать її. Побачать і спорядять необхідними атрибутами й ритуалами. А ти зробишся невидимим. І нікого не вдасться переконати, що ти ще живий. Ніхто не подасть ні руки, ні гривні. Ніхто не захоче слухати вірші. І коли тобі нарешті присудять найвищу національну літературну відзнаку, виявиться, що це — посмертно.

Що ти вдієш після цього? Що зможеш написати? Що зумієш розповісти?

Хіба оту дурнувату, схожу на анекдот, історію про поета і його ігуану. Саме це й увійде в історію.

Поет і його біографія

З огляду на персоналію, про яку йтиметься, цей нарис мав би називатися: «Я і моя біографія», точніше — «Моя біографія», ще точніше — просто «Біографія». Але, по-перше, сам я не поет, по-друге, писати про себе не годиться, тож і власну біографію подаватиму як типову, показову, схематичну, а першу особу однини прошу вважати стилістичним вивертом.

Отже: моє поетичне минуле було ганебним. Тобто відсутнім. Тобто — його не було. Я не подавав версифікаційних сигналів ані в пубертатний період, ані в сезон першої закоханості, ані на етапі хаотичного сексуального становлення. Я міг схилятися до спорадичного музикування, люмпенської портвейнізації, ганебних акварельних замальовок і навіть кінології (в сенсі — кінолюбительства), але віршувати, та ще й українською, мені й на думку не спадало. Вперше українська поезія (чи то пак те, що я тоді нею вважав) зацікавила мене у форматі текстів пісень славетних «Братів Гадюкіних». Семантично-онірична глибина фрази «Микола бомбу мав під стріхов» збивала з ніг, а епічний розмах, весілля, що «грало аж до рання», здавався співрозмірним із Бгахават-гітою. «Ось нова, революційна форма української лірики», — вирішив я (треба додати, що на той час українська поезія для мене закінчувалася на Павличкові, про існування Чубая чи Лишеги я не знав, а Подерв'янського вважав білоруським євреєм). Зворохоблений новою, ще нечуваною, як мені видавалося, перспективою, я «з головою поринув» у версифікаційний вир. Строфи на кшталт: «…ми сиділи з тобою в каварні, їли курку під назвою гриль, були ноги у тебе негарні, але був незалежним твій стиль» або «…та згине голос під водою, ніхто на поміч не прийде, і я натішуся тобою, пійнявши тіло молоде», так і сочилися зі стержня кулькової ручки (себто зі стрижня моєї особистості). Коли подібний за стилістикою вірш, «В Баварії, в Баварії, де темне пиво п'ють», був показаний згаданому вже Дмитрові Павличку — тодішньому кандидатові у депутати Верховної Ради України Першого Скликання по Першому Калуському Виборчому Округу (до якого я в ті роки був прописаний), він викликав у метра захоплену реакцію і отче благословення моєї якнайшвидшої еміграції з незатишних лав радянської інженерії до братерського ґрона українських літераторів. Ясна річ, після того, як віддам за нього свій голос на Перших Демократичних виборах. Так я став Поетом.

Підбадьорений поблажливістю славетного автора «Двох кольорів», я почав клепати римовані строфи квадратно-гніздовим способом, компенсуючи дотихчасові провали в інженерній діяльності: зриви п'ятирічних планів, невідповідності стандартам ОСТ, низьку ефективність впровадження рацпропозицій, заниження норм економії металу, незадовільну активність на суботниках, читання Гемінґвея на робочому місці тощо. «Я пишу лиш, як крапають сльози, — надривався я, — коли серце стискає з жалю: я люблю вас, радниє бєрьози, і тебе, я смерічко, люблю». Всенародна слава здавалася невідворотною.

Невдовзі з'явилася перша іноземна публікація. У варшавському андеґраундовому журналі «Відрижка». Втішився чомусь лише я і декілька приятелів сумнівної панківської орієнтації. Батьки не розділили радості, висловивши обережні сумніви, мовляв, у європоцентричній Польщі навряд чи може виходити літературний журнал із такою назвою.

Тоді я вже повним ходом клепав свій самвидавівський «Четвер», тож проблем із публікаціями не було. Потривало б так іще років зо два, і я ґарантовано закінчив би життя на смітнику перебудовної укрестради десь поміж Левком Дурком та Анатолієм Матвієнком. Навіть лаври Вєрки Сердючки мені б не світили. На щастя, в обласній газеті «Зоря Прикарпаття», на той час спішно перейменованій на патріотичний «Бальзам Прикарпатських Сердець», я натрапив на феноменальні «Листи в Україну» якогось Андруховича. Навіть інженерної освіти вистачало, аби зрозуміти, що це справжня поезія і що це саме та форма художнього вислову, яку я неусвідомлено шукав, але яку не пощастило віднайти раніше. Намір познайомитися з поетом зробився нав'язливим і невдовзі зреалізувався. Івано-франківська дислокація Андруховича прискорила справу. Ми вирішили робити «Четвер» разом.

Андрухович виявився чоловіком не лише реальним у всіх теперішніх значеннях цього слова: він був не просто співредактором «Четверга», він потроху почав вводити мене в світ сучасної української літератури, знайомити з молодими талановитими письменниками, демонструвати засади редаґування. Проблем із публікаціями в мене побільшало.

Натомість проблем із писанням поезії поменшало: я захопився алко-гоку Позаяка. Вірші мої стали коротшими. Метафори — виразнішими. Рими — сумнівнішими. Останній шедевр на ниві імітування Позаякових наслідувань японської класики був украй лаконічним: «Файні жінки — хвойні вінки».

Я зрозумів, що вершини творчих здібностей досягнуто. І перекваліфікувався на прозу.

За кілька років я познайомився з поетичною творчістю Івана Малковича, Оксани Забужко, Василя Герасим'юка, Ігора Римарука, Олега Лишеги, Петра Мідянки, поетичних гуртів «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Нова деґенерація», побачив Бу-Ба-Бу, почув ММЮНа-ТУГу, прочитав Жадана і почав дещо розуміти. Відрізняти силаботоніку від верлібру, ямб від хорея, а алко-гоку від гонкі-тонк. Цінувати алітерації, інверсії та алюзії. Ненавидіти наслідування Бродського. Ігнорувати Пастернака. Зневажати Вознесенского. Натомість схилятися перед лапідарністю Тичинового «…і приснився мені син», медитувати мантрами «не люби…» Вінграновського, повторювати в п'яній задумі Жаданове «дитинко, поглянь, як нам світить зогнила Варшава». Писати власні вірші робилося соромно. І коли на піку поетичної самоосвіти мені трапилася «Індія» Андруховича, я був повалений ниць. Мій колега промовляв до мене моїми словами! До того ж такими, що не являлися мені й у миті найвищого натхнення. Я усвідомив, що дарма полишив спроби повторити кар'єру Левка Дурка. На сцені естрадній, у дитячих телевізійних «утрєнніках» у мене були шанси. На сцені української поезії мені робити нічого. Та я й не вишкрябаюся на неї.