Флешка-2GB

По суті, ми жертви не того, що з нами сталося, а того, чого з нами НЕ сталося. Просто тому, що того, чого НЕ сталося, набагато більше. Ми чинимо фатальні помилки або хапаємо долю за хвіст не тоді, коли робимо правильний (неправильний) вибір, а тоді, коли відмовляємося від усього непотрібного (потрібного). Адже вибираємо ми одне, а відмовляємося від безлічі. Цю безліч Тарас Прохасько називає «невибраним». І стверджує, що вона набагато важливіша за «вибране». Він має рацію. Він знає. Адже він теж автор.

Отож наше з приятелькою «невибране» уклалося в такий спосіб, що ми «зустрілися тоді, коли зустрілися» — абсурдна формула, та кращої не добереш. І з нашої перспективи цей факт виглядає щонайбільше як привід для легкого поетичного суму за тим, що могло би статися, але не сталося.

Однак існує й інший «Point of vision». «Point of Vision» деміурга. Зі своїх небес він бачить загальне вавилонське метушіння пастви, але водночас знає і веде кожне тіло, кожну душу. І в його великій грі ми — лише пазли для радісної картини раю, блискітливої, але зовсім не гламурної, хоча в ній усі зустрічаються «вчасно», себто Вчасно.

А маленьке Вибране завжди дорівнює безмежному Невибраному. І кожен — Володар власних Перснів.

Існує також «Point of Vision» публіки, без якої жоден протагоніст не мислить свого існування. Публіка байдужа. Публіка вибредна. Вона скептично кривиться з кожного повороту сюжету і каже: «Я і то придумала б краще». Та біс із нею, з публікою. Вона лише у наших головах.

А є і мій власний «Point of vision». Адже Автор сьогодні — я. І принаймні сценарій мого життя — в моїх руках. А отже, я завжди можу якщо не переписати його, то почати з чистої сторінки — напевно.

4. Crack point

Коли раніше мені траплялося закидати культурі, мовляв, вона увібрала в себе християнство, перетворивши його на один із багатьох експонатів своєї тотальної кунсткамери, я мав на думці, зокрема, таке: з містичного тіла Христа церква перетворилася на звичайну пам'ятку архітектури, де, невідомо з яких підстав, усе ще продовжують відправляти ритуали й вділяти таїнства. Однак секуляризація, десакралізація людського життя має й інші аспекти, можливо, набагато тривожніші, хоч і неочевидні. Пропозиція на ринку релігій давно перевищує реальні потреби, та, хоч як це парадоксально, вона неспроможна задовольнити швидкозмінний і зростаючий попит. Тому до безлічі модернізованих церков, сект, містичних практик та проектів «духовного зростання» долучаються й інші, «невіросповідальні» продукти культури, а точніше — того її сегменту, що зазвичай опікується шоу-бізнесом, паранаукою та квазімедициною. За справу порятунку людської душі беруться не лише шамани-шарлатани та ідеологи, а й менеджери середньої ланки. Процедури спрощуються, ритуали карнавалізуються, таїнства вділяються електронною поштою, табу відміняються, а подорож на Небеса обіцяє бути комфортною, як політ у бізнес-класі.

Зовні все спокійно. Однак коли, для прикладу, доводиться їхати в маршрутці, спостерігаючи співвітчизників, які ревно хрестяться на кожен храм, повз який проїжджаємо, я не можу позбутися враження, що в більшості громадян моєї декларативно-християнської країни там, де мала би бути віра, є пекельний коктейль із забобонів, підліткових страхів, недолікованого поганства, імпортованих орієнтальних ідей, недбало імплантованого сектантства, швидкорозчинної езотерики, добірки 25-х кадрів голлівудських містиків та ще досхочу різної чортівні. Запитайте першого-ліпшого пасажира про його світобачення і одержите — якщо взагалі одержите відповідь — нестравний мікс із Ошо, Блаватської, Кастанеди, Сергія Лук'яненка, астрологічної рубрики «Cosmopolitan» тощо. Нещодавно в одній із таких «побожних маршруток» мені довелося переглянути (комфорт смерті бізнес-класу починається з маршруток) фільм «Secret» — нав'язливу саєнтологічну проповідь, складену за всіма правилами нейро-лінгвістичного програмування. Істина, яку впродовж години нав'язував десяток телевізійних гіпнотизерів, була проста: щоб добре жити, треба добре думати. Себто ніколи не думати про те (й не протестувати проти того), чого собі не бажаєш, і навпаки — наполегливим прокручуванням у голові найзаповітніших бажань привертати їх до себе. Цей, із дозволу сказати, «секрет» я знав і раніше, але прив'язував його до якихось тонших матерій, не думаючи, що в такий спосіб можна матеріалізувати, скажімо, пилосос, будинок чи авто найновішої моделі. Я навіть почав було пробувати візуалізувати недорогий пилосос, як не втримався і розсміявся, бо згадалося мені, як незадовго до Різдва, коли я їхав іншою, цілком некомфортабельною маршруткою, підсів до мене кремезний чолов'яга дещо пошарпаного вигляду. Він мав під оком фінґал явно не гуманітарного походження, був не зовсім тверезий, не зовсім чистий, але зовсім не злий. Навпаки — виглядав на здорованя того добродушного типу, чию добродушність гарантують і цілком покривають активи тілесної ваги. Особливо не напружуючись і легко зігнорувавши протокольний етикет транспортного знайомства, він з ходу почав розповідати мені про свої одкровення і сенс буття.

«Старий, — казав він, тицяючи брудним пальцем собі в живіт, — старий, подивися на мене, я раньше був повним козлом і бичарою, тусувався, наркоту хапав, карочє, панкував по-чорному, потім ширятися почав, ну, діло дійшло було, шо пару років — і ласти клеїти, без базару… Я, може б, і не жив уже, якби добрий Бозя секрет мені не відкрив… Я під кайфом був, не скрою, із-за цього я й вірити Йому не хотів, казав, тіпа, ну шо Ти, дядя, Ти ж кожному наріку в кумарі являєшся, а потом приходить ужасний відхідняк і споминаєш якусь фігню, тіпа, „у всьому Всесвіті пахне нафтою“, карочє, стібуся з Нього, ніби Він не Він, а якийсь опіатний глюк, а Він, прикинь, каже мені: „А яка різниця?..“ Я аж пришизів, тіпа, ну як, яка різниця, це ж глюк, та ше й від лукавого, а Він мені: „Хто такий, лукавий? Не чув про такого. У цьому світі все від Мене. Та ти й сам знаєш…“ І я тут хоп! точно! я знаю… я знаю!!! І таке мені пішло, шо вже не Він мені говорить, а я просто всьо сам знаю, і про те, шо Бог і добрий, і всесильний, а маніхейці — козли, і шо душа в раю з Господом не радіє, бо емоцій не має, а в раю вона просто увірено Знає, і не боїться, бо бояться тіко від глупості, і шо сама крута благодать — це осознаніє Істини, тоїсть Істина якраз в цій тєлєзі і сокрита, і шо з великої любові Бог дав нам свободу вибору, і ми самі вибираємо, ширятися і нафту нюхать, ілі осознати дану Ним силу і способність на всьо, тоїсть — на Всьо, і в цьому наше богоподібіє, і я, старий, за базар атвічаю, я зараз сам усьо можу, скажем, полетіти, да-да, полетіти, і тебе можу взяти з собою, хочеш, полетимо, хочеш, полетимо прямо зараз?..»

Ми взялися за руки і полетіли. Маршрутка в'їхала у стовп якось так вдало, що ми вилетіли, ні через що не зачепившись, вилетіли і полетіли. І полетіли ми не «вгору», не «на небо», а навсібіч, адже Небеса завжди довкола нас! Політ, природно, був бізнес-класу.

5. Критична точка

Критичні точки трапляються на кожному кроці. Це коли щось уже не може бути тим, чим було раніше, і перетворюється на щось інше. Наприклад, вода у чайнику за послідовного підігрівання не здатна більше залишатися водою і перетворюється на пару. Кількість переходить у якість, якщо вірити діалектиці. Різниця між парою і водою очевидна, як очевидна різниця між водою і льодом. Найголовніше в цьому, що обидва процеси — і кип'ятіння, і заморожування — не є незворотними: пару можна охолодити, лід розтопити, і наслідки критичного переходу розчиняться у первісній рідині.

Набагато гіршими є критичні точки, після яких нічого повернути назад уже не вдається. Це коли щось не просто не може залишатися «колишнім» — воно вже не може залишатися взагалі. І зникає. Випаровується. Як приязнь. Або кохання. Або любов до життя.