Флешка-2GB

Любов до життя зазвичай розчинена у приписах суспільних конвенцій і сприймається як щось самоочевидне. А що замки цих конвенцій збудовані з піску й туману, то вони без жодних критичних точок поринають у небуття, повертаючись, так би мовити, до своєї сутнісної інкарнації, викристалізовуючись у чисту ілюзорність. А любов до життя виявляється недовговічною, як саме життя.

Пісок — субстанція майже вічна, але непридатна для капітального будівництва. Туман натомість — та сама вода, яка лише імітує пару (пара — чистий газ, мряка ж складається з крапельок рідини), а стіни з води, як відомо, прозорі.

Наріжний камінь замішано з іншого тіста.

А отже, з першими променями світла темні істини бліднуть, робляться непридатними, нічній варті не впоратись із химерами дня, силам поверхневого натягу не склеїти уламки умовностей. Перейшовши точку критичного розуміння, повернутися назад неможливо. Тобто неможливо відродити силу мертвих конвенцій. Неможливо повірити у сіль зневіри. Неможливо відтворити закреслене Я. Але можна спробувати полюбити життя знову. Тобто вперше — додумавши сенс слів «життя» й «любов» якщо не до кінця, то так далеко, як тільки дасться.

Дається зазвичай небагато.

Господь розташовує в полі зору достатньо сонячних алей, але, за логікою, вони не можуть існувати в зоні вічних сутінків, тож якщо ти все життя йшов у північ, то годі дивуватися, якщо колись довкола виявляться самі глухі завулки.

Тому тобі майже нічого дати-взяти з цих двох калічних каліграфічних карлючок, із яких не те що сенс витік-випарувався, в яких уже майже й етимології не залишилося, от і виводимо «любов» від «люксів» та «люменів», що ними вимірюємо освітленість, от і виводимо «життя» з комашиної абревіатури «жж», укладеної шифрувальниками Майкрософту, от питаюся знічев'я своє Йа, чи не сходити б нам до сповіді, а Йа відповідає мені, прикинь, відповідає, ти, мовляв, тінь, от і сиди собі в кутку, де тіням належиться, і взагалі ти (тобто Я) існуєш лише завдяки тому, що на мене (на Йа тобто) світло падає, що від мене люкси з люм'єрами відбиваються, а крізь мене, прикинь, ці люкси з люм'єрами не проникають, тому Йа видимий, тому мені нічого шукати доказів існування і сенсів буття, а ти, лемку, мучся, бо тя розідру, що, скажіть, можна досягти в такий спосіб, вдаючись до монологів із роздвоєною фантомною особистістю, чого можна очікувати від спроб, залишаючись Я, не відчувати фантомних болів ув ампутованих суглобах «Й» та «а», до чого, прикиньте, можна дійти шляхом додумування думок до кінця, заняття апріорі абсурдного: який там кінець може бути в думок — речей, від початку позбавлених початку? Чи не краще покластися на емпірику? Чи не краще згадати біхевіоріальні методи і спробувати вчитися любити життя в малих проявах, малими порціями, ну от хоча б у малій ранковій каві: кава, та ще з сигаретою — як тут не полюбити, коли попереду день, повний нових неможливостей і старих звичок, людей, реальність яких підтверджується лише їхньою повною візуальною неінформативністю, предметів, потяг до яких давно перетворився на тактильне тло, явищ першого і другого роду, пір року, пор ока; як не полюбити, скажіть, життя, насипаючи з обдертої жерстяної банки (залишки китайського дракона і готичне «Kaffee» на облущеному червоному тлі) до закопченої джезви одна по одній три ложечки дрібно змеленого фінського президента, заливаючи все окропом, вдихаючи перший іще сирцевий аромат напою, тримаючи джезву у витягнутій руці докладно півтора сантиметра над вогнем, дочікуючись, поки бура, з вулканічними вкрапленнями піна підніметься над краями посудини, а потім почне розтріскуватися, випускаючи гейзери кавової пари, виливаючи всю цю розкіш у надщерблене порцелянове горнятко (спадок по бабці), чекаючи, поки вистигне, розминаючи в пальцях сигарету, зайве черкаючи улюбленою запальничкою, жадібно прикурюючи, ощадно затягуючись, дмухаючи на асфальтову поверхню кави, розглядаючи концентричні кола на поверхні чорного дзеркала, дивуючись феноменові чорного дзеркала, звикаючи до феномену чорного дзеркала, упокорюючись із існуванням чорного рухливого дзеркала, приміряючись до першого ковтка, як до стрибка, наближаючись до краю, торкаючись устами…

Так, приблизно так і не тільки так можна починати вчитися любити життя. Тільки не забувайте: коли вода до кави закипить, перетворившись на пару, одну з критичних точок уже буде перейдено.

6. Точка опори

Ну, і точка опори, звичайно. Без неї ані землю не перевернеш, ані не вистоїш, ані не встоїш. Тому стоять, як правило, на двох. Встояти взагалі найважче. Навіть просто встояти на місці. Хоча, за всіма законами геометрії, кожне місце є безконечно великою сукупністю точок, а отже, точок опори в будь-якому місці — безліч. Принаймні для стояння на двох — достатньо. Але людині не стоїться на місці. Вона завжди намагається намацати якомога більше ґрунту. На майбутнє, як кажуть, про всяк випадок, про запас. Щось таке. Звідси походять танці. Звісно, не самі танці, а ідея танців. І не «походять», а радше «виникають», адже «ходити», «походжати», «походити» — прерогатива людини. Людина охоче ходить, повзає, літає. Але вкрай неохоче й нестійко стоїть. Тому й намацує землю під ногами. Step by step. Із такої практики і виникли танці. А від слОва «step» — словА «стоп», «стоптати» і «степ».

Степ — найобширніше місце для стояння. Тому степові люди спокійніші та впевненіші від горян, уражених вродженим страхом оступитися, втратити точку опори. Тому й танці горян більше схожі на тупцяння на місці, тому лише степовики можуть дозволити собі кружляння в танці й стрибки через вогонь.

Хоча насправді вся хореографія, незалежно від ландшафту, витанцювалася з неможливості стояти на місці. Попри все. Попри страх упасти. Попри ризик втратити стійкість. І навіть попри те, що крок уліво, крок управо традиційно вважаються втечею, а в рухомі цілі зазвичай стріляється без попередження. Звідси «походять» евфемізми. Замість «вліво» чи «вправо» ми кажемо «праворуч» та «ліворуч», аби відкинути будь-який натяк на можливість руху. Мовляв, ми собі тут просто стоїмо, винятково жестами рук окреслюючи простори непідвладних володінь. Жодного натяку на напрям, керунок, вектор — лише статика місцезнаходження, становища, пристанку. Наш вічний стан нестійкої рівноваги немов урівноважується потенційною невичерпністю простору, запасним майданчиком для падіння. Може, так ніхто не помітить, що ми вже втратили єдину точку опори і тепер міцно стоїмо на двох. Себто — на місці.

Місце, як уже було сказано, складається з безлічі точок. А отже, кожне місце — маленький Всесвіт. Якщо лише для всесвітів прийнятні означення «більший» чи «менший». Місце завжди окреслюється дуже приблизно. Коли ми розводимо руки, демонструючи обсяг чи обшир, ми завжди дуже приблизні. Вкрай приблизні. Тому «край» для нас — і територія, і межа. Тому ми так плутаємося в словах, означеннях, знаках. Тому кохаємося в евфемізмах. Тому постійно значимо територію і в пошуках справжнього значення надаємо речам безлічі означень, окреслень. Окреслюємо понятійні поля. Креслимо магічні кола. Ставимо мітки. Робимо зарубки. Проводимо демаркаційні лінії.

Лінія, попри те, що також містить безмежно велике число точок, очевидно менша за місце. Ми знаємо це. Ми бачимо це. Це видно навіть неозброєним оком, і жодна теорія не переконає нас у протилежному. Крім того, лінія має ще одну очевидну перевагу. Перевагу обмеження. Рушити з місця лінією можна-бо лише у двох напрямках. Праворуч або ліворуч. Уперед або назад. Не треба роззиратися навсібіч. Не конче мучитися проблемою вибору. Можна підкинути монету. Можна піти за вітром. Покотитися під ухил. Поплисти за течією.

Можна, щоправда, й рушити вгору. Однак це важко і потрібно небагатьом. Тому для загального заспокоєння існує векторна алгебра, де чорним по білому записано рівноправність усіх напрямків. Рівноправність чорного і білого.