Новий рiк у Стамбулi

Задля Трої я ще в дитинстві вивчила всі грецькі міфи, хоча ніколи не прагнула відвідати Грецію. Принаймні, в наші часи, коли все перетворено на машину, яка випомповує гроші з туристів. Я читала «Іліаду» й «Одіссею» Гомера, «Метаморфози» Овідія, у мене ціла бібліотека античної літератури. І все це завдяки Трої, завдяки Генріху Шліману, чиє серце назавжди залишилось дитячим. Напевно, Лада каже Томеку: «Ну, все, мама допалася». А вже вечоріє, і мене охоплює розпач: якого біса ми лазили стільки по порожньому султанському палаці, який нічим не промовляв до серця, коли тут — Троя? Мені від цих черепків, пряслиць, таких як і в Україні, перехоплювало подих. Немає значення, чи існувала направду Троя в Гіссарлику, коли вона існує в тебе у голові. Її зруйнування дорого обійшлося завойовникам. Одіссей не міг знайти батьківщини десять років, Агамемнон був вбитий, Ахілл також, та й усім їм набридла ця безглузда війна, хоча це вони вже під кінець вважали її безглуздою. Насправді існував якийсь вищий розрахунок у всьому тому. Війна йшла не за багатства, а за право володіти красою. І Гомер, такий багатослівний, коли йшлося про описи зброї, речей, делікатно замовкав, коли йшлося про істинний сенс війни, він приховував його, маскував, бо людям не можна знати всього. Ця традиція ведеться ще від шумерів. Про справді важливі речі — або якомога менше, або взагалі нічого. Щоб не було профанації. Гімни не повинні виходити за двері храму. Людина повинна дорости до того, щоб без посередника розмовляти з богами. Скасувавши цю ієрархію, люди натомість створюють іншу піраміду чи вертикаль: політичну та фінансову. Світ поділений на «золотий мільярд», країни другого і третього світу. Багатство проти традицій і високої духовності, з якими і йде зараз війна по всьому світу. І в Україні також. З обох боків. З одного, східного, намагаються знищити національну культуру, а із західного — не допустити в Європу проникнення іншої точки зору, крім схвалення ліберальних цінностей, небезпеку яких усвідомлюють уже й самі, але голосів цих майже не чути.

У третіх країнах практично неможливо заробити гроші чесним шляхом, не вкравши або не зрадивши, і це найбільш принизливо, коли тебе вважають жителем бідної країни і шкодують. Я пригадую, як у чорні 90-і в мою убогу оселю принесли пакунок з Америки — допомогу українським письменникам. Я з Ладою і своєї племінницею побачили там старі лахи, які не вдягнув би й жебрак, банку зіпсутого какао і кілька пакетів китайської вермішелі, типу «Мівіни». Я ніколи не зазнавала такого приниження, хоча вже сягнула дна. Бо то було не лише приниження мене, а й нашої культури. Шліман так само вважав, що турки не здатні оцінити скарбів Іліону, хоча у XV столітті Османська цивілізація була розвинутішою, ніж вся Західна Європа зі своїми «бенілюксами».

В останній вітрині було золото, кілька підвісок від діадеми у вигляді нанизаних листочків, браслет, сережки. І фото Софії Шліман, грекині, в прикрасах зі скарбу. Все, що перепало турецькій державі, яка знищила свою державність і потугу у намаганнях загарбати світ. І отримала приниження й пієтет до переможців. Те саме сталося з Німеччиною, що почуває пієтет до Росії, боїться її.

Я сиділа в закапелку і дивилася документальний фільм про розкопки Трої. Пустеля, пісок. Можливо, там теж падає зараз дощ і під ним мокне Троянський кінь. Я сиділа доти, доки фільм не закінчився.

Ми сховались в якомусь кафе, де кава була по сім лір, але потрібен був Інтернет, бо в нашому помешканні він пропав зранку. Я попросила Томека, щоб подивився новини в Україні. Гірше не стало. І за це дякую Господу.

У кафе було повно іноземців, дуже тісно. Каву пили лише ми і немолода турецька пара. Ми вийшли, і Томек пішов шукати пахлаву в маленькому кафе, де ми були першого дня. Там було майже порожньо, але був вайфай. Місце не для туристів. Саме такі мені найбільше подобаються. Літній господар тихо перемовляється із знайомим, дідок у кутку вечеряє на самоті. Я попросила гарячого молока, Лада — суп, а Томек — чай. Я і у Львові обираю тихі місця без брязкалець для туристів. Як-от, кафе на Вірменській, де все як і тридцять років тому, останній острівець львівської шляхетності. Тут приймають тебе не по одежі і не по грошах, а згідно з тією властивою всім народам гостинністю, коли гість і господар на рівних. Таке можливе все ще на Сході, і оте кафе у Львові належить вірменам.

4

Останній день року. Ллє дощ. Він барабанить по підвіконні й перевернутому човні. На балконі з’являється жінка, вичепурена, наче до роботи, з білим комірцем, що виглядає з-під светра. Вона щоранку витрушу ковдри, залишає на кілька хвилин, тоді забирає. У не рухи відпрацьовані, як в автомата, вона пишається собою. Але вона не може бути щасливою. Бездоганні господині глибоко нещасні. Вони гадають, що їхня бездоганність буде оцінена на небесах, хоча ніколи не дивляться на небо. Ця жінка зараз піде на роботу, яка теж вимагає бездоганності. Поряд з нею я б виглядала нікчемою. Щоб стати бездоганною, мені потрібно зробити в квартирі євроремонт і позбутися котів, тобто їхньої шерсті. І пропрацювати на одному й тому самому місці років тридцять. І бути ображеною на життя, мати комплекс Титанії.

Я вирішила теж купити собі парасольку, таку як у Лади, за десять лір. Але в галантерейній крамничці їх уже розкупили. Правда, одну, відкладену, таки продали.

Ми вийшли, налетів порив вітру, і парасолька зламалася. Я ще мала надію, що не зовсім, і сховалась за будинок, щоб скласти. Але там було не краще. Я забігла у нішу біля гаража, де порався якийсь дядько. Я навіть йому посміхнулась, вибачаючись за те, що ступила на приватну територію, але він не відреагував. Видно встав не з тієї ноги. Що ж, він у своїй країні може вставати з якої хоче ноги. Парасолька обвисла. У нас такі не викидають. Треба хоч день поносити.

Коли я наздоганяла Ладу з Томеком, то побачила, як моя доня широким жестом шпурляє в урну свою парасольку. Теж зламалась. Це мене розсмішило.

Останній день року. Хай він швидше закінчиться. Хай ніколи цей рік не повертається.

То був дивний день, наповнений безперервним гулом, без жодних ознак свята. Можливо, саме тому був сенс їхати до країни, де Новий рік не святкують, де не п'ють шампанське і не пускають феєрверки. Потім Аня розкаже мені, що на Сихові таки стріляли, і вона почувала себе недобре від того. Бо це нагадало їй про війну в неї вдома. Бідна дитина. Я вже багато років не зустрічаю Новий рік, але зате його зустрічають мої сусіди і весь Львів. Люди не розуміють, що можна й не зустрічати. Не дивитись тупий телевізор. Не збиратись всією родиною коло миски з олів’є. Я одного разу це зрозуміла. І Лада завжди йде з дому в цей день. Головне, не змінювати своїх звичок. Вдавати, що це звичайний день. І він стане звичайним. У мені навіть нічого не стрепенеться. Я пригадую, як маму ховали 31 грудня, і після похорону моя двоюрідна сестра сказала, що зараз піде купити шампанське, і я здивувалась, бо забула, що за кілька годин Новий рік. Ми сіли з Ладою в маршрутку до Львова, я заснула. Лада вийшла на перехресті, щоб поїхати до друзів, а я повернулась в неприбрану хату, нагодувала котів і лягла спати. І крізь сон чула стрілянину. Але найдивнішим був ранок. Я прокинулась з якоюсь злою рішучістю вирватись з тієї чорної прірви, в яку мене затягували згадки про тяжку мамину смерть. Все це стояло перед очима. Десять днів, найнестерпніших у моєму житті.

Я витягла штучну ялинку, прикрасила її іграшками. То був мій протест. Я хотіла вийти з тіні смерті. Я увімкнула телевізор. Там йшов концерт старих українських шляґерів 60–70 років. Я сиділа і ревіла, хоч на похороні не проронила ні сльозинки, бо не можу плакати на людях. Ці пісні були піснями мого дитинства і маминої молодості: «Черемшина», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Рушник». То був реквієм за моєю мамою, за колишньою, не тією дивною відстороненою істотою, яка згасала у депресії півтора року. Я вчинила правильно. Я скинула з себе чорну хустку, щоб мене не поглинув морок, щоб не виникло спокуси піти за мамою. Бо всі ці десять днів ми молились, щоб вона пішла і більше не страждала.