Втеча звiрiв або новий бестiарiй

ВТЕЧА ЗВІРІВ АБО НОВИЙ БЕСТІАРІЙ

ПЕРША ПЕРЕДМОВА

Цю книжку я написала ще сімнадцять років тому. З нею трапилося те, що й з Книгою Єдинорога. Загубився рукопис і довелося писати все заново. Потім він знову загубився, і випадково на горищі я знайшла розрізнені листочки, погризені й пожовані. Досі не знаю, як вони там опинились. Маю підозру, що це сталося не без втручання Єдинорога. Тоді я дописала зовсім нові епізоди, щоб йому сподобалося, і, на щастя, рукопис більше не губився. Правда, комп'ютер поводився трохи дивно, і одного разу звідти зник увесь текст. Тоді я подумала, що книжка буде найкращим способом зберегти цю неслухняну повість. Адже тих книжок вистачить на всіх, навіть на мишей і горобців. Я обов'язково віднесу на горище один примірник, ще й з ілюстраціями. Але й тут мені не вельми щастило: не кожен видавець хотів би видати таку книжку для дітей. Ви зразу помітите, чому вона не така. Що ж, книги теж мають власну долю, як і ми, люди. У дитинстві вони часто губляться, легко змінюються, доки врешті не стають самими собою.

Сімнадцять років тому я ще мало знала дітей, бо моя доня лежала в колисці, проте пам'ятала, як то бути дитиною. Малою я любила звірят і книжки. І досі люблю.

Правда, за той час для дітей з'явилося чимало розваг: мультсеріали, комп'ютерні ігри, колекціонування наклейок. Це ще більше відволікає їх від інших живих істот. Діти ставляться до них, як до речей. Батьки купують їм собак, рибок, папуг і навіть котів, що мене дуже дивує, бо вулицями ходить повно безхатніх котів, які мріють, щоб хтось узяв їх на руки і погладив. Або хоча б чимось пригостив.

ДРУГА ПЕРЕДМОВА

Любий читачу!

Передовсім скажу, що ти маєш справу не з однією книгою, а з кількома. Але їх потрібно читати як одну. Можеш додати сюди і свої власні книги, бо між початком і кінцем залишається багато місця. Таким чином ти продовжиш собі подорож і звідаєш нові пригоди.

Хочу звернути твою увагу на дві книги, що увійшли сюди. Перша — «Aphologia animalia», що в перекладі з латини означає «На захист тварин», — написана радше для людей, ніж для звірів.

А друга — «Книга Єдинорога» — навпаки, швидше для звірів, ніж для людей. Ну, а третя — моя.

А тепер поясню, що таке Бестіарій. У середні віки так називали описи тварин. Нині кажуть, ніби деяких тварин, описаних там, насправді не існувало, таких як Єдиноріг, Дракон чи Василіск, але я в це не вірю. Надто вже їх правдиво описують словами і фарбами. Ми живемо поруч зі звірами ніби чужі. Але в нас усіх — одна Земля і кров одного кольору — червоного. Треба поважати кожне життя, хай це буде життя комашки, ящірки чи пташки. Вони живуть не так довго, як люди, іноді лише один день, але вміють радіти світові. То люди сумують і переживають через різні дрібниці. І не здогадуються піти до лісу, на берег річки. Завтра, через рік усе може змінитися, але дерева так само ростимуть, річка тектиме, а небо сяятиме чудовими барвами. Звірі знають про це. А чи знають люди?

Я написала цю книгу, бо звірі справді можуть нас залишити. Адже ми не визнаємо їх за своїх братів, ставимось як до речей, знущаємося, і, страшно подумати, вбиваємо. Вони більше не хочуть жити з нами. Сумно буде, коли на Землі залишаться самі люди! Мушу сказати, що у цій книзі початок важливіший за кінець. Тому не раджу читати з кінця, бо моя книга жива і до неї треба наближатися повільно, щоб не сполохати.

Автор

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Доня хоче бавитися зі звірами, але ті не приходять. — Книжка і статуйка на горищі. — Що то за мова? — Каспар і його сумне життя

Ліс був такий тихий, що навіть не пахнув.

— Тут немає ні вовків, ні ведмедів, ні лисів, — сказав тато, — але ти можеш

чогось злякатися чи заблукати. Тому краще тримайся хати.

До вечора було ще далеко, або й ні. Схожа на подушку хмара заступила сонце, і трава потемніла. Якщо звірі не хижі, чого б їм не прийти побавитися з нею? Або хоч подивитися, що то за дівчинка приїхала сюди з татом і мамою, й збирається жити в старій лісниковій хаті?

Доня уже давно сиділа на ґанку. Мама не пускала її до хати, бо білила, а тато — на горище, де він латав дах, щоб дощ не падав їм на голови. Доня не думала, чи тато встигне залатати дах до того, як почнеться злива. Це турбувало її найменше. Коли вони їхали сюди вантажівкою, Доня усі очі видивила, але нікого живого не побачила. Тато теж не бачив. Але не сказав: «Тут немає ні зайців, ні білочок, ні пташок. Отже, вони ще колись будуть. А ліс не шумить, бо нема вітру, щоб розхитував гілки. І вітер колись з’явиться.

— Звірі, прийдіть до мене… Я зійду з ґанку аж до тієї груші, бо далі мені заходити страшно. Я ніколи не бачила зайців, білочок і навіть мишей. Коли б вони жили в місті, я обов’язково їх побачила б. Мама каже, що від мене нічого не сховаєш. Не маю в руках рушниці, ви ж бачите, що не маю?..

Так само тихо. Доня знала б, якби хтось заховався в кущах. Від образи у неї затремтіли губи і защипало в очах. Сумно отак жити в лісі. Багато білих квіток на одному стебельці позакривало пелюстки — мабуть, спали.

Доня побігла до старої груші, плутаючись у траві:

— Киць-киць!

Не знала, як гукати лісових звірів і чомусь злякалася власного голосу. Він не пасував до такого великого, мовчазного лісу. Доня попленталася назад. Вона так замислилась, що забула найкращі ліки: коли сумно, треба йти до мами і просити їсти. Але тут з’явився тато, смішний, увесь у сіні й павутинні:

— Доню, поглянь, що я знайшов! — і поклав біля неї статуйку хлопчика з дзеркалом і прегрубезну книжку в шкіряній палітурці.

— На, будеш бавитися!

Тато розгорнув книжку:

— О, з малюнками! Диви, які звірі! Я ще таких не бачив. То, певно, дуже стара книжка…

Доня зазирнула й собі. Справді, там було багато малюнків зі звірами, але не кольорових.

— Не по-нашому написано, — зауважив тато.

На першій сторінці величезними чорними літерами було надруковано:

Ні Доня, ні тато нічого не второпали.

— Може, то німецька мова? Шкода. Та нічого, хоч малюнки подивишся. А я вже увечері погортаю.

Доня поважно глянула на нього:

— Я знаю, що то за мова.

Але тато вже зник у дверях.

— То мова звірів, — сказала вона самій собі, і, ніби на підтвердження її слів, із трави випурхнув білий метелик, щосили тріпочучи крильцями.

— Тяжкі часи настали, — сказав тато. — Нема куди подітись. Я завжди мріяв жити у лісі. Але я бачив справжній ліс, а Доня — ні. Її діти й такого не побачать.

— Не треба втрачати надії, — зітхнула мама, — ніколи не треба втрачати надії!

— Щось шурхотить.

— Здається, метелик.

— Коли так, ліпше було жити в місті, серед людей…

— Щоб знову покинути його?

Мама заплакала. Доня теж, бо все чула і зрозуміла: вона не матиме з ким бавитися.

Книжка лежала зверху на етажерці, бо не вміщалася на полиці. А статуйка хлопчика, що тримав дзеркало, опустивши очі додолу, стояла на книжці.

Коли Доня перестала плакати, то почула шурхотіння метелика на вікні. Його, мабуть, збудила нічна розмова. Може, він теж збирався їх покинути?

Назавтра тато сказав Доні позбирати за хатою сміття. Кропиву він повиривав раніше. За хатою росли ще всілякі кущі. Тато обіцяв сказати Доні, як вони називаються, бо без цього не можна жити в лісі. Одначе кропива таки вжалила Доню. Вона була вже завелика, щоб скаржитися мамі, але пекло добряче. Доня засичала, затріпала рукою і застрибала на одному місці.

«Справді, — подумала вона, — навіщо ми сюди приїхали?»

— Приклади холодний камінець, — почула вона незнайомий голос. — Не так пектиме.

Доня аж затерпла від несподіванки. Поволі обернулась і побачила хлопчика в золотистій одежі з коричневими бантами, точнісінько такого, як статуйка з дзеркалом.