Новий рiк у Стамбулi

Ми приносимо своїм мертвим вогонь і квіти, ми облаштували для них рай, ми здатні відмолити їхні прогрішення, щоб полегшити очищення душі. Ми записуємо їхні імена на папірці, щоб священик згадав їх у церкві. Ми існуємо доти, доки про нас пам’ятають. Так думають всі народи Землі. Це записано в генетичному коді людини.

Я всі ці роки створювала Шумер на карті своєї свідомості, хоча навряд чи колись побуваю в Межиріччі. Бо там війна. Тепер і в нас війна. «Твої сини порубані в крові лежать». Твої, Шумере, і твої, Україно. Материнська кров змішалась з дитячою. Я не можу їхати до Європи, яка не знає, що таке, коли діти сивіють у п’ять років, і нічого не хоче про це знати. Мені така Європа не потрібна. Європа, яка сміється над чужими богами і пророками, і над своїми власними також. Звичайно, негарно таке говорити освіченій людині, яка виховалась на європейській культурі, але якщо я не напишу про те, що відчувала тоді у Стамбулі, то відчуватиму докори сумління. Що відчувала хвора на сухоти Сімона Вайль, відмовляючись від харчування, бо йшла війна і горіли крематорії в концтаборах, чому голодував у знак протесту проти знущання над товаришами хворий ув’язнений Василь Стус? Це усвідомлення ірраціональності буття породжує ірраціональні емоції. Коли ти виплескуєш їх перед чужими людьми, будь готова, що тобі сміятимуться в обличчя. Шумер поволі вмирав, поневолений варварами, які привласнили собі його історію, героїв, міфи, і загинув остаточно, коли ніхто вже не міг відрізнити шумерське від аккадського, тільки ще довго у храмах молились шумерською мовою. Бо їм дозволили, чи, може, боялись їхніх богів. Бо чужі боги теж можуть завдати шкоди.

Коли археологи відчистили глиняні таблички від пилу, вони стали червонуватого кольору, такими як були колись. Дивно, що інші народи не писали на глині. Мабуть, сонце там не таке палюче. Побачити б все це хоч на мить. Може, так воно і було б, і я замість Стамбула поїхала б до Багдаду, а звідти в пустелю, де колись текла вода в каналах, а нині всюди пісок і змії. Я пам’ятаю, як бомбардували Ірак, як грабували Археологічний музей, і щоб зменшити біль, я написала повість «Брат мій Енкіду». Я пам’ятаю іракських біженців, яким ми допомагали. У них широко розставлені очі й чорне волосся. І якась шляхетна постава, стриманість. Турки теж чимось їх нагадують, бо в них так само тече кров шумерів.

Дитячі іграшки: глиняні ляльки, возики, столик. П’ять тисяч років тому вони були в дитячих руках, а потім… Можливо, як це не сумно, в дитячих могилах. Щоденні жертви з зерна і пива, і води. Вранішня молитва. Тяжка праця на користь громади. До бронзових сокир прилаштовані нові ручки. І хоч це все у вітринах, під склом, для мене воно дуже реальне, хоч люди довго не затримуються ні перед фігурною кладкою з цеглин, обпалених на сонці, ні перед дверима. У епосі про Ґільґамеша володар Урука описує свою виправу у кедровий ліс, і сам процес виготовлення дверей, які обкладено фігурними бронзовими пластинами із зображеннями богів. Я пригадую двері в храмі Софії. Якби можна було відчинити ці двері і увійти до храму. Але я не можу навіть їх торкнутись, хоча дерево там нове, тільки пластини старі. Втім, у кутку стояла велика ступа з чорного базальту, і я її торкнулась. Торкнулась Шумеру.

Речі, про які я пишу, це настільки особисте, що я й не сподіваюсь, що воно може викликати у когось трепет. І ті люди, що ходили й дивились разом зі мною, звісно, знали щось про Шумер, як кожна культурна людина. У багатьох з них є змога їздити по світу, тоді як я потом і кров’ю заробляю гроші на поїздку, хоча могла б приберегти їх на чорний день. А тепер ми в Україні всі стрімко біднішаємо, і хтозна, чи скоро я знову кудись виберуся. І, можливо, тому я отримую від поїздки у стократ більше, ніж багаті туристи. За цілий день ми випиваємо каву в якійсь простій забігайлівці зі шматочком пахлави. Я ніколи не витрачаю гроші на кафе, навіть коли їх маю. Далося взнаки десятиліття існування поза межею, або на грані бідності. Краще ці гроші витратити на музей чи на якусь цяцьку. Я страшенно люблю кераміку. В дитинстві любила ліпити мисочки, кухлики, фігурки. Можливо, тому, що начиталась «Робінзона Крузо», який давав собі раду і дуже тішився з того. Згодом я навчилась цінувати навіть черепки, знайдені в різних місцях, іноді товсті, княжої доби, почорнілі з внутрішньої сторони від страви. Археологія збуджує уяву. Чи кавалки порцеляни з малюнками, чи скло з бульбашками повітря. У своїй книзі Ле Корбюзьє постійно захоплюється керамікою Сходу, більше, ніж властиво архітектурою, яка згодом стала його покликанням. Мені здається, що чим далі — тим ближче. Майбутній архітектор спостерігав, як споруди узгоджуються з краєвидом, з людиною, з нашаруванням історичних пластів, з барвами, звуками і запахами. Щоб так звучав спів муедзина, слід створити простір для поширення звуку.

Іноді я зависаю то в ботаніці, то в палеонтології, історії чи механіці, але не в літературі. Бо чим ближче я до літератури, тим далі від неї. І навпаки. Письменник, який читає лише твори своїх колег по перу чи літературознавчі дослідження, стає частіше ремісником, ніж майстром. 90 відсотків моїх знань я забуду, не використаю, просто вони вгамовують мою допитливість. Це — мій спосіб насолоджуватися життям.

Звірі з брами, що вела до Ніневії, виглядають сучаснішими, ніж мозаїчні панно у Софії. Вони дуже ефектні на синьому тлі, ці леви, дракони й єдинороги. Леви — земля, дракони — підземний світ, єдинороги — повітря. Це я так собі уявляю, хоч може бути інше трактування цих зображень. У великій залі при денному освітленні вони б виглядали не так ефектно, хіба що відчинити цілу браму. У глухому залі з приглушеним штучним світлом вони просто заряджали позитивною енергією серед тьмяних бородатих ассирійців на тріснутих барельєфах.

А потім, коли ми вийшли надвір, у мене запаморочилась голова від надміру почуттів. З мене було досить. Але ми пішли в інший корпус. Виставковий зал, де були артефакти з самого Стамбула, виглядав по-сучасному, трохи нагадуючи Музей Ізраїлю, той спекотний жовтень 2013 року, акурат перед Майданом, якого ми всі прагнули і який закінчився так криваво.

Я була втомлена, щоб роздивлятися ті всі багатства з мармуру, але мені страшенно сподобалися невеличкі надгробні стели пізньої античності, які зображали приватне життя небіжчиків, цілі жанрові сцени. В них не було нічого сумного, та й моменти було підібрано прозаїчні. Очевидно, на стелах намагались розповісти про померлого не словами, а образами, бо тільки те й важливо, що пам’ять про нього. То були все розповіді про звичайних містян. Румуни теж зараз роблять надгробки не скорботні, а веселі. І, напевно, досі, як у наших далеких карпатських селах, жартують при мерці. А ще я думаю, що тоді не вважали, що Бог знає більше про людину, ніж його рідні та друзі. Далі була експозиція зниклих народів, що мешкали в Анатолії, і, проходячи повз вітрини черепків і цілого посуду, я раптом згадала Трою.

Про неї, тобто про Генріха Шлімана, який розшукав Трою, я теж прочитала у Косідовського. То були інші відчуття, більш шляхетні, ніж облаштування шумерських гробниць у купі піску. Я, сільська дитина, що не мала можливості ні займатись музикою, ні кататись на ковзанах, ні навіть користуватись великою бібліотекою, чудово розуміла малого Шлімана, який, дізнавшись про Трою, вирішив її знайти і задля цього працював багато-багато років. Став крутим бізнесменом, мільйонером, і доля привела його до Туреччини, на пагорб Гіссарлик.

Я зупиняюсь посеред довгого жовтого коридору і кажу: «А де ж Троя?» Лада з Томеком перезираються. «Якщо тут Археологічний музей, то мусить бути Троя». Ну, звісно, я розумію, що це туристичний бренд, і що, можливо, Шліман і не Трою знайшов. Сліди руйнування, пожежі — яке місто уникнуло заглади? І пагорб Гіссарлик, де навіть поставили Троянського коня для туристів, — це п’ять годин їзди зі Стамбула. І в таку пору року все там зачинено. Але Троя мусить бути в Археологічному музеї. І вона є. Трохи далі. Певно, зо сім залів, тобто вітрин з черепками і посудом, ясна річ, без скарбу Пріама, бо його Шліман вивіз з Туреччини додому, а потім росіяни вкрали, коли воювали з німцями. Скарб — це погана знахідка, він перетворюється на купу черепків і сухого листя.