Купеля

З безодні депресії й відчаю мене витягла зустріч з іншим Андрієм. Зваживши, що це знак долі — у них були однакові імена, — я незабаром вийшла за нього заміж, народила спочатку Сашка, а потім — Олексика. Про себе своїх чоловіків я почала називати Перший і Другий. Я жила з Другим, а чекала Першого. Чекала завжди: удень удома й на роботі, шукала його очима в натовпах на вулиці, чекала вночі, прислухаючись до всіх кроків за дверима. Найдивніше, що це очікування не було для мене виснажливим, навпаки, воно щогодини, щохвилини й щомиті давало мені життєвий стимул. Закінчивши заочно технікум, я вступила до інституту, отримала червоний диплом, незважаючи на те, що в мене була сім’я і двоє дітей. Я мусила обстояти свою честь, зустрівшись із Першим. Я не мала права виглядати втомленою й недоглянутою, тому для мене стало звичкою завжди й скрізь мати бездоганний зовнішній вигляд. У мене обов’язково чисте й доглянуте волосся, свіжий манікюр, карколомний модний одяг та взуття на високих підборах. Я навчила себе так спати зі злегка нафарбованими віями, що вранці під очима не було розмазаної туші. Навіщо? Перший міг знайти мене будь-коли, навіть уночі. Хіба я могла допустити, щоб він побачив мене в непривабливому вигляді? У нашій квартирі завжди ідеальний порядок, а в холодильнику — приготовлені з любов’ю страви. У нас ніколи не валявся брудний одяг, а в кошику для брудної білизни мої трусики лежали на самому дні. Я встигала все: і зробити кар’єру, і бути хорошою дружиною та турботливою матір’ю. Усім, чого я досягла в житті, я зобов’язана Першому, точніше, очікуванню нашої майбутньої зустрічі, яка могла взагалі не відбутися.

Мої Андрійки, як два протилежні полюси, такі різні, і водночас вони доповнення один одного. Перший — ураган, неспокійний бурхливий океан, Другий — рятувальна шлюпка, на якій обов’язково припливеш у тиху гавань. Перший — полум’я, пристрасть, безумство. Другий — тихе домашнє вогнище, упевненість, надійність і спокій. Перший — захоплива пристрасть, жага життя, політ фантазії. Другий — бальзам на рану, з ним не страшна повсякденність. Порівнювати їх важко, але у своєму житті мені судилося й зануритися в бурхливу безодню вод, і плавати в шлюпці, палати у вогні пристрасті й грітися біля тихого домашнього вогнища. І за все це я вдячна долі.

Мене так огорнула тепла хвиля спогадів, що я втратила лік часу. Телевізор тарабанив про щось своє, але я нічого не чула й не бачила, а коли до кімнати зазирнув заспаний Андрій, я ледве встигла заплющити очі й зробити вигляд, що сплю. Чоловік вимкнув телевізор, дбайливо вкрив мене пледом і легенько торкнувся губами моєї щоки. Боже, як шалено я його люблю! Хіба можна любити двох одразу? Парадокс, але, виявляється, ще й як можна! Я багато років люблю їх двох, і це не самообман чи пишномовні слова, і від цієї подвійної любові моє життя таке насичене й повноцінне, що я щаслива удвічі…

Першому я телефонувала щодня, намагаючись пізнати його заново й вловити те, що залишилося від колишнього. Ясно усвідомлюючи, що час безжальний, моя уява малювала його новий образ, до якого я щодня подібно до майстерного портретиста додавала нові штрихи у вигляді зморшок на обличчі й сивини у волоссі, але не могла уявити іншими його очі. Від них завжди виходило чисте, мов весняне небо, м’яке притягальне світло, яке зігрівало мене своїм теплом, і мені хотілося розчинитися в ньому до останку. Я знала, що в його очах заховано небезпечний вогник, який може спалити, але все одно шалено їх любила.

Одного разу я сказала Першому, що ми з чоловіком збираємося в липні в невелике турне на своєму «опелі». Ми вирішили провести відпустку не на морі, не в горах і навіть не за кордоном, а просто вибрати маршрут, на якому багато визначних пам’яток. Їхати куди хочеться, зупинятися там, де заманеться, пити каву в придорожніх кафе й спати в машині.

— А ти чула легенду про Якова та Марічку? — запитав у мене Перший.

— Ні, — відповіла я. — А який стосунок має ця легенда до нашої подорожі?

— Найпряміший. На трасі, якою ви їхатимете, є скеля; піднявшись на неї, закохані загадують бажання, і воно обов’язково здійснюється, якщо тільки вони обоє щирі.

— Якби так було, — сказала я, усміхнувшись, — не було б розлучень. Але все одно розкажи мені цю легенду.

— Дуже давно до маленького села, де жила красуня Марічка, прийшов сирота-єврей Яків. Дівчина була із заможної сім’ї, прекрасна, як саме життя, і бідняк полюбив Марічку. За знатною нареченою упадало багато хлопців, але вона шалено закохалася в Якова. Закохані таємно зустрічалися на скелі за селом і незабаром зрозуміли, що не зможуть жити одне без одного, але батьки дівчини й слухати не хотіли про весілля. Тоді Марічка заявила, що ні за кого не піде. Уночі чи то подбали лихі люди, чи то посприяли знехтувані женихи, чи то сам Яків упав зі скелі в прірву. Марічка щоночі приходила на їхнє місце й проливала сльози. Одного ранку її тіло знайшли в прірві, а зі скелі побігла джерельна вода, немов сльози нареченої, — закінчив Андрій і зітхнув.

— Там і зараз тече джерело? — схвильовано запитала я.

— Так, — сказав він. — А на вершині скелі є невеликий майданчик, на якому можуть вміститися тільки двоє.

— І загадати бажання?

— Так, але воно має бути взаємним та щирим.

— І багато хто там буває?

— Біля підніжжя — так, а от на скелю підіймаються не всі.

— Високо?

— Ні, сама скеля біля дороги невисока, але ліворуч величезна прірва, — пояснив Андрій. — Та не в цьому річ. Якщо пара злукавить, Яків і Марічка можуть затягнути їх у прірву. Кажуть, що такі випадки вже були.

— Ти розкажеш мені, де це місце?

— Там праворуч від скелі кафе «Марічка та Яків», — і докладно описав його місцеперебування.

Не пам’ятаю, хто з нас першим запропонував зустрітися біля скелі. Мною оволоділа нездоланна жага побачити Першого, почути його голос не в телефоні, поглянути в очі. Це спільне бажання було настільки сильним, що ми швидко склали план нашої зустрічі так, щоб Другий ні про що не здогадався. Я почала готуватися до неї. Розуміючи, що вона може стати фатальною в моєму житті, я вечорами перебрала всі свої папери, ще раз перевірила, чи все до ладу в шафах і на книжкових полицях, повитирала все, не залишивши жодної порошинки навіть у потаємних куточках. Потайки від чоловіка я примудрилася за один день узяти два кредити в різних банках і купити синам по квартирі. Я сама не знала, чим закінчиться наша відпустка і які наслідки будуть у нашої зустрічі, але в мене вже вселився буйний дух нерозсудливості…

Мені хотілося бути веселою, смішити своїми жартами чоловіка, який зосереджено вів автівку шумливою трасою, але очікування зустрічі без жалю спалювало всі мої думки й почуття до останку. Я була неуважною, відповідала невлад, удавано усміхалася й від цього виглядала безглуздо. Моя вигадка таким чином зустрітися з Першим мені вже здавалася дурницею й божевіллям. Іноді я кидала погляди на Другого, і сором палив мене зсередини: щодо нього це з мого боку було несправедливо й навіть жорстоко, але хто зрозуміє мене, яка чекала на цей день понад тридцять років? Я до болю в очах вдивлялася вдалину й боялася заплющити очі хоча б на мить, щоб не пропустити обумовленого місця зустрічі.

— А ось і кафе, про яке я тобі розповідала! — звернулася я до чоловіка занадто збуджено. Він пригальмовує, і наш «опель» зупиняється на парковці придорожнього кафе. — Принесеш стаканчик кави? — запитую я.

— Може, удвох зайдемо, посидимо?

— Не хочеться, — я вимушено усміхаюся. — Принеси сюди, будь ласка.

Він іде, а я кидаю йому вслід свій погляд. Пробач мені, Андрію, я ніколи тебе не зраджувала, але зараз не знаю, що зі мною буде за кілька хвилин. Я швидко обходжу машину й тремтячими руками відкручую ковпачок ніпеля. Наш «опель» схилився на бік спущеного колеса. Як могла, я закрутила ніпель і тут побачила Андрія з двома паперовими стаканчиками в руках. Уперше я не відчула смаку кави.

— Дідько! — сказав Андрій, помітивши, що спустило колесо. — Як я люблю оці безкамерки!