Веснянi iгри в осiннiх садах

Я запропонував піти на озеро, ранок був сонячний, а вода після грози, мабуть, тепла.

— Чудова пропозиція, — засміялась вона, — але в мене нема купальника.

— Я маю для тебе купальника, — повідомив я, згадавши, що запасний і зовсім новенький купальник залишила в мене Лідка. Коли вона про нього спімнеться, я скажу, що спалив, гадаючи, що то рештки гардеробу моєї дружини. Авжеж, Лідка обуриться, але я їй куплю іншого.

— Купальник? — здивувалася Мар’яна. — Котра з твоїх коханок його залишила?

— Я колись купив на подарунок для одної панни, але ми незабаром розбіглися. Тепер він лежить у шафі без діла. Зовсім новенький. Зараз принесу.

Мар’яна прискіпливо дослідила його, обмацавши кожен рубчик.

— Перса твоєї панни були значно більші. Тобі подобаються великі перса?

— Не конче. Єдине, що мені не подобається, — це їхня відсутність.

— А ще що?

— Вузькі стегна.

— Ну, це нам не загрожує. Можна приміряти?

Я кивнув, і вона вийшла до лазнички, а за хвилю покликала, купальник сидів на ній як улитий завдяки тому, що бюстгальтер не запинався, а зав’язувався, і вона його тугіше стягнула.

— Вмієш їздити на ровері? — спитав я.

— Ми поїдемо на озеро на ровері?

— Я маю два ровери.

— Я колись їздила. Це далеко?

— Кілометрів п’ять. Там мальовнича околиця.

Я хутенько спакував коц, вино і їжу в наплічник, і ми рушили. Мар’яна дала собі раду з ровером цілком добре, а що я їй виділив крутішого французького ровера, то вона ще й мене обганяла. В будній день людей на озері було обмаль, ми зайняли вигідну місцинку поруч із кущами, аби мати в потребі і сонце, і тінь. Вода була тепла на поверхні, але глибше огортала холодом, бо з дна били джерела. Потім, лежачи на березі, я запитав, чому вона сказала, що я сам усе зіпсував, коли вона хотіла зі мною кохатися. Мар’яна здивовано зиркнула на мене:

— Я таке говорила?

— Ти й цього не пам’ятаєш? — обурився я, готовий уже сказати їй кілька теплих слів.

— А хіба є ще щось, чого я не пам’ятаю? — здивувалася вона настільки щиро, що я ображено замовк.

— Тільки не ображайся, — пригорнулася вона, — я могла й забути. А до чого я це сказала?

— Ти сказала (цитую дослівно), що не віддалася мені, хоча й хотіла…

— А-а… А ти що на це?

— Я спитав: що тобі завадило?

— А я?

— А ти сказала, що я сам усе й зіпсував. А коли я здивувався, то порадила подумати, бо все дуже просто, і я сам колись здивуюся, що не здогадався. Ну що, згадала?

— Згадала. Це через той острів.

— Який острів?

— Скелястий острів в океані. Ти вибрав острів.

— То це був тест?

— Щось таке… Я засумнівалася, чи готовий ти покінчити самогубством. Ти вибрав мученицьку смерть замість негайної. І я зрозуміла, що ти будеш чіплятися за життя до останнього.

Вона враз посумніла і дрібно закліпала, мов проганяючи сльозу. Я взяв її за руку.

— Знаєш, якщо серйозно, то я думав про твою пропозицію, я мучився нею… Я згадував твої слова, деякі з них мене вражали в саме серце. Коли ти спитала про скелю, то йшлося про вибір, який мушу зробити зараз. Але ти ж мені насправді запропонувала інший вибір: смерть у твоєму товаристві незабаром або смерть від хвороб у похилому віці. Тут обидва варіанти суттєво роз’єднані в часі. Якщо я виберу останнє, то втрачу перший варіант, який ніколи більше не повториться. Ледве чи в похилому віці, передчуваючи наближення смерті, я зустріну юну красиву панну, яка запропонує те, що й ти. І я став думати про смерть як про щось таке, з чим я змирився, я став готуватися до неї, але… Але не все мені грає… Мені бракує однієї дрібнички: справжньої причини твого бажання піти з життя. Я думав про це не раз і не знаходив логічного тлумачення. Небажання старіти, хворіти — це мало схоже на правду. На таке зважуються хіба що у зрілому віці, але щоб юнка воліла вмерти у віці, коли до старості ще ого-го як далеко — це неймовірне… Тобто, як бачиш, зосталося одне: переконати мене, що ти маєш і справді поважну причину для того, аби не жити.

Вона якусь хвилю мовчала, мовби збираючись із думками, і була в цей момент дещо спантеличена… А коли заговорила, голос її був суворим і віддаленим, здавалося, що вона повторює слова, надиктовані їй згори, щораз зупиняючись і прислуховуючись до нових підказок:

— У мене таке враження, що Бог помилився… помилився, коли давав мені життя… щось Йому пішло не так… і я хочу дати Йому змогу виправитися… Ти не бійся, ми тільки туди й назад… я хочу сказати, що це мов пірнання під воду… ми на хвильку пірнемо у темряву і повернемося знову в цей світ, залитий сяйвом… і він буде ще кращим, ще радіснішим, ще жаданішим… Я хочу випити… — Я налив їй вина, і вона зробила кілька ковтків, очі її світилися якимсь дивним світлом, мовби через промовлені нею слова відкрилася їм неземна таємниця, усмішка на вустах то запалювалася, то гасла. — Одного разу я задумалася, чому покійників називають покійниками. Тому що вони перебувають у спокої. Вони не мерці. То ми мерці. А вони повертаються з короткотривалої прогулянки додому. Я хочу це зробити раніше, ніж мені відміряно. Ми тут транзитом.

Вона крутила в пальцях склянку, і сонячні зайчики стрибали по її обличчі, від цього вона ще більше скидалася на дитину, але те, що вона говорила, було таке далеке від дитячих розмов…

— Ти ніколи не пробував усвідомити, що саме тебе оточує довкола? Ти міг скільки завгодно самозаглиблюватися, але спробуй заглибитися в те, що тебе оточує, і відчуєш жах — так, мовби ти опинився на самому краєчку глибоченної прірви, яка манить і спокушає тебе, аж голова крутиться, і ти врешті починаєш гарячково хапатися руками за будь-що, аби лише втриматися на тому нещасному краєчку, балансуєш руками, як вітряк, для рівноваги… — Тут її голос зазвучав на підвищених нотах, з надривом: — І так щодня, щодня, усе твоє життя — це намагання втримати рівновагу. Але одного прекрасного дня тобі це набридає, і ти дозволяєш своєму тілу хилитися, куди йому заманеться, а потім летиш, летиш…

Склянка в її пальцях завмерла, зайчики опали у траву, вона на мить закусила верхню губу, а коли відпустила, там ще залишався слід від зубів.

— Люди звикли надавати значення кожній дрібниці, кожній речі, яка їх оточує, звикли тішитися безліччю дрібниць, які складають їхнє життя. І за ними не помічають головного: життя їхнє позбавлене сенсу. Чому вони за нього так чіпляються? Бо бояться поставити крапку своїми силами. Бояться смерті, її несподіваного приходу і бояться самогубства. А самогубство, власне, й дає змогу переграти саму смерть. Ніщо в нашому житті не відбувається самостійно, усе є залежне від якихось обставин, і тільки смерть, яку ми самі собі виберемо, — це те, що ми можемо вчинити, коли захочемо і як захочемо. Призначити самому собі свою останню годину — це щось, що урівнює тебе з Творцем. Він дав життя, але забрати не зміг. Повільне згасання гнітить, ти постійно перебуваєш під наглядом смерті, під її опікою… Крок ліворуч, крок праворуч, а смерть уже чигає на тебе — перебіг на «червоний», заплив на середину стрімкої ріки, вихилився з вікна чи сів не в той літак… Ти перед смертю безсилий… мов квітка на хвилях…

Я з жахом усвідомлював її рацію, а надто, що схожі думки не раз навіювалися й мені, а все ж я відчував, що ледве чи коштую того дару, який вона мені офірує — смерті в її компанії, романтичної смерті, звабливої смерті, вічної смерті. До того ж я відчував, що вона впускає мене лише в одну малесеньку комірчинку свого серця, та й то освітлену куцим недопалком свічки, аби я в напівсутінках так і не зумів розгледіти найважливішого, що там приховано, і не намацав потаємних ходів углиб.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Описуючи події того часу, я застановлявся, що в їхньому описі має бути головним, і доходив висновку, що якби не Мар’яна, я б, можливо, ніколи так і не написав про це ані рядка. Минуло з того часу понад десять років, а вона не покидає моєї пам’яті і все ще продовжує навідуватися і в сни, і в роздуми, вона живе в мені, наче якась інфекція, якої неможливо позбутися, неможливо вбити жодним антибіотиком, ба навіть все ще мені здається, що одного чудового дня я зустріну її десь на вулиці й відразу впізнаю, а вона, мовби нічого й не трапилося, кинеться на шию і зі сміхом згадає все, що між нами було, хоч я й розумію, що це вже неможливо — ніколи я її не зустріну, але уява чомусь уперто вимальовує нашу зустріч. З роками образ її в моїй пам’яті розпадається, множиться і мерехтить іскорками, що перебігають з місця на місце, аби в якийсь момент збігтися докупи, але не для того, щоб явити мені її такою, якою я найбільше її знав, а чомусь зовсім іншою, не відомою мені, не відображеною у пам’яті, а скоріше вимріяною, доуявленою, витвором дивовижного світла, яке пробивається крізь товщу води і, заламуючись, творить фантазійні марева.