Веснянi iгри в осiннiх садах

Якийсь час ми лежали мовчки, я думав про змарнований день, а за вікном періщив дощ, кілька разів із гучним лускотом торорохнув грім, і світло в будинку згасло, світили лише свічки.

— Я боюся грому, — прошепотіла Мар’яна і, пригорнувшись, подивилась мені в очі: — Я погана, так?

— Чому ти так вирішила?

— Тому, що не віддалася тобі. Хоча я хотіла…

— І що ж тобі завадило?

— Ти… ти сам… ти все зіпсував.

— Я? Коли? І чим?

— Не скажу. Сам подумай.

— Ну, знаєш, це вже занадто. По-моєму, ти з мене знущаєшся. Навіщо ти говориш загадками?

— Нема жодних загадок. Усе як на долоні. Ти сам коли-небудь здивуєшся, що відразу не здогадався. Ой, що це? — вона підняла руку і показала свої пальці. — Це твоя сперма?

— Ні, це мармуляда.

Вона піднесла пальці до носика і принюхалася:

— Як дивно пахне… — Потім лизнула, поплямкала й додала: — Не сказала б, що це аж такий делікатес. Хоча коли-небудь, якщо ти будеш чемний, я спробую зробити тобі те, що всі ви так любите.

Вона витерла пальці об простирадло й подалася знову до лазнички, прихопивши одну зі свічок. Я налив вина і похапцем випив. Власне кажучи, нічого страшного не сталося, мені не раз уже доводилося саме таким чином кохатися з цілочками, аж поки вони врешті не віддавалися по-справжньому, головне тут терпіння. Але, маючи на вибір трьох готових до вжитку панночок, я зовсім не мусив ще й бавитися в цюцю-бабки з четвертою. Коли Мар’яна повернулася, тримаючи свічку перед собою, я мимоволі замилувався її досконалим тілом.

— Зрештою, ми ж домовилися, що це відбудеться на острові, — констатувала вона, мовби виправдовуючись.

На ніч вона залишилася у мене, повідомивши, що батьки її поїхали відпочивати, я постелив їй у сусідній кімнаті, але вона там витримала не більше п’яти хвилин, сказавши, що їй страшно спати в чужій хаті самій та ще й у таку негоду.

— Я хроплю, — попередив я.

— Не страшно. Мене не розбудять навіть гармати.

Ми заснули, пригорнувшись одне до одного.

Серед ночі я прокинувся, оплутаний павутиною снів, і, виборсуючись із них, побачив, що вона сидить у ліжку, загорнувшись у ковдру, і тупо дивиться в темне вікно. На столі знову палали свічки, хоча я чудово пам’ятав, як їх гасив пальцем. Картина була дивна і дещо моторошна, тим паче, що я озвався до неї, але не помітив жодної реакції. Вона мене не чула. Кілька хвилин я терпляче спостерігав за нею, врешті підвівся і зазирнув у її обличчя. Очі мала розплющені, але мене не бачила, вона дивилася у вікно, за яким виднілися лише темні силуети дерев, краєчок місяця і світляні цятки зір. Дерева погойдувалися під легенький акомпанемент дощу, місяць і зорі то зникали за напливами хмар, то виринали знову, — і це все, що було цікавого за вікном. Може, вона угледіла там ще щось недоступне мені? Може, приймала сигнали з космосу? Навіть якщо й так, то жодним порухом себе не зраджувала, сиділа, мов скам’яніла. Я підійшов до столу, налив вина і став пити. Мар’яна й бровою не повела.

— Як ти себе почуваєш? — спитав я. — Хочеш вина?

Жоден нерв на її обличчі не здригнувся. Невже вона й справді мене не чує і не бачить? Я наблизився й обняв її, вона здригнулася, наче прокидаючись від глибокого сну, і раптом обвила мою шию руками:

— Що? Що ти сказав?

— Нічого.

— Мені почулося?

— Напевно.

— Навіщо ти запалив свічки?

— Мені захотілося пити. Загасити?

— Ні… потім…

У мене склалося враження, що вона все ще перебуває у напівпритомному стані й говорить крізь сон ледь не пошепки. Ми знову лягли, вона обняла мене і поклала голову на груди, якусь хвилю ми лежали мовчки, я вдихав п’янливий запах волосся і думав про її дивну поведінку. Можливо, вона сновида? Ніколи не мав справи зі сновидами і не уявляв, чим це мені може загрожувати, особливо якщо панна має неусвідомлену схильність запалювати в хаті свічки.

Мар’яна підвела голову і подивилася мені в очі, її вуста були напіврозкриті, я не стримався й поцілував їх, і тоді вона з дитячою безпосередністю прошептала: «Я хочу… хочу це зробити сьогодні…» — і ми зімкнулись, мов дві половинки дверей, за якими зосталась уся решта світу, усе наше попереднє життя, я чув з-за дверей приглушені ридання покинутих коханок, чув, як їхні нігті з пронизливим скрипом роздряпують поверхню, і сміх когось невідомого, а Мар’яна припала до мене всім тілом, і тіло її гаряче, розпашіле, немов усе ще перебувало у сні, і я був її сном у її сні, і поцілунок її був таким жадібним і палким, що я не пізнавав її, чи справді то вона біля мене, а чи це мені теж сниться. Я не питав її, чому вона передумала, чому віддалася раніше, мені здавалося, що я можу сполохати цей її настрій, що вона прокинеться і буде по всьому. Тепер вона не боронила жодної клітинки свого тіла, але твердити, що робила це свідомо, я б не міг, вона мала примружені очі, голос її сильно відрізнявся від того, до якого я звик, розмовляла дуже тихо, меланхолійним, замріяним тоном, розтягуючи слова і роблячи між ними паузи, вона була не схожа на себе, я ловив себе на думці, що зараз у її тіло вселився хтось інший, а я, кого вона й так не називала на ім’я, був невідомо ким, але не собою.

А потім ми заснули і спали до пізнього ранку, хоча я прокинувся дещо раніше і став готувати сніданок. Ні, то не були груші в тісті, я потер яблука з морквою, дав ложечку меду і велику ложку сметани. Заки запарив зелений чай, Мар’яна прокинулася. Є жінки, які вдень виглядають на двадцять два, а вранці на тридцять, але щоб виглядати вдень на сімнадцять, а вранці на дванадцять — такого дива я ще не зустрічав. Однак саме це я й бачив зараз перед собою — невинне янголятко з розчухраним волоссям, надутими губками і великими здивованими очима. Здавалося, вона не може зрозуміти, як тут опинилася і чому вона гола в моєму ліжку. Я не став із вродженого почуття делікатності нагадувати їй нічний фільм, а натомість поцікавився, чи подати їй сніданок у ліжко. Вона кивнула так, як, мабуть, кивала королева Констанція, дружина короля Лева, коли її запитували, чи час подавати нічного горщика. Ну і я подав оте своє пюре із зеленим чаєм, а сам сів на краєчок ліжка і спитав, як спалося, а королева відповіла, що добре, але не може зрозуміти, чому я не постелив їй на іншому ліжку, а я, винятково з почуття знову ж таки вродженої делікатності, не нагадав їй про те, що таки постелив, але вона сама лягла біля мене, і сказав тільки, що, мабуть, гроза її змусила перебратися сюди, і тоді вона пригадала собі: ах, та гроза, гроза її повністю вибила з колії, гроза її зневолила і підкорила, бо вона боїться грому і блискавки, грому і блискавки, вона боїться грози…

Потім підвелася в ліжку, і тут я помітив дивну річ: вона поводилася так, мовби я її голою не бачив і не досліджував, снідала, намагаючись дбайливо прикритися ковдрою, і коли та ковдра з неї сповзала, вона щоразу її підсмикувала і поправляла, винувато усміхаючись до мене, а скінчивши снідати, попросила мене вийти з покою, щоб вона могла вбратися. Тут, правда, вийшов невеличкий конфуз, бо виявилося, що, крім моєї сорочки, жодної іншої одежі в цьому покої нема, і це викликало в неї немалий подив, але вроджена делікатність не дозволила мені нагадати, що роздягалася вона там, де я їй постелив, сюди ж вона прийшла в моїй сорочці, а тому я обмежився лише несміливою заувагою, що її одяг знаходиться у сусідній кімнаті і, якщо треба, я принесу. Ця вістка викликала в неї немале здивування, і вона поцікавилася, чому я виніс її вбрання до сусіднього покою. Я міг сказати, що про це думаю, але стримався і сказав, що не пам’ятаю. Провали у пам’яті, очевидно, їй були близькі, й вона сприйняла моє пояснення з великим розумінням, потім попросила, щоб я відвернувся, а сама подалася до сусіднього покою, звідки з’явилася вже при повному параді.

Я так і не зрозумів, що це було: гра, стьоб чи справді втрата пам’яті. Коли я її спробував пригорнути і відновити нічний контакт, вона викрутилася і сказала:

— Ми ж домовилися — не форсувати події.