Веснянi iгри в осiннiх садах

САМОГУБСТВО ЗАКОХАНИХ НА ОСТРОВІ НЕБЕСНИХ МЕРЕЖ

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Мої зустрічі з Мар’яною відбувалися тільки в місті. Ми гуляли, сиділи на лавках і не заходили до кнайп, замкнутий простір, здавалося, її дратував, і в ті рідкісні випадки, коли мені таки вдавалося її затягнути до каварні, ми перебували там не більше як півгодини, а коли нам хотілося випити, то пили вино з пляшки на лавці. Якось вона поцікавилась:

— А чому б вам не запросити мене до себе додому?

Я подумав, що вона жартує або бере на понт, просто аби покепкувати, бо досі, коли я намагався її заманити до хати, тільки відмахувалася: ой, це так далеко! — а тому відповів якомога байдужішим тоном, вдаючи, наче ця пропозиція мене зовсім не захопила:

— Я ж мешкаю так далеко, аж у Винниках. Я не певен, чи ти отримаєш велике задоволення, помандрувавши туди.

— Мушу ж я колись побачити, як живе герой моїх дівочих снів.

— Перестань кривлятися.

— А я не кривляюся. Ви справді мені кілька разів снилися, до того ж переважно тоді, коли ми ще не були знайомі.

— І яким я був у снах?

— Зануда.

— Тобто майже такий, як у житті?

— Тепер кривляєтесь ви. У снах ви як несподівано з’являлися, так само несподівано і щезали, нічого не пояснивши, і тоді я вас шукала, але намарне. Що б це могло означати?

— Я не розуміюсь на снах і не надаю їм особливої ваги.

— Одного разу мені приснилося, що ви мене везете в Америку, але, коли ми сходимо з літака, я вже вас не бачу, натомість мене обступили якісь люди… під'їжджає авто і забирає мене… я опиняюся у лікарні, і там я вас бачу знову вже в зеленому одязі… і всі лікарі в зеленому… світло-зеленому… вони спрямовують на мене яскраве світло, і я прокидаюсь… але прокидаюся у сні, продовжуючи спати, і тоді мене охоплює страх, бо насправді я прокинутися не можу, я скрикую, зриваюся і тоді нарешті прокидаюся… і мене заливають сльози, що все це був тільки сон…

— Що ж там, у тому сні було такого, за чим ти могла плакати?

— Не знаю… інколи так буває, що сон розчулить, і в перші хвилини після пробудження тебе огортає лагідний смуток, а потім усе минає… потім уже й не згадуєш те, що наснилося… Хіба з вами таке не було?

— Було. Я навіть якийсь час клав біля ліжка папір і олівець, бо в снах я бачив чудові сюжети для творів, але коли я їх уночі записував, то вранці виявлялося, що це абсолютне безглуздя, і тоді я перестав класти біля ліжка папір і олівець.

— А я записую сни. Звичайно, не всі, а лише найцікавіші. У мене вже їх назбиралося кілька сотень. Недавно мені наснилося, що я комаха… яка саме, не скажу, але з барвистими крилами… літаю собі над квітучим лугом — сонце, медом пахне, аж дух забиває, а я пурхаю з квітки на квітку, тішуся… потім, коли прокинулася, то розплакалася… мені так шкода стало, що я не безтурботна комашка…

— Так ніби в тебе життя складається із самих турбот.

Вона зиркнула на мене з деяким роздратуванням, мовби я її чимось образив, засумнівавшись, що вона може мати якісь проблеми, і тоді мене вперше навідала думка, що не все так гладко в її житті, як це виглядає на перший погляд, щось є, що її турбує і від чого вона б радо заховалася, вибравши долю безтурботної комашки.

— Я приїду до вас… — Вона хвильку подумала і додала: — Завтра… пополудні…

Перед першою гостиною будь-якої панни мене завше охоплювало нестримне бажання справити на неї позитивне враження, яке виливалося у гарячкове прибирання і затирання слідів попередніх візитів. Я бігав з пилосмоком, тріпав, згрібав папери, піднімав з підлоги книги і розставляв на поличках, мив посуд на кухні, викидав порожні пляшки у смітник, шукав місце для безлічі різноманітних предметів, ховав або знищував милі дрібнички, які забула в мене інша панна, але все одно мені не вдавалося домогтися такого порядку, який уміє навести жінка, хоч і як я старався. Чомусь чимало речей уперто відмовлялися займати своє місце, їм більше подобалося опинятися на видноті і при першій-ліпшій нагоді радісно гукати: «Ми тут! Ми тут!» Особисто мені нелад нічим не дошкуляв, принаймні я в ньому ніколи не блудив, але тільки вдавалося навести сякий-такий лад, як відразу виникали поважні проблеми — я не міг нічого відшукати.

Але наводити порядок для Мар’яни я не мав ані найменшого бажання, мені навпаки хотілося встругнути щось абсолютно протилежне, а що останнім часом порядкували в мене наввипередки Ліда, Віра й Леся, а я у проміжку між їхніми візитами не встигав як слід насвинити, то перед з’явою Мар’яни вчинив із точністю до навпаки. Ніщо не мало носити на собі слідів жіночих рук. І я з великим ентузіазмом скинув гору тарілок в умивальник, накришив хліба на столі, а в кабінеті порозсипав на підлозі рукописи, порозкидав книги — словом, надав помешканню звичного парубоцького затишку. Я навіть видобув зі смітника дві порожні пляшки вина і поклав їх під столом. Потім окинув цей чудовий інтер’єр переможним поглядом і зостався цілком задоволений.

Мар’яна навідріз відмовилася, щоб я її зустрічав на зупинці автобуса, вирішивши втрапити сама. Я накреслив для неї на картці маршрут, і вона, суворо дотримуючись курсу, на мій превеликий подив, таки не збилася з дороги. Зачувши собачий гавкіт, я визирнув з вікна і побачив Мар’яну в тих самих обтислих джинсах, але в коротенькій майці, що не сягала пупа. Сусід, який підправляв свій паркан, застиг у непорушному ошелешенні, достоту пожираючи очима її феноменальну сідничку: куди прямує це диво? А дівчина зупинилася навпроти мого будинку, окинула його вивчаючим поглядом, ще раз зазирнула в картку й підійшла до брами. Сусід продовжував стежити, у його голові, забитій цементом, піском, гравієм і бетоном, мерехтіли розмаїті тлумачення цієї фантастичної з’яви, але одне видавалося найвірогіднішим: візит цей суто службовий, а панна — працівниця газзаводу чи електровні. Однак, коли я вибіг до брами, відчинив і впустив гостю на подвір’я, він мусив зазнати гіркого розчарування, зауваживши мою радісну усмішку: такою усмішкою контролера з електровні не зустрічають.

Мар’яна впурхнула в гніздо розпусти, як невинний метелик до пащі крокодила, і найдивовижніше, що почувалася тут цілком затишно.

— Я все хочу роздивитись сама. Де ваша кухня? Кухня — це обличчя господині. А коли господині нема…

— Тоді це задниця господаря, — довершив я за неї.

— Фі, як некультурно. У вас тут і справді розгардіяш. Але ми ще сюди повернемось. Де ваш кабінет? У кожного справжнього письменника мусить бути кабінет, — повідомила вона мені.

Я кивнув нагору. Мар’яна сміливо рушила по сходах і з першого ж заходу втрапила простісінько в те, що могло б називатися кабінетом, але промовистий жах на її личку свідчив, що побачила вона щось зовсім інше, а не кабінет.

— Це ка-бі-нет? — перепитала вона. Я кивнув. — Гм… Ну, ми в принципі знали, на що йшли. Але як ви тут можете працювати? Хоча, якщо чесно, порядок у помешканні парубка свідчить про те, що з ним щось не в порядку. А ідеальний порядок свідчить про те, що маємо справу з гомосексуалістом.

— Ого! Які глибокі узагальнення!

— Це все наслідки безладного читання. Десь я це вичитала. Не пам’ятаю де. Звідтоді завше з підозрою ставлюся до різних чистюхів. Педанти зазвичай жахливі зануди.

Я спробував глянути на це приміщення її очима і побачив уздовж стін шафи, забиті книгами, а попід вікном довжелезного стола, заваленого паперами та книгами, на підлозі теж лежали папери, книги, часописи, подекуди брудні горнятка, тарілочки, келихи і пляшки. Фактично, якщо дивитися собі під ноги, то пересуватися можна. Здається, я не перестарався.

Мар’яна граційно підступила до книг і, проводячи по них пальчиком, голосно прочитувала імена авторів:

— Томмазо Ландольфі… Хорхе Луїс Борхес… Кутзеє… Орасіо Кірога… Івлін Во… Говард Лавкрафт… Я нічого цього не читала. Дивно, але в мене не виникає враження, ніби я щось втратила.