Цього ви не знайдете в Яндексi

За вікном стріляли один у одного з іграшкових пістолетів мої однолітки, і мені здавалось, що у них більше шансів стати дипломатами. Вони світ бачать, а я — окрім цієї грьобаної зебри не бачу нічого…

У дванадцять років я став дорослим і до вісімнадцяти років жодного разу не сідав за піаніно, я намагався на нього не дивитись і взагалі намагався навчитися грати на гітарі. На гітарі мене вчив мій учитель Олександр Григорович Шнайдер. Це була дивовижна людина. Він, бачачи мою скруту, відмовився брати з мене гроші і вчив не тільки грати на гітарі, але й на сопілці, на барабані, на контрабасі, на козі і рублях. Він вчив мене не лише музиці, він показував мені дещо інше, іншу сторону музики: він навчив мене любити джаз, розуміти й не боятися життя, він утішав мене, коли мені було боляче, він годував мене, коли я хотів їсти. Я міг розповісти йому все що завгодно, і все що завгодно я розповідав, а він ділився зі мною набутим досвідом. Шнайдеру було тридцять років, і два роки він присвятив мені, по суті, чужій йому людині. Я був найгіршим його учнем, тому що за два роки я не навчився брати баре і знав хіба що пару примітивних акордів. Мене це ніскільки не засмучувало, а йому, я це бачив, було боляче.

— Що мені з тобою робити? — казав він своїм м’яким канівським голосом.

— Вибачте, — казав я, і мені страшенно хотілося плакати.

Іноді я плакав. Тоді ми могли сидіти в холодній неопалюваній аудиторії, пити гарячий дешевий чай, пускати ротом пару й мовчати.

— Ти хороший хлопець, — казав мені Шнайдер.

— Дякую, — казав я і знову починав плакати…

Із музичної школи я йшов до тролейбусної зупинки. Мій шлях проходив повз школу, звідки мами вели своїх дітей додому. Я пам’ятаю, як листопадового вечора, коли сутінки накрили місто, я шкандибав у літніх туфлях із вентиляційними дірочками до тої клятої зупинки Сєдова. Мої ноги судомило від холоду, роз’ятрені від сліз щоки додавали ще більшого смутку, а попереду, як на зло, йшли діти, взявши за руки своїх мам. Мене вже давно ніхто не брав за руку, вдома на мене чекала лише бабушка і вечеря з вівсянки. На сніданок — теж вівсянка, в обід мене підгодовував Шнайдер.

Мені було дванадцять, і я не поспішав жити. Без сумніву, коли тобі дванадцять, ти не поспішаєш жити, ти тільки-но набираєш обертів, вирішуєш для себе, що є добро, а що є зло, починаєш розділяти правду й кривду. Дуже часто рішення твої помилкові, а розділ певним чином змішується у голові, ти блукаєш вулицями, запорошеними попелом із крематоріїв, червона цегла старих будівель наносить на тебе перші штрихи ще не зрозумілої для тебе дорослості, і, в принципі, це саме те, що тобі треба, те, до чого ти невпинно прямуєш, забуваючи цехи з керамічною плиткою, яку ти мужньо крав серед білого дня, забуваючи холодні дотики велосипедної рами до твоєї спини, останні дитячі страхи і, врештірешт, забуваючи піаніно, яке пройшло з тобою крізь товщу сумнівних щодо сили тиску на твою свідомість, але реальних випробувань, те піаніно, яке викликало у тебе нудоту й холодний піт, ерекцію й дитячий захват, який виникає перед чимось грандіозним і сильнішим за тебе, те піаніно, на якому ти грав.

Грав я на ньому вісім років.

<empty-line/>

<subtitle>8</subtitle>

<empty-line/>

Історія з моїм піаніно закінчилась досить трагічно, так, як, в принципі, і мала закінчитися.

Був у мене сусід. Він відсидів набагато довше, ніж можна було собі уявити. Вийшовши з зони, був неприємно вражений тим, що ніхто не підпорядковується законам, за якими він звик жити. Мені постійно доводилось від нього чути слова розпачу, які він прохрипував у розпалі своєї тюремної люті.

— Да я на малолетке! — кричав він. — Да семь куполов без крестов, — не вгамовувався він. — Ты, бля, петюня мусорской, — ввічливо звертався він до мене.

Якось прийшов попрохати чаю. У цей час я нарізав помідори для салату. Побачивши у моїй руці кухонний ніж, він не витримав:

— Взялся — режь!

— До чого тут? — намагався з’ясувати щось для себе я.

А він:

— Да я тебя под шконку загоню, крыса! Помнишь, как я лютовал?

— Ні, — кажу, — не пам’ятаю.

— Да я сам себя боюсь!

Від усвідомлення глобальної, з порожніми очима несправедливості в сучасному суспільстві, яке очистити здатна лише смерть, мій сусід подався у наркомани. Як не дивно, це йому допомогло, зробивши з нього нормального, цілком пристойного наркомана. Уже коли я перебирався до столиці, він вирішив організувати мені проводи, але моя бабушка відмовила його від цієї поганої ідеї, через що той трошки образився, але пройшов деякий час, і він скорився долі й став допомагати моїй бабці. Коли був не вмазаний, міг полагодити зливний бачок або почепити нову люстру, іноді позичав у баби гроші, іноді не віддавав, але потім приїжджав я, і він, відчуваючи деяку повагу до мене, все повертав, вибачався, знову брав у борг, мазався, напивався, дубасив свою дружину, з якою ми ще зовсім малими крали в садах яблука, виганяв свою дружину з квартири, потім втручалася моя бабушка, він знову вибачався, впускав дружину в квартиру, дубасив, позичав гроші, десь щось крав, знов ремонтував зливний бачок і ніяк не міг заспокоїтись…

Одного чудового літнього ранку бабушка вирішила зробити ремонт.

Нехай собі, подумав я, бабушка розважиться, зробить ремонт, тим більше, у цій квартирі ремонт не робився з шістдесят восьмого року. Звичайно, я б деякою мірою шкодував за шпалерами, за лінолеумом, за тою незрівнянною автентичною невимушеністю застійного совка. У нас навіть був пилосмок, теж, до речі, куплений у шістдесят восьмому, у формі планети Сатурн: це, певно, пов’язано було з гонкою озброєння і космічними успіхами наддержави.

Перед тим як бабушка почала купувати будівельний матеріал і запрошувати робітників, я її попередив, щоб робітники, та безпосередньо бабушка, були максимально обережні із моїм піаніно. Тим більше, я збирався його реставрувати й відвезти до Києва.

— І не приведи Господь! — додав я.

На початку серпня одружувався мій друг дитинства. Я поїхав на історичну батьківщину погуляти на весіллі, провідати бабушку, подивитися на ремонт, на свіжу квартиру. Квартира справді виявилась свіжою, але до дідька чужою. Навіть квартирний запах змінив свій відтінок на більш буржуйський. Спочатку я не помітив, але через деякий час в око запала дивна, не властива моїй квартирі порожнеча. У квартирі не було піаніно. Перша моя думка була такою, що бабушка віддала його комусь, у кого є дитина, аби та навчилась музики. Але це була ідіотська думка.

— Бабушка, — кажу, — а де моє піаніно?

— Я його викинула, — стоїчно відповіла бабушка.

— Куди? — спокійно запитав я, роздумуючи, що було б непогано його звідти забрати.

— На смітник. Сергій, сусід, допоміг.

— Як допоміг? — не міг нічого збагнути я.

— За метал.

— Який, нафіг, метал?

— Той, що був у піаніно. Там була мідна плита.

Моєму відчаю не було меж. Я лежав на новому жлобському лінолеумі, зробленому під паркет, і уявляв собі страшні картини того, як Сергій, цей нездоровий нарик зі своїми закінченими друзями, ломом, а вони це робили саме ним, розкурочував моє піаніно, я уявляв собі, як воно вмирало, стогнучи й благаючи допомогти. Воно однозначно кликало мене. Воно знало, що я йому допоможу, але я був далеко. Надто далеко від цього місця, де чинилась брутальна розправа над беззахисним моїм братом, приреченим на смерть, гідну хіба що фортепіано «Україна»…