Цього ви не знайдете в Яндексi

Коротше кажучи, горбата Каліка працювала у підвалі, доношувала свої потріпані бузкові шльопки, щовечора човгала додому через двори, у яких під владою сутінків на неї чекали озлоблені й небезпечні діти, які плювали в її бліде обличчя своєю нікотиновою слиною і називали її горбатою горою, а вдома на неї чекала мати-алкоголічка… І кожного разу під час вечері Каліка ставила мамі одне й те саме питання:

— Мама, чому я урод?

І ніхто не зможе дати відповідь на це питання, тому що це не звичайне питання і навіть не питання часу, а риторичне питання. На такі питання лише розгублено зводять плечима й приречено відводять байдужий, як усе на цій планеті, погляд…

<empty-line/>

<subtitle>6</subtitle>

<empty-line/>

У мене ніколи не було рідних братів чи сестер і вже навряд чи будуть. Я ніколи не знав, як це відчувати радість від того, що ти віддаєш свій шматок комусь іншому, ділиш свої іграшки з кимсь іншим, дбаєш іще про когось, крім себе. Це я відчув уже пізніше, коли пізнав утіху ділити щось із коханою тобі людиною… Я виріс один, але у мене був такий собі братозамінник, який відіграв величезну, просто грандіозну роль у розвитку моєї внутрішньої культурно-мистецької кісти…

Замінником мого брата було піаніно. Я його ніколи інакше, як піаніно, не називав. Це був не рояль, не фортепіано, не інструмент із жлобською назвою «фоно». Це було піаніно.

Вітальня моєї квартири й мого дитинства назавжди залишиться у моїй пам’яті виразною фрескою, облупленою, як і моя вітальня, по краях своєї сутності… Ці реально приголомшливі своєю гамою кольорів і малюнками шпалери, які були поклеєні в серпні 68-го року, під час Чехословацького конфлікту. Величезні малахітові фотелі, які належать до чеського гарнітуру, насичений зеленим і жовтими кольорами лінолеум, постелений літом того ж року. І, безумовно, піаніно. Воно було рудого кольору, обклеєне кедровою лакованою шпоною. Австрійське, здається, 1887-го року випуску. Його купили моїй турботливій мамі у 1970-му, витративши на нього чотири дідові виконробські зарплатні…

Усе своє раннє дитинство мати мріяла про те, як гратиме на піаніно, як підкорятиме своєю музикою міста, країни, подруг, чоловіків та чоловіків своїх подруг… Коли у неї ще не було піаніна, вона пішла на балет, тому що там воно було. Щоразу після занять балетом мама залишалась хоча б на десять хвилин і, псуючи і без того психічно неврівноваженому акомпаніатору нерви, бренькала на галімому фортепіано «Україна», вдаючи з себе досвідченого піаніста. Піаністки з неї не вийшло. Навіть тоді, коли їй купили піаніно. У музичній школі мама недовчилась два роки, зарікшись ніколи не сідати за цю пекельну машину. Проте посадила мене. Мені було п’ять, і відбулося моє перше знайомство з піаніно. Перше, що я зіграв, була нота «до» першої октави. Вона була позначена маленькою восковою плямою, яку моя турботлива мама зумисне поставила, аби не заблукати у цій довгій клавішній прерії…

Через рік мене віддали викладачу музики Жалбі Ірині Володимирівні. Тато сказав, що позаочі я можу сміливо її називати жабою, а Скота Джоплінга — жопліном. Я так і робив. Жалба, почувши як я називаю її джазового кумира, розплакалась, а мама, коли почула, як я називаю Жалбу, дала мені по писку.

Я щочетверга і щопонеділка приходив до Ірини Володимирівни й старанно вивчав спочатку нотний стан, потім іншу музичну термінологію, історію музики, життєпис різних відомих композиторів. Іноді я бренькав і займався примітивним сольфеджіо. Майже те саме, що і в музичній школі, тільки індивідуально і за більші гроші.

Ще у Жалби був син Костя, який виростав гопником. Він ревнував свою маму до мене, — і після занять мені частенько доводилося з ним з’ясовувати стосунки на мокрому асфальті.

Шлях до будинку мого викладача пролягав через базарну площу, де по четвергах та понеділках розгортався базарний день. Це був початок дев’яностих. На той час були досить розповсюджені різні розводи, на які досить охоче велись домогосподарки та інший цивільний люд. На тому базарі двоє бородатих чуваків займались розповсюдженням лотереї. Вони самі купували призи, самі нарізали лотерейні білети. Коштувала лотерея три купоно-карбованці. Мені завжди було цікаво, хто ж виграє ляльку барбі, або шоколадку, або конструктор, або вазу. Призовий фонд, чесно кажучи, складався з суцільного мотлоху, але мені той мотлох здавався дивовижним і надзвичайно потрібним у господарстві. Мені було вісім років.

Ті, хто нічого не вигравав, отримували заохочувальний приз — цукерку дюшес.

Відробивши годину на музичній ниві, я стирчав біля тих двох бородатих мужиків, які постійно перешіптувались.

Один казав:

— Шо то за придурок стоїть?

— Малий якийсь.

— А чо’ він стоїть?

— А я знаю?

— То прожени його.

— Сам і прожени.

Я їм відверто не подобався.

Два рази на тиждень по кілька годин товкся біля тих двох, а вони не могли збагнути, чого ж я від них хочу. Одного разу вони не витерпіли.

— На тобі, — каже один з них, — дюшеску.

— Дякую, — кажу.

— А тепер іди на хуй.

Я, ображений, пішов і більше ніколи до них не підходив. Мене вперше у житті послали.

У той вечір я пішки пошкандибав додому, човгаючи і чвакаючи своїми крицевими, купленими на виріст, черевиками. Мене можна було побачити з гелікоптера. Самотнього, заплаканого, у зшитій із клаптиків різної залишкової матерії моєю турботливою мамою курточці. Я йшов довгим бульваром Шевченка під голими грудневими каштанами, розглядаючи своє розкрадене і забуте, а скоріш, незнане провінційне місто. У старому дерматиновому ранці сиріла читанка за другий клас. Зима дев’яносто третього року запам’яталась мені голодною і злидарською…

<empty-line/>

<subtitle>7</subtitle>

<empty-line/>

Якщо говорити далі про моє музичне виховання, то в першу чергу хочеться пригадати свої сльози й нерви матері. Після другого року навчання в Ірини Володимирівни я почав потроху ненавидіти музику. Тато мені казав, що Фреді Мерк’юрі — то легендарна людина, і я в це вірив, тому що мені подобалось, як він співає, і подобались очі на його червоному костюмі, а от про Римського-Корсакова чи про Шопена ніхто нічого не говорив — просто наказували розбирати твір і грати, тому для мене вони були як мінімум ворогами.

Я мусив грати щодня по дві, а іноді — замість покарання за мої дитячі гріхи — три години. Замість того, щоб сідати за зненавиджене мною піаніно, я волів би годин десять просидіти в кутку, половину з того часу — навколішках на гречці, на рисі, на пшоні врешті решт… Але я грав. Щодня моя турботлива мати витрачала нерви, щоб посадити мене за інструмент. Я закочував істерики, я кричав, я плакав, ридав, кусався, ставив ультиматуми, обіцяючи стрибнути з п’ятого поверху, піти до дитбудинку або у «бєспрізорникі». Я все одно грав. У цьому відчувалась якась бісова незворотність, приреченість. Щодня. Я навіть ховався, але все одно знаходився і через пасок йшов розбирати чергового Моцарта або етюд невідомого композитора. Ось цих невідомих я більш за все ненавидів, тому що вони намагались проявити свою індивідуальність і наставити цілу купу дієзів, бемолів, нот із крапками та іншої важкої музичної нуді…

Коли вдома нікого не було, я молотив інструмент ногами. Я його ненавидів, я молив Бога, щоб та частина будинку, де стояло піаніно, обвалилася, щоб моя мама замість батька їздила у Москву на заробітки, щоб я став великим і мав змогу самому вибирати собі хобі. Бог мене не чув або, можливо, чув, однак мамині молитви були набагато сильніші. Вона хотіла зробити з мене дипломата міжнародного класу, а для цього я мав бути всебічно розвинутою дитиною.