Цього ви не знайдете в Яндексi

Та то таке, бо у десятому класі віяннями моди я захопився чорною музикою і ми з Толіком відокремилися від усіх наших двірських колєг. У нас були спільні інтереси, і ми ходили чіпляти дівчат, коли хлопці з двору протирали свої в’єтнамські джинси на засалених і відполірованих лавках.

На відміну від мене, з Толіком ніколи не траплялося серйозних проблем, він ніколи не влазив у трафунки з кримінально-детективним характером, його амурні історії здебільшого закінчувалися звичайним набриданням один одному й безслізним розлучанням. У мене ж усе було брутально, криваво, подекуди навіть жертовно. Кілька разів я намагався театрально покінчити собою, привселюдно виривав волосся, дряпався на дахи, вдавав довготривале оціпеніння, безпросвітно прогулював заняття в школі, писав пафосні епатажні вірші, вів щоденник, лаявся матом і читав Олександра Блока. Толік усе розумів, проте моїх крайнощів не поділяв.

І ось тепер доля нас з’єднала знову…

Я так детально розповів про Толіка не тому, що він має відіграти в цій історії таку вже важливу роль, а тому, що він відіграє цю роль у моєму житті…

Наступного дня він показав мені свої штани для стриптизу, які знімались одним рухом, велику гантель на двадцять кілограмів, аби підтримувати форму, і метелика, який придавав пікантності його зовнішності. Це, в принципі, були майже всі речі, які він із собою привіз.

— Толік, — звернувся я до нього, — може, краще психологом?

— Ні, — сказав Толік, — моє покликання — стриптиз.

Я і не заперечував, тільки, знаючи Толіка, дещо вагався щодо його професійних якостей стриптизера…

На той час мене вже де-не-де друкували, у мене була порівняно непогана робота, порядна дівчина й чесно зароблений гастрит на нервовому ґрунті. Не знаю, чи заздрив мені Толік, мабуть-таки, що ні, але прийшов час, коли треба було продемонструвати свої здібності, і він попрохав мене піти разом із ним до розважального комплексу, що на Лук’янівці. Я чекав його внизу біля входу. Охоронець жадібно розповідав мені про невдячність його професії, я роздивлявся тупі гірлянди і з розумінням плескав охоронця по спині.

Через півгодини вийшов Толік. Розлючений і, ймовірно, розчарований у житті.

— Мене принизили, — плакав Толік.

— То тебе взяли чи ні? — питав я.

— Ні, — плювався він. — Йобана худорба! Мене принизили, сказали, щоб я підріс і підкачався…

Я знав, що цим усе і закінчиться…

Наступного ранку Толік склав свої шмотки, відмовився від квартири, яка мала звільнитися за добу, залишив мені гантель, штани і поїхав назад, додому…

<empty-line/>

<subtitle>5</subtitle>

<empty-line/>

Після того як поїхав Толік, у мене було півтора року щасливого спорту, тому що у мене була гантель. Його класна чорна гантель, якою я займався щоранку і щовечора. Сказати, що я наростив собі якісь м’язи — не можу, але сил і здоров’я вона мені додала. З нею я відчував себе непереможним, перестав їжачитися і горбитися, але через півтора року Толік знову приїхав до мене, тому що хтось порадив йому зняти фільм і сказав, що у Києві це набагато дешевше. Я його переконав у тому, що якщо він хоче заробити гроші, нехай це робить без кіно, тому що в нашій державі люди продають власні нирки, аби зняти якусь поганеньку короткометражку. Толік образився, запалив синій «вінстон», запхнув у дорожню сумку гантель і поїхав…

А я знову почав горбитися, відчув деяку невпевненість у власних рухах, і навіть хода моя стала дещо нескоординована. Коротше, був я майже як та горбата дівчина, про яку ходять різні легенди. Із уст в уста перекочовують ці легенди, постійно видозмінюючись, здобуваючи собі все нових і нових колізійних обертів та поворотів…

Цю історію, певно, знають всі, але знають її як історію з щасливим кінцем. У даному випадку не бачити вам щастя, тому що історія закінчується вельми трагічно, і я сам хочу, аби вона так закінчилася…

<empty-line/>

Вона була горбата і нещасна…

Без сумніву, її трохи бентежило те, що вона була калікою. Той страшний горб, який псував їй життя, здавалось, прирік її на безглузде, безцільне сновигання по оброслому битим склом життю до кінця того самого життя.

Одного чудового ранку Каліка прокинулась і вирушила до супермаркету самотності придбати всяку необхідну погань типу прокладок, туалетного паперу, якоїсь їжі на сніданок…

Діти плювалися в неї й дражнили її горбатою відьмою, горбатою горою, горбоносом та іншими не дуже приємними прізвиськами. Однак вона гордо минала ті квартали, де мешкали товсті жорстокі діти та їхні товсті неприємні батьки.

При вході до супермаркету її ледь не збив із ніг білий кінь в яблуках, на якому сидів прекрасний принц.

— Вибачте, — за звичкою вибачилась Каліка.

— Дивись, куди преш, горбата прошмандовка!

— Вибачте, — ще раз сказала Каліка й зайшла до торговельного залу.

Прекрасним принцом був директор супермаркету, а конякою — його кохана. У кожного свої проблеми…

Усі касири, менеджери, фасофщиці та покупці на мить завмерли, побачивши Каліку.

— Каліка, Каліка, — пронеслося рядами.

Каліка попрямувала до ряду з гігієнічними приналежностями. Усі погляди, вичікуючи, були прикуті до Каліки.

Каліка хотіла була дістати з сумочки револьвер і застрелитися, але не було у неї сумочки, а був пожмаканий целофановий пакет, і не було у неї револьвера, а була лише дідова бритва, яку вона на всяк випадок тягала з собою, але і це навряд чи допомогло б — шкрябати вени посеред торговельного залу діло невдячне. Нехай негри шкрябають…

Так вона і подумала.

Одна з касирів пожаліла нещасну Каліку й запропонувала їй працювати в супермаркеті. Каліка погодилась і наступного ранку пішла працювати. І стала Каліка м’ясником. Її робота полягала в розрубуванні свинячих та яловичих туш. Кожного ранку Каліка, проклинаючи своє похмілля — вона бухала, — брала у руки сокиру і починала рубати заморожені стегна і голови того, що колись безтурботно мукало і рохкало. Її фартух був геть заляпаний застиглою кров’ю, поверх якої знову ляпала кров, а з нею і всі її ілюзії щодо щасливого майбутнього у передгір’ї Анд чи Піренеїв. Вона, як і мало статися, закохалася у принца на білому коні. Цей грьобаний принц, директор супермаркету, час від часу спускався у підвал, аби понюхати кокаїну або ще якоїсь кристалічної мерзоти. Вона дивилась на нього і плакала. Вона могла зробити все що завгодно, аби він звернув на неї увагу, але такі принци частіше не звертають свою увагу на таких-от недороблених, як вона. А Каліка мріяла про те, як вона правильно заповнить його звіт про справи в магазині, як заповнить його декларацію до податкової, як урятує його приречену до вічного скотолозтва сраку від великих проблем, які, в принципі, могли б упасти йому не тільки на голову, але й на ту саму сраку… І після цього він би взяв її у свої помічники, виділив би їй маленьку конуру, а вона б ховала його світлину з паспорту у своїй кишені, а він би і не здогадався, а потім на цей супермаркет наїхали б податківці, і вони б заснували ще один, але фіктивний, з подвійною бухгалтерією супермаркет, який би фактично не працював, а тільки б відвертав увагу податкової поліції від того, основного, і він зробив би її директором, і білий кінь в яблуках брикався б від ревнощів, а принц, у підсумку, закохався б у неї, у цю грьобану Каліку, але він не придурок і знає, що не має морального права любити її, він би не уявив собі, яким би чином він під час інтимної близькості пестив би той горб, цілував би її у гнилі ясна, торкався б її шершавих рук, ловив би аромати її волосся, просмерділого кров’ю за довгий час перебування у підвалі… Тому він дарував їй дешеві китайські іграшки і тупі жлобські листівки з намальованим ведмедиком, який сам собі штопає лапку… І це б затягнулося на довгі й болючі серії їхнього життя. Звичайно, згодом з’явилася б добра фея з парасолькою, яка б болгаркою відпиляла їй горба і привела б до ладу її обсипане мідними фурункулами обличчя, повезла б її до обласного центру, де б Каліка через те, що дізналася, що принц тільки вдавав, що кохає її (а насправді, то його кінчений друг підговорив його, бо та могла б заволодіти цілим супермаркетом, а потім задешево його продати, щоб принц начебто закохався у неї, але принц і насправді закохався, але що тепер доведеш?), всупереч своїй долі і на зло ворогам полюбила б трошки невпевненого у собі пацана, який збирається відкрити забігайлівку, і Каліка, звичайно, допомогла б йому у цій справі, і фея допомогла б, і всі допомагали б, але щоб ти не робив усупереч долі, вона все одно тебе наздожене і зробить все на свій розсуд… Коротше, в кінці всієї історії коняку віддали б на іподром у лапи кровожерливому жокею, а Каліка, перетворившись на прекрасну принцесу, вийшла б заміж за того дегенеративного принца, і всі були б щасливі. Були б, звичайно, ще якісь прохідні дійові особи, типу брат тої білої коняки, який захотів би заволодіти супермаркетом, або подружка тої коняки, вередлива і підступна сука, яка закінчила два курси МГІМО, але то все не варте навіть згадування…