Смак свiжоi малини

— Мені такий тип завжди нагадував дешеві пластикові квіти, але я вловлюю суть речей.

— А другий різновид половинок? — запитала Евка. Ми й надалі стовбичили біля машини, а мої пакунки терпляче чекали в багажнику, на задньому сидінні, на даху, під кріслами, на поличці біля аптечки, в «бардачку» і на підлозі.

— Це половинка моделінова. Ти зустрічаєш чувака і думаєш: «Майже ідеал. Тільки от якби він любив Ґріґа і замість тих окулярів у формі телевізора «Рубін» замовив би собі лінзи кольору трави». Якщо він на тебе накине оком, він погодиться на такі зміни.

— І тим самим стане справжньою половинкою.

— Тут постає певна проблема. Ви ж знаєте, що під впливом високої температури моделін твердне. Так і наша половинка. Загартована полум'ям кохання, вона стає на диво відпорною до змін. Починає бунтуватися: «Що тобі знову не подобається? Ти ж казав, що кохаєш мене!» Якщо ніхто з нас не поступиться, час заглянути до канцтоварів за новою порцією моделіну.

Лешек на хвилину замислився. Ми не заважали, чекаючи на опис третьої половинки.

— О Господи, восьма. А я на дев'яту домовився на здибанку. Випаковуємо це, швидко. — Він рушив до багажника. Я постягувала торби з крісел і з підлоги. Евка заопікувалася «бардачком» і поличкою.

— Навіть не знала, що стільки всього поназбирувалось. — Я окинула поглядом величезну купу на тротуарі.

— А я навіть не знав, що стільки може вміститися в «полонезі», — здивовано докинув Лешек. — Гаразд. Верблюди шикуються вервечкою — і марш до брами.

29.07. Відпочинок по переїзді. Валяємося на пляжі, загорнуті в ковдру.

— Така чиста вода. Шкода, що холодна.

— А я змушена вдовольнитися такою, — заявила я зі страдницькою міною. — Додамо сюди самотні тижні на новому місці, стрес через відсутність роботи. Про захист і клопоти в родині я вже й не згадую. Картинка, намальована фіолетовою акварелькою на чорному картоні.

— Я повинна не їхати?

— Якщо домалювати маленьке жовте сонечко, нічого не зміниться. Я мушу поміняти картон. Викинути чорну фарбу. Почати все спочатку.

— Зміни, зміни, зміни, — серйозним тоном озвалась Евка.

30.07. Вона, напевно, мені не вірить. А я їй доведу. їй і решті світу: Йольці, мамі, бабусі, Анці, Лешекові, Рафалові. Ні, Рафалові — ні.

2.08. П'ята ранку.

— Зварити тобі кави? — «Чому я так нервую? Це ж Евка їде, а не я».

— Але бігцем. За десять хвилин мій автобус на вокзал.

— Може, ти взяла б таксівку? Я заплачу. — Я знала, що Евка обміняла все на песети.

— Ні. Я мушу хоч трохи використати проїзний. — Вона закінчила застібати торбу. — Раз у житті купила його завчасно. А на другий день прийшов Лешек і по всьому. Шістдесят два злотих.

— Може, я спробую його використати? От тільки надибати б десь чорну перуку.

— Краще не треба, бо так залетиш, що я потім носитиму тобі до в'язниці бульйон у слоїку. Ну, де та кава? — Я подала їй горнятко. — Вилазь часом із хати. Обіцяєш?

— Обіцяю. А ти повертайся ціла, здорова й засмагла.

— Ну що ж, Малинко, подружко, випускнице, — вислів наукового керівника став дуже популярним у колі моїх знайомих. — До вересня.

І вона вийшла, а я зосталася сама в порожній, холодній, чужій квартирі.

4.08. Сиджу сама в порожній, холодній, чужій квартирі. Так-так, зараз проаналізуємо. По-перше, не сиджу, а лежу на тапчані. Вже другу добу. А щодо самотності? Я не сама. Мені складає компанію тітка на екрані телевізора, два плюшевих шимпанзе й золота рибка. Якщо додати кілька примар із минулого, то нас тут ціла ватага. Я викреслила б слово «порожня». Тридцятиметрова «кавалерка», де мешкають дві ексцентричні інтелектуалки, ніколи не буває порожньою. Беручи до уваги кількість і розмаїття Евчиних дрібничок, а також моїх ліхтариків, можна сміливо зважитись на визначення: «вікторіанське техно» або «Лаура Ешлі на фабриці гвинтиків». А слово «чужа»? Це непорозуміння. Я мешкала тут понад два місяці. Провела не одну ніч (звучить досить двозначно), спекла не одну піцу й вихилила не одне пиво. Я почуваюся тут краще, ніж у рідному домі. І, зрештою, час на слово «холодна». Це, на жаль, правда. В кімнаті зимно, як на Юпітері.

А відколи немає Евки, тут зимно, як на Сатурні.

5.08. Валяюся разом із шимпанзе в захаращеній холодній квартирі. Всі кудись ушились. Евка відомо куди. Йолька невідомо. Зникла. Лешек поїхав шукати половинок (а я його так і не запитала про той третій різновид). Анка малює драконів і чужопланетян. Рафал. А до чого тут Рафал?

Треба рухатися. Кудись вийти. Щось зробити. Може, чай?

Уже запарився. Що тепер? Може, ввімкнути телевізор?

Я не витримаю. Як можна було зняти такий дурний серіал?

6.08. Не дурний, а дебільний. Я перемкнула на інший канал. Засмагла білявка з каліфорнійським бюстом розповідає про зустріч з акулою: «Я пливла, коли побачила сірий плавець. Це була акула. Плавець усе більшав, тож я подумала: вона наближається. Цей досвід навчив мене поважати морські глибини». Не можу! Що за збіговисько ідіотів! Я вже волію «Вродливих та зухвалих».

9.08. Переглянула наступні три серії. Хто писав цей сценарій? Чувак крутить зі своєю колишньою дівчиною, яка тим часом устигла спокусити його татуся й народити від нього дитину. На додачу та дівуля є донькою колишньої коханки свого колишнього чоловіка (я дізналася про це від Лешека, він також дивиться). А діалоги?

— Ми можемо порозмовляти? — запитує син.

Мати схиляє голову набік і дивиться безтямним поглядом.

— Порозмовляти? — відповідає вона після тривалого витріщування в порожняву.

— Про Ріджа, — Йдеться про другого сина.

— Про Ріджа? — упевнюється матір.

— Так. Він сьогодні не ночував удома, — ця звістка вшановується наступною хвилиною мовчання. — Він повернувся тільки над ранок.

— Ти думаєш, він був у Брукі? — Йдеться про дівку, яка має дитину від Ріджевого татуся.

— А ти як гадаєш? — Син схиляє голову і вдивляється у матір, наче Tyrannosaurus rex.

— Цікаво, чи вони провели цю ніч разом? — виявляє своє зацікавлення матір.

— Цікаво, як вони провели цю ніч, — додає брат Ріджа. — І що робили?

Я вже уявляю подібні розмови у власній родині. Суботній ранок. Мама в золотому шлафроку дефілює з келихом вина, а водночас пестить поглядом розквітлий горошок на балконі. Мій брат Ірек виходить із лазнички з укладеним на круглу щітку волоссям. Одягнений в обтислу майку, він перехиляється, щоб усі могли бачити його тверді, як бетон, трицепси (жодної драглистості).

— Ти п'єш вино? — запитує він маму. Та нахиляє голову і вдивляється у келишок.

— Вино? Я хотіла б порозмовляти.

— Порозмовляти? — впевнюється Ірек, поправляючи локон.

— Так, про Малину.

— Про Малину? Чому про Малину?

— Вона не ночувала вдома.

— Вона не ночувала вдома? — дивується Ірек. — Це цікаво.

— Так, поміркуємо, з ким вона провела цю ніч, — мама робить великий ковток, крупним планом міцні Ірекові щелепи. — Цікаво, чи вона була з Рафалом?

— А може, це хтось новий, — замислюється Ірек, напинаючи іншу групу м'язів.

— Цікаво, що вони робили цілу ніч… — Мама погладжує золотий шлафрок.

— А що там у вас із татом? Останнім часом ви цілими днями пропадаєте в спальні.

— Ти так думаєш? — таємничо всміхається мама, схиляючи голову в інший бік.

— Що ви там робите? — запитує Ірек. — Ти скажеш мені, мамо?

Таємничий мамин погляд і фінальні титри.

Чому люди дивляться такі дурні фільми? Чому це дивлюсь я? На щастя, є ще інші серіали.

10.08. Сьогодні зателефонував Вальдек.

— Привіт, мала, Вальді на дроті.