Смак свiжоi малини

— Привіт, Вальді.

— Як ти там?

— Поволеньки.

— А як переїзд?

— Добре.

— А все інше?

— Теж добре, поволеньки.

— То добре. То бувай.

Він поклав слухавку. Доки я встигла добряче замислитися над сенсом тієї розмови, він зателефонував знову.

— Це знов я.

— Я впізнала.

— Я так собі подумав, — зробив він велику паузу, — чи не сходила б ти зі мною в кіно?

Ну-ну. Свіжий моделін. Просто з канцтоварів.

— У кіно? — я не приховала подиву.

— Ну. Мені здалося, що ти любиш кіно. То як? Дозволиш себе запросити?

Я скинула оком на порожній гаманець, а потім зробила короткий екскурс у майбутнє. Спочатку ми підемо в кіно. Потім на пиво. Потім, може, на дискотеку. Вальді закохається, а я використаю його як моделін, яким заліплюють порожнечі по Рафалові й Симпатичному Незнайомому. Погано. Я закохаюся, влипну, а решта, як у Йольчиній оповідці про юного плейбоя. Теж погано. Розставимо все по місцях, ясно і ввічливо. На жаль, запізно.

— Слухай, Вальді, — почала я, — ти класний хлопець з великим майбутнім. А я? Що я? Мішок проблем, справдешня скриня Пандори.

— Я тільки хотів запросити тебе в кіно, — озвався Вальдек, — а ти мені про скрині…

— Ти ж не любиш кіно, — стала пояснювати я. — А якщо готовий на такі пожертви, значить, я тобі подобаюсь.

— І що в цьому поганого?

— Нічого, тільки…

— Тільки такий лох, як я, без шансів? Це ти хотіла сказати? Певно, думаєш: «Симпатяга той Вальді, але дурний як пробка, тож краще тримати його на відстані».

— Я зовсім так не думаю!

— «Не ходить у кіно, не знає про скрині з Памдори», — тягнув Вальдек. — Ти чуєшся кращою й розумнішою, ніж Вальдусь Пробка, так?

— Але…

— Мрієш про велике кохання, але не з недоумком.

— Не мрію…

— А потім такі збираються і триндять про толерантність. Ніщо так не принижує, як ота ваша толерантність!

— Я не толерантна! — усе, що мені пощастило вставити, бо Вальдек торочив далі:

— Ах, ні! Бо якби ти була толерантна, то пішла б у те кіно. А якби не захотіла зі мною зустрічатися, то сказала б: «Вальдусю, ти класний хлопець, але я кохаю іншого».

— Саме це я намагаюся тобі сказати! — верескнула я. — Я думаю про іншого. Може, це не кохання, але…

— Ти з ним зустрічаєшся?

— Ні.

— У тебе багато вільного часу?

— Так.

— Що тобі заважає піти зі мною в кіно?

«І справді. Що мені заважає?»

— Не знаю.

— А я знаю. Ти просто не хочеш зв'язуватися з плебсом. Плебс гарно виглядає на картинах Брейґеля і нехай там і зостається, правда?

— Ти знаєш Брейґеля? — здивувалась я.

— Особисто ні, — пожартував він.

— Але картини?

— Знаю. І Брейґеля, і Моне, і Клімта. Поки вступив до інфізу, працював копіїстом. Набазґрав трохи тих Пікасо з компанією. Але найбільше любив Брейґеля.

— Несамовито.

— Бачиш, тепер ти зізналася. Для тебе я Вальдусь Пробка. З ним можна поплескати язиком у кнайпі, можна запрягти його тягати клунки, і на тому край. А коли раптом виявилося, що я знаю пару художників, одразу подив.

«Несамовито, — передражнив він мій голос, — ти маєш в заначці якісь інші фокуси? А може, ти вмієш жонглювати ногами?»

Він на хвилю замовк. А я? Що я могла сказати?

— Шкода, Малино, — озвався він знову, зітхаючи. — Ти і справді мені сподобалась. Але час повертатися на свою поличку, так? Нічого не поробиш, шкода. Вени не поріжу. Тоді що ж? Успіху в житті.

Він поклав слухавку. А мені стало якось страшенно прикро. Може, Вальдек трохи правий? Може, я і справді розкладаю людей по поличках? Неправда, просто Вальді мені не подобається. І нема на те ради, що я не пропадаю за чуваками, які півжиття проводять у «качалці» і в солярії. А все ж таки почуваюся винною. Стурбованою. Мушу розслабитися, забути про це. От тільки як?

Увімкну-но я телевізор.

14.08. Я й надалі дивлюся «Вродливих та зухвалих». Поза тим, усі телеігри й ток-шоу. Я повністю в курсі щодо того, хто з ким, де і коли. Але таке знання вимагає величезних часових витрат. Нема коли як слід поприбирати. Наразі я так наловчилася, що можу приготувати «гарячу кружку» під час рекламної паузи. Але взяти душ уже не встигаю. Треба над тим попрацювати.

16.08. Мені снилась Евка. Зразу пригадала, що мушу виходити з хати. Але куди? Треба відмовитися від якихось програм. Завтра спробую, треба купити щось їстівне.

17.08. Урешті-решт вилізла з нори, мружачись, як кріт. Одразу звернула в бічну вуличку, де був місцевий супермаркет. Не знаю, чи близька крамничка з єдиною знудженою касиркою і трьома кошиками заслуговує на звання супер-маркета, але нехай уже буде. Заповзла досередини і з місця купила двадцять вісім китайських супчиків у семи різних смаках. На кожен день тижня інший смак. Різноманітність.

Саме сьорбаю один із супчиків (бульйон із запахом печериць) і дивлюся мій серіал. Головним чином для того, щоб подерти лаха з дерев'яної гри акторів і з задумів божевільного сценариста.

18.08. Несамовито! Цей сценарій пишуть кілька людей!! Четверо божевільних сценаристів!!!

19.08. З іншого боку, а що ж тут дивного? Одна людина була б не ладна запам'ятати всі хитросплетіння дії. Вже не кажучи, щоб їх творити. А тут є що запам'ятовувати. Та білявка Брукі чекає чергової дитини. Тільки ще не знає, від кого. Може, від Ріджа, а може, від його батька.

— Мені здається, що це буде дитина Ріджа, — наполягав Лешек. Він саме зайшов, аби пересвідчитися, що я жива. Гарна мені турбота. За два тижні я встигла б уже пустити соки.

— Ріджа? — запитала я, наче персонаж із серіалу.

— Іншої можливості немає. Тільки дитина Ріджа ще може якось проштовхнути події вперед. Окрім того, дивися сама. Брукі вже має дитину від Ерика, який і надалі залишається її офіційним чоловіком. Якби вона народила від нього другу дитину, ці американські святенники не схвалили б їхнього розлучення. А розлучення не оминути, бо з їхнього шлюбу вже нічого не вичавиш. Щось мусить змінитися. Тому я ставлю на Ріджа. Усе з'ясується, коли вона народить. Тобто за якихось тридцять серій.

20.08. Лешек теж вважає, що я повинна часом виходити з хати.

— Ти бліда, як дощовий черв'як. До того ж, якась на диво апатична. Може, це депресія через брак сонця? Ти повинна більше рухатися.

Справжнє хибне коло. Я кепсько виглядаю і маю депресію. Мушу виходити на свіже повітря. Але через те, що я кепсько виглядаю, я маю дедалі глибшу депресію і дедалі глибше запорпуюсь у нору.

Я мушу це змінити! Ще сьогодні!

Саме повернулася з прогулянки Ринком. Принагідно завернула до чайної крамнички. О, куплю собі щось китайське, що пробудить мене до життя. З женьшенем. Узяла п'ятдесят грамів зеленого чаю і ще п'ятдесят якоїсь енергетичної мішанки просто із зелених схилів Японії. А до них дві цукерки з женьшенем.

— Разом сорок три злотих, — поінформувала мене брюнетка, зачесана під китаянку.

Тільки вийшовши з крамниці, я збагнула, що наробила. Майже півсотки за сто грамів чаю! До кінця місяця в мене залишилося сім злотих.

Раптом я відчула, як довколишній світ навалюється на плечі. Треба чимшвидше повернутися додому, де безпечно й затишно. Де на мене чекають два шимпанзе, золота рибка й кілька примар із минулого. А ще знайомі обличчя із «Вродливих та зухвалих».

23.08. Нині я порахувала все, що надавалося до споживання:

— двадцять один китайський супчик у семи смаках;

— кілограм прив'ялої картоплі;

— одна хлібина;

— чотири яблука (одне надгризене);

— два качани кукурудзи;

— бляшанка кави «Інка»;