Смак свiжоi малини

— Зрозуміло, тепер ти, — звернулася вона до Йольки.

— Я самотня, дуже нещасливо закохана і теж не маю роботи.

— Тоді все ясно. Ти дама бубна, ти дама пік, а ти дама жир.

— Але в мене каштанове волосся, — заперечила Йолька.

— Наразі. Скоро ти його висвітлиш. Добре, що ми тут бачимо? Любовні розчарування, туга за коханням, розбиті серця, проблеми з роботою…

— Це ми й самі знаємо, — шепнула до нас Евка.

— Не заважати. Одна з вас дуже страждає. Розсталася з чоловіком і не може того переболіти.

— Це я! — крикнула Йолька.

— Я саме мала сказати. Дама жир. Він зоставив тебе заради іншої. І не повернеться.

— Чому?

— Бо закохався.

— Я питаю, чому так вийшло? Чому я мушу страждати?

— Все має свій сенс, — ворожка зручно всілася. — Все. Кожна зустріч, сварка. Ти здобуваєш досвід. Завдяки цьому, що була з тим, як там його…

— Віктором.

— Власне, ти здобула цінний досвід. Щось довідалася про чоловіків.

— Так, — пирхнула Йолька. — Я довідалася, що їм не можна довіряти. Що ніколи невідомо, що їм стрілить в голову. Що жодна методика не спрацьовує.

— А може, завдяки зустрічі з тобою щось одержав Віктор?

— Що мене обходять його зиски, якщо він пішов до іншої?

— У житті так уже є, що ми раз беремо, а раз віддаємо. Ти дала щось Вікторові, тобі дасть хтось інший. Ти найліпше це зрозумієш, уявивши собі великий мурашник. Тисячі мурашок, які оминають одна одну. Припустімо, одна з них, мурашка X, сказала щось приязне іншій мурашці. Та, підбадьорена, допомогла ще одній. І так за чергою, цілий ланцюжок. У якийсь момент позитивна енергія повертається до мурашки X. Хтось і їй допоможе у скруті.

— Чому до мене нічого не повертається? — зажурилась Йолька. — Адже я завжди була доброзичливою до людей.

Поступаюся місцем старшим, подаю дрібні жебракам, нікому не зробила кривди.

— Це не так просто. Добра енергія може повернутися тільки наприкінці життя. Поза тим, вона не мусить повернутися до тебе. Може перейти на твоїх батьків, на когось із твоїх близьких.

— Проблема в тому, що невідомо, на кого й коли, — із сумнівом озвалась Евка.

— Але все має сенс. Часом ми злостимося, що в нас із-під носа пішов автобус. Але, може, завдяки цьому хтось інший устиг на роботу.

— Або хтось інший важливіший від мене. Я справді в розпачі, але ж Госька з Віктором щасливі. Мене це якось не розчулює.

— Ти мусиш навчитися тішитися щастям інших, — порадила їй Евка.

— Дуже дякую.

— Ти мусиш навчитися бачити сенс, — порадила Касандра.

— Навіщо? — розхвилювалась Йолька. — Що це мені дасть, якщо я так чи йнак не можу передбачити наслідків своєї поведінки? Знаю тільки, що я якось впливаю на інших. Але як? Якою мірою? Чи це до мене повернеться? Я не можу перевірити іншу можливість. Можу тільки сказати собі, що мої вчинки мають сенс. Дарма, як я вчиню, це завжди має якийсь сенс. Але який сенс того сенсу?

— І де тут місце для вільного вибору? — додала Евка. — Все має якесь значення, кожен наш крок має якийсь сенс, бо завдяки йому може трапитися те і се. Отож існує якась доля, що все заздалегідь визначає і призначає. А якщо існує це призначення, то немає вільної волі. Немає волі, все розписано заздалегідь.

— Звичайно, — визнала Касандра. — І завдяки цьому я й заробляю на кусень хліба.

— Кусень хліба з добрячим шматком шинки, — підсумувала Евка, порпаючись у гаманці. — Стільки проциндрити, просто свинство.

— Принаймні ми дізналися, що перед нами відкриваються нові можливості, — озвалась Йолька.

— І настають зміни, а на нас чекають нові виклики долі, — додала я.

— Таке і я можу наворожити. Ми здобудемо новий цінний досвід. Познайомимося з новими людьми і будемо шукати нові розв'язання. Чимало справ завершиться, а чимало розпочнеться. Мусимо лише зберегти здоровий глузд і обачно придивлятися до оточення.

— Єдина конкретика — це Віктор. Вона сказала, що він пішов і не повернеться.

— Хоч так, — зітхнула Евка. — А якщо це певняк, то я нарешті можу вам розповісти.

— Стартуй, — присунулась я ближче.

— Малина знає моє ставлення до Віктора.

— Я теж, — озвалась Йолька. — На жаль, ти не приховувала своєї антипатії.

— А знаєш чому? Пам'ятаєш, як ми з тобою познайомились якихось три роки тому, на вечірці?

— В Анки. Три з половиною роки тому. Саме на Масляну.

— Можливо, — погодилась Евка.

— Ти прийшла з Анджеєм, а я з Віктором.

— За якийсь тиждень після забави твій хлопець завернув до мене, ніби на хвилинку. Мене це особливо не здивувало. Проходив мимо, то й зайшов. Ми обмінялися поглядами на погоду, сесію, вранішні пробки. Жодних дражливих тем. Посібник з етикету.

— Ну і? — нетерпеливилась Полька, дедалі більше нервуючись.

— Раптом Віктор підвівся і каже, що тільки тепер відчуває, що таке справжнє життя. Що коли він зі мною познайомився, щось наче відтануло в його заледенілому серці.

— Боже, — воднораз прошепотіли ми з Полькою.

— Благав, щоб я розірвала з Анджеєм. А коли я нагадала про тебе, сказав, що ваші стосунки є помилкою.

— Але зрозумів він це тільки тоді, коли побачив тебе? — запитала я.

— Так, бо тільки тоді хтось зірвав йому з очей шори. Згадував також про повів весняного вітру, про крила, що зненацька виросли в нього за плечима, наче вони могли б вирости в іншому місці. Солодкі балачки для фанаток дамських романів.

— І що ти йому відповіла?

— Полю, подумай, що я могла йому відповісти? Адже він повернувся до тебе.

— Тепер я пригадую той вікенд у Касинці. Пам'ятаєте дивні Вікторові фрази?

— Ти змарнувала мені три роки життя, знаєш? — озвалась Йолька по довгій паузі.

— Яким це чином? — обурилась я. — Бо відмовила хлопцеві подруги?

— Бо ти не розповіла про це мені. — Йолька зайшлася плачем. — Я три роки жила в омані!

— Ти поводишся, як дружина Лебедя, — нагадала я. — Дивишся тільки на кінцівку і перекреслюєш усі ті хвилини щастя, які…

— Що мені до якихось там лебедів! — гаркнула Йолька. — Вигаданих за пивом! Не було жодних хвилин щастя, розумієш? Я тільки думала, що вони є!

— Йолю, — озвалась Евка, помітно роздратована. — Загляньмо в минуле. Уяви собі, що до тебе приходить дівчина, котру ти ледь пам'ятаєш з вечірки…

— Неправда, я чудово тебе запам'ятала, — запротестувала Йолька, — і навіть полюбила.

— І зі взаємністю. Але це ще не дружба. Ми щойно познайомились. Тож уяви собі, що дівчина приходить до тебе і каже: «Слухай, твій хлопець закохався в мене». Ти повірила б?

— Ні, — визнала Йолька.

— Про це ж і йшлося, — зітхнула Евка. З полегшенням, що до Йольки нарешті щось дійшло.

— Але потім? Потім ти могла мені сказати?

— Коли саме? Ми півроку не бачились.

— Згодом, восени. Почалися спільні вечірки, походи до кіно і в гори.

— Гаразд. Тільки от Віктор поводився щодо мене бездоганно. Я подумала, що це був одноразовий заскок і заспокоїлась.

— Але мені ти могла сказати, — все ще бурмосилась Йолька. — Тоді ми вже були подругами.

— Я мала таку думку, але на Новий рік ти виголосила, що Віктор — це твоя половинка. «Він мав дивні вибрики, але це минуло. Ми притерлися». Пам'ятаєш свої слова?

— Яка ж я була наївна, — знову захлипала Йолька. — Я жила ілюзіями! Витратила стільки бабок! За що мені це все? Нехай мені хтось урешті відповість?! За що?

Що можна відповісти психологові?

— Ні за що. Без приводу, — пояснила я. — Пам'ятай про цінний досвід, який ти здобула.

— До дупи такий досвід! Чуєш?! — гримнула Йолька.

— Тобі не треба порадитися зі спеціалістом?

— До дупи спеціалістів! Я нещаслива!

— Ми знаємо, — гнула я своєї, — але це ще не привід, аби так верещати. Ти повинна навчитися контролювати свої емоції.

— Малино, ти не могла б вийти зі мною до кухні? — сказала Евка на диво понурим голосом.

— Ну?

— Ти копаєш по живому.

— Я застосовую ті ж аргументи, які застосовано щодо мене. Неодноразово застосовано.