Смак свiжоi малини

— Мамо, я щотижня до вас телефоную.

— Ну ясно. Ти щотижня телефонуєш, провідуєш нас раз на місяць і думаєш, що тобі можна вибачити? А я кажу, що не можна.

— Що вибачити? — не зрозуміла я.

— Нехтування обов'язками щодо розгубленої матері, хворобливого брата й сивої бабусі.

Ой. бабуся страшенно образилася б.

— Що знову трапилось?

— А що, щось мусило трапитись? Я не можу задзвонити отак, щоби нагадати тобі про занедбану родину, яка поневіряється у провінції?

— То нічого не трапилося?

— Не починай речення з «то». Трапилось. Я одержала листа з Німеччини.

— Від батька?

— Від його нової дружини. Незаконної. Вона дізналася про мій виступ по телебаченню і пише, що я несправедлива. Я — несправедлива, ти можеш у це повірити?

Можу. Я зберегла цю думку для себе. Понад те, я не порушувала справу її виступу перед п'ятьма мільйонами телеглядачів, спраглих дешевої розваги.

— Чому вона так вважає?

— Пише, що в Едека цукровий діабет, і звідси його дивакувата поведінка. Можеш собі уявити?

— Якби вона написала, що в нього шизофренія, мені було б легше.

— Чому ти завжди така цинічна? Бездушна, байдужа!

— Мамо, мені складно перейматися цукровим діабетом людини, котра протягом п'ятнадцяти років навіть не привітала мене з днем народження. Я співчуваю батькові, але…

— Я не казала про батька! — обрізала вона. — Ти байдужа до мене, до моїх мук!

— Не розумію. Що я такого сказала?

— Нічого, і саме це я маю на увазі! Я розповідаю тобі про свої проблеми, а ти підсміюєшся.

— Але ти говорила про батьків діабет! — підвищила я голос.

— І ти вважаєш, що це не проблема? Це проблема! Величезна! Коли я подумаю, що Ірек теж колись може мати діабет… Я не сплю ночами. Але тобі цього не зрозуміти, ти не знаєш, що може відчувати любляча матір. І ніколи не дізнаєшся. Бо в тебе замість серця камінь, повний цинізму, іронії та байдужості!

За нормальних обставин я просто відклала б слухавку на безпечну відстань і спокійно почекала б. Але не тепер. Я не збираюся бути мішенню для власної матері. Тож хряснула апаратом об стіну. І дуже добре. Навіщо мені телефон? Навіщо телефон самотній жінці, котра не має грошей навіть на абонентну плату?

— Чудово, — розвела руками Евка. — Треба буде переписати оголошення. Ми подали твій номер.

— Ми можемо привезти апарат від тебе, при нагоді заглянемо до…

— Ми нікуди не заглянемо, бо в нас на це не вистачить!

— Навіть на маленьке-премаленьке пивце?

Маленьке-премаленьке — це половина великого й коштує половину, а не дві третини. Його подають тільки знайомі бармени.

— На жодне. Жарти вбік. На порозі стоїть жорстока реальність, і ми мусимо гідно її зустріти. Натверезо.

— Тоді я нікуди не піду, — полякала я.

— Малино, мені теж важко, — вона присіла на край дивана й похнюпилась.

— Через чувака? Напевно. Ти завжди думаєш тільки про чуваків!

— Не називай його так! Ніякий він не чувак, він Томек.

— Добре, нехай буде Томек.

— Він навіть хтось більший, — тягнула вона. — Він просто супер-Томек. А я його відшила.

— Мабуть, не скажеш, що через ворожбу?

— Через ворожбу. Я злякалася тих сліз і зради.

— Але ми обидві знаємо, що це стосувалось Йольки.

— Тепер так, а раніше? Бабуся говорила про шатенку.

— Таж ти маєш чорне волосся.

— На світлі видно каштановий відблиск. Я подумала так: якщо ворожба стосується шатенки, то зрада й сльози чекають на мене влітку, бо саме влітку, при яскравому сонці я темна шатенка. Ну і я з ним розійшлася.

— Коли?

— Десятого липня. Ми були разом десять чудових днів, яких я ніколи не забуду.

— І про які я нічого не знала, — значуще глипнула я. — Я починаю сумніватися, що ми подруги.

— Зі мною зараз щось трапиться. Справді. — Евка підвелась і вийшла на кухню.

Я кинулася на диван, аж вистрілила пружина. А нехай все завалюється. Що мені до того? Кинулася ще раз.

— Що ти там трощиш? — виглянула з кухні Евка.

— Сценографію до п'єси «Падіння Малини С».

— Краще сідай виправляти оголошення. Але спершу відміни те, що ти сказала.

— Відміняю й перепрошую. Цього досить?

— Коротко й ясно, але за такої ситуації я не вимагатиму більшого. — Евка сіла за стіл і почала закреслювати номери телефонів.

— Зараза, вже п'ята. Я починаю нервувати.

— Спокійно, Малино. В найгіршому випадку заплатиш ще за один місяць.

— Чим?!

— Подумаємо.

— Ти говориш, як політики. «Подумаємо, зробимо відповідні кроки, окреслимо напрямок дій».

— Малино, заспокойся. Це ще не кінець світу. Це тільки кілька старих соток.

— Яких у мене немає!

Я заходилася гризти великий палець. Останнім часом я весь час це роблю.

— Якщо ти не перестанеш, у тебе скоро залишиться чотири пальці, — настачала мене Евка.

— Якщо в моєму житті щось не зміниться, проблема чотирьох пальців не надто мене турбуватиме. Я за крок від безуму.

— Добре, я закінчила. Ходімо порозклеюємо.

Ми вийшли.

— Трохи занадто світло. Нерозумно отак розвішувати при людях, — сказала я, обдивляючись довкруж.

— Давай скотч. Ми ж не пропонуємо сексуальні послуги. Ми тільки шукаємо квартирантів. Добре, приклеїлося.

Ми пішли далі, позначаючи дорогу оголошеннями. Зупинилися біля таблички на вулиці Святої Анни.

— Наклеїмо два. Тут ходить багато студентів.

— Може, під час сесії. Але не влітку.

Я зиркнула на годинник. Уже по восьмій. Що мене змусило стільки зволікати?

Евка саме морочилася зі скотчем, коли повз нас пройшли двоє хлопців. Почали читати. Я трохи відсунулася.

— Малино, не спи, давай оголошення.

Я подала їй, бордова аж по кінчики нігтів. Один із хлопців, з вигляду студент, почав голосно читати.

— «Квартира для двох осіб». Чуєш, Яцеку, це для нас. Відколи ця квартира?

— Якщо для вас, то навіть від завтра, — всміхнулась Евка. Звабливо.

— Далеко?

— Дільниця Старовіслянської, два кроки звідси.

— Дорого?

— Тільки 450 злотих плюс квартплата. Зате маєте велику кімнату з кухонною нішею й лазничку. А також інші вигоди.

— Коли можна подивитися? — запитав інший хлопець.

— Найкраще сьогодні, — запропонувала Евка. — Дати вам адресу?

Вони записали і сказали, що зайдуть об одинадцятій. Обидва. Ми пішли наліпити останні два оголошення, аби рушити додому. Треба трохи вирівняти територію.

— Мені здається, вони ковтнули наживку, — озвалась Евка.

— Нічого не кажи, бо зурочиш.

— Зайдемо на мале?

— Але тільки на одне.

Була майже десята, коли ми завернули до «Алхімії». Спокійно вицмулили одне велике. Час повертатися.

— І то негайно. Майже одинадцята.

— Не перебільшуй, — заспокоїла мене Евка. — Ще цілих п'ятнадцять хвилин. Ми дійдемо за п'ять. Зостанеться десять.

— Не знаю, чи встигну прибрати за десять хвилин.

— Зі мною? Легко.

Ми встигли. Розправити накидки. Брудні лахи й папери до шафи. Тарілки, склянки й пательні під ліжко. Ліхтарики для настрою. Похлюпати дезодорантом. Відчинити вікно. Зачесатися. Підкоректувати очі.

— Одинадцята нуль три. Ти маєш блиск для губ?

— Лежить біля цукру. Вони прийдуть?

— Мусять.

Дзвінок. Прийшли.

— Гарно тут у вас. Настрій. Стільки ліхтариків.

— Дякуємо. Хочете побачити лазничку? — я прочинила двері.

— Це і є лазничка? Су-упер, — озвався вищий, здається, Яцек. — Останнім часом я ходив купатися до студентського гуртожитку.

— Ну-у, — притакнув другий. — Улітку ще нічого, а от узимку… Коли ми йшли Алеями в тюрбанах, не було людини, яка не оглянулася б.

— Ми протрималися до березня, — додав Яцек.

— Це і так довго, — з повагою сказала Евка.

— Ну-у, — притакнув товариш Яцека. — В листопаді ми платили тільки по сто злотих. Коли позвозили свій мотлох, власник підвищив іще на двісті. В грудні, коли ми вже осіли, пригнав із новою надбавкою.