Келiя чайноi троянди. 1989-1999

За вікном — сніги, смеркло блискавично. Сьогодні вночі дочитав «Європейську літературу і латинське середньовіччя» Е. Р. Курціуса, зробив останні виписки. Від перенапруження і поганого освітлення луснула судина у правому оці. Прокинувся пізно, ніяк не можу прийти до пам'яті. Ця книга приголомшила мене — ще більшою мірою, ніж «Осінь Середньовіччя» Й. Гейзінґи, яку прочитав рівно десять років тому. Думаю тепер, що наші з Василем Івашком прозріння щодо джерел античности, які прорвалися на поверхню у «Камені» Зерова тощо, були «скоропостижними». Усе набагато складніше. Хоча в цілому концепція може залишатися неушкодженою, проте вона потребує дуже багатьох уточнень.

Насамперед — за Курціусовою схемою. Яким було шкільництво в Україні? Що саме з античних auctores (і кого саме з них) читано і трансльовано далі? Далі — тобто аж до покоління Зерова, умовно кажучи — «покоління 90-х» (до якого, між іншим, належить і Курціус). Бо саме на цьому поколінні, саме на цих постатях, які принесли «сподіваний плід» (чи квіт), усе й уривається. Яким чином, далі, ця лектура, топіка, сюжети впливали на саме українську творчість? Адже Україна — це суцільна перервність. Адже якраз тут брак тяглости є однією з найхарактерніших рис (чого? культури? традиції? історії? — всі три означення є «синонімами» якраз тяглости, а не дискретности).

«…I сута радість усміхнеться нам // Без перебоїв, ґанджу та утрати», — писав приречений Зеров. Просто руки опускаються перед таким обсягом матеріалу — і перед неодноразово згадуваною відсутністю (бібліотеки, знання мов, елементарної матеріальної забезпечености для подальших studium…). Адже Курціус — це втілення тяглости, родовитий і забезпечений. Його мати — графиня з шістсотлітнім родоводом, дід — відомий дослідник античности. Він сорок років займався безперервною науковою працею. Він народився у цьому дискурсі — і помер у ньому (в Римі).

Що натомість «ми»? Слов'яни-варвари. Знищення еліти у 30-х. І подальша дебілізація. До сьогоднішнього дня. Можна не сумніватися, що вона триватиме й далі. Провінційні, сільські хлопчаки з побожно, широко розплющеними на «міт Европи» очима, в яких лускають судини від перенапруження. Адже це принципово інший світ, «світ навиворіт», перелицьована «Енеїда», «земля неспівпадінь». Хоч як би ми тужилися — хоч як би ми тужили, ця земля залишається саме такою, «свинею, що пожирає власних дітей».

І я дедалі більше переконуюся, що й це було спадком романтичної юности — захищати «високу» культуру, ідентифікувати себе з Європою і «європейськістю», захищати від «тутешніх» П. Куліша і М. Зерова, ідентифікувати себе з «неокласиками»…

Бракує коштів на це, любі мої. Мама знову, як і щодня, пішла на вокзал торгувати пиріжками, щоб заробити нашій сім'ї на хліб, а мені на чай, щоб я успішніше рятував «високу» культуру. Здається, аж тепер я починаю розуміти О. Гриценка і його поставу в «Нарисах популярної культури». Він визнав це ліпшим, ніж бути парвеню «європейськости» і тулити свої п'ять копійок туди, де рахунок давно переступив за межу мільярдів.

За вікном шалений вітер змітає сніг із дахів, хурделить; світло відімкнули, воду також. Користуюся нагодою — денним світлом — і пишу. Погано спав уночі, власне, не міг заснути; уставав курити, молився, пив краплі, перевертався з боку на бік. Уривки думок, намагання не думати, припинити хаотичний внутрішній монолог — і знову думки, незакінчені або непочаті фрази. Нічого мені не боліло, тільки дихати було важко. Відтак цілий день ходжу напівпритомний; витрушував килими, прибирав у квартирі, сходив до «Руслана» і купив за мамині гроші коробку чаю «Принцеса Нурі» (2.50). Відніс кілька ложечок заварки Кашці, той зрадів, бо вчора пригостив мене останнім. Рябко, Ласка і Боцман ласували кісточками з учорашньої гуски, ми чаювали, але розмова не клеїлася, як і завжди останнім часом. Відсутність об'єднального коду. Раніше таким кодом був чай. Але від багатолітнього вжитку код затерся, зужився, став засмальцьованим, наче книжки, колись такі нові і привабливі, на полицях Кашчиної бібліотеки.

«Poor Yorick! Як тобі відмолодитись?» Телефон Рябчука не відповідає; книжки й папери залишилися у Матіївці. Я тут, напівпритомний, як уже було зазначено. Мені міг би допомогти хтось вищий і дужчий, забезпеченіший — католицька Церква, припустимо. Запропонувати якусь роботу з книгами, зафундувати якесь дослідження. Я засів би у бібліотеці Отців Василіян, жив би їхнім розміреним життям — як отой неквапливий ритм годинника у Варшаві на вулиці Медовій, де у тих-таки Отців Василіян ми гостювали дев'ять літ тому. Усе частіше з'являється оце «тому» — бо зараз нічого не відбувається.

А може, й відбувається, але на таких схованих від ока глибинах, що помітити зміни, а тим більше артикулювати їх у цьому роззосередженому стані поза-собою практично неможливо. Цікаво, чи вів щоденника Зеров? А якщо вів, то куди він подівся? Адже щоденники Сергія Єфремова збереглися…

З кожною хвилиною стає дедалі важче писати — через присмерк, який западає у кабінеті. Боюся втомлювати й без того обтяжені кров'ю з судини очі. Закінчуватиму. Хоча писалося сьогодні добре — без особливих осяянь, без «геніальних» концептуальних поворотів. Просто так писалося, писалося просто — як дихаєш уві сні, не знаючи про те, що у тебе дві легені і бронхи, не знаючи взагалі, що на світі існують легені і бронхи; єдиний, неконтрольований подих єдиного життя, у якому всього — по одному. Einmal ist keinmal. Часом ти сумуєш через це. Але зміни не підлягають твоїй владі. Або тому, чого у тебе більше не залишилося, — волі. Ти їх просто не помічаєш. «Володіючи всім, що міг би я мати, а міг би я мати усе».

1999

Перша весняна біомедитація у лісовому храмі, сидячи на землі у позі шишки: той самий торохтливий птах озвався за спиною, я аж здригнувся від несподіванки, — дуже голосно торохтів через невеликі проміжки часу, завдавав темп. Відображення акацій, беріз і сосон у воді Брата Кар'єра; відчуття несамовитої дорослої любови до цієї матіївської землі — єдиної у світі для мене, найріднішої; подих став легким і глибоким, свідомість розпросторилася, сонце швидко западало перед очима у ясному, квітучому, юному небі квітня без жодної хмаринки; рештки зимових залежностей і неврозів відпадали з душі, корчилися, жалюгідні істоти, «паразити свідомости». Простою стежкою вийшов на Простий шлях, звернув на стежку Брахмана, а з неї — на шлях Крішни; у посадках зустрів першого їжачка — сидів біля випитих кимось шкарлупок курячих яєць; «треба буде налити сьогодні молока в їжакову миску, яка зимувала на вулиці», — вирішив (і налив).

Розпустилася перша квітка на китайській черешні; так само — неквапливе щоденне розкривання-розцвітання свідомости, поступове неперервне пробудження — без підрахунку і вимірювання його стадій; єдиний подих — як основа (субстанція) життя, а не фіксація на «introversion» або «extraversion» — двох фаз, без однієї з яких не існує іншої (без вдихання — видихання); забути, як і чому ти дихаєш, живучи замість «пізнання»; накопичувальна установка (лише вдихати, поглинати; все життя прожити з набраним одного разу до легень ковтком повітря; напитися чаю — і не сцяти; читати книжки — і не писати, а головне — не рухатися, заціпеніти, не уявляючи собі інших можливостей життя (повноводого) — будучи неписьменним тощо).

Від самого ранку — потужний східний вітер; зацвіли наші китайська черешенька і абрикоса; нарешті — Матіївка — на п'ятий день перебування тут; раптово отямився: так, це ж моя Матіївка, моє істинне життя, яке так само розпочинається на сході і пливе на захід, хочу цього чи ні; так само, як Сейм, як Сонце, як вітер — розпочався період Зеленого Вітру — як пелюстки — сліпучо-сяйні, білосніжні! — квітуючих дерев, які перестали бути «зимовими» і стали насправді весняними, воістину квітневими; сенс буття — у цьому русі зі сходу на захід, тільки так можна повернутися до вічної домівки на сході — і за бажання або потреби знову вирушити в мандри; таким чином, це рух зі сходу на схід, нерухомий рух, вічний час; тільки плинучи — а не повертаючи рух Сонця навспак, не «відмотуючи» його до світанку — і не «зупиняючи» його в одному з довільно обраних моментів руху; це непотрібно і неможливо; «ти не йдеш на могилки?» — питає якась жінка у Каті Американші, яка пасе козу у городі Толіка Русака (сьогодні у Матіївці проводи-поминки), — і в цьому питанні, у цій українській мові, якою воно сформульоване, — весь сенс мого існування, лише така мова і такий сенс є моїми — могилки у Матіївці знаходяться на заході; буття є істинним благом, як добре, що я народився саме тут, яке розкішне коло здійснив.