Келiя чайноi троянди. 1989-1999

Костянтин Москалець

Келія чайної троянди. 1989–1999

1989

Уперше розпочинаю свій щоденник у Москві. Щось дуже змінилось у мені після Шевченківських вистав, після півроку у Львові, де довелося триматися з останніх сил, де довелося відмовитися від книг і писання, від нормального харчування, Господи, майже від усього. Я витримав і переміг, дякуючи одному тільки Богові, незрадливим літрам чаю та кави і безлічі сигарет. Ця перемога тимчасова, я знаю, але вона багато чому навчила мене на решту життя. Треба триматися далі, відповідаючи перед одним тільки Богом за всі свої слова, вчинки й думки. У країні відбувається щось незрозуміле. Всі роз'єднані, і це нарешті стало добре помітно. Постійне відчуття, що ми знаходимося на переламі, що ще один крок — і станеться катастрофа. Хочеться усамітнитися у лісовій хатинці, де не було б поїздів і автомобілів, — років на десять. Усамітнитись. Очиститися. Написатися, врешті, досхочу. Кілька пунктів опертя, які викристалізувалися останнім часом, — це лише окремі, роз'єднані ланки єдиного. А я бачу тільки ці ланки і не відчуваю єдности, хоча знаю, що вони — саме те. Читаю тут Монтеня, сьогодні взяв Камю. Дев'ята година вечора. Можливо, знову закінчується якийсь період. Період у мені, той, котрий теж, ніби окрема ланка з єдиного ланцюга. Все можливо. Крихітна батьківщина, одна тільки вона здатна нагодувати тебе словом, спокоєм і святістю. А ти все по чужинах. Тільки усвідомлюєш це краще, ніж раніше. Розумієш і впокорюєшся. Це ти навчився добре робити. Погоджуватися з долею, яку дав Бог, — не гріх, але й не чеснота. Просто так повинно бути. Завжди і у всіх. Із сумом розумію, що ніколи не зможу еміґрувати. І здогадуюся, що батуринські землі так і залишаться там, де тепер, — у дитинстві, у землі, котра тільки зрідка озивається ще напіврозпуклою вишневою галузкою на тлі вузенького місяця, золотого, єдиного, шістнадцятирічного.

Смішно, але факт: я купив собі гаманець. Дві речі, які видаються мені абсурдними, — гаманець і годинник, — супроводжують тепер у блуканнях Москвою. Мабуть, їм пощастило, бо ж обидві починаються з однієї літери. Таке враження, наче я тиждень тому закінчив нарешті школу. І все, що досі було бажаним, але недосяжним, стало належати мені. Дивно. Нічого не хочеться робити, — адже розпочалися останні канікули. Щось подібне було після дев'ятого класу. Вдома треба подивитися тодішні щоденники. Є все: сигарети і навіть шоколад. Навіть жувальна ґумка, а ще — сушені банани, смажене соняшникове насіння. Є годинник і гаманець. А я не можу знайти собі місця. Чому? Бо я не звик, щоб у мене щось було, крім вільного часу. Я розгубився від того, що мені вперше у житті трошки пощастило.

Але ж ти сам усього цього хотів? І не заперечуй, бо я знаю краще. Ти хотів цього ще тоді, коли без копійки повертався електричкою до Бахмача, сидячи на сходинках у тамбурі, брудний і обдертий, читаючи невідому тепер книжку, коли б не «Трьох товаришів» Ремарка. Того дня Надійка знову сказала «ні». А перед тим ти привіз їй три лілії з Кончі. Дві зів'яло по дорозі, а ту, останню, вона поставила у трилітровий слоїк з водою. А сама кудись пішла і довго не поверталася — така струнка і недосяжна, як літній вечір над костелом.

Тільки втома така, як завше і всюди, — вдома, у Львові, у Казахстані або Вільнюсі. Втома така, як мертві нічні метелики, яких ти збирав після кожної зміни на другому поверсі урізької водокачки. Білі і зелені, мертві. Недавно ти здибав їх у прозорій коробці з-під орхідеї. Білу орхідею Галя купила в Москві, коли приїжджала до мене. Потім орхідея теж зів'яла і її викинули, а коробка зосталася. Мала Владислава з цікавістю дивиться на метеликів. Я дивлюся на метеликів і розумію, що втома всюди і завше однакова. Навіть на Марсі.

Московська ніч. Привиди студентів блукають жовтими коридорами. Тут було багато наших. Був покійний Гриць Чубай, ми пили з ним вино та співали українські пісні. Тепер я співаю з Тарасом, його сином. 11 жовтня 1980 року ми сиділи в одній із кімнат цього гуртожитку, пили, співали і читали свої вірші. Нас було багато тоді, але я запам'ятав чотирьох: Володимира Кашку, Миколу Туза, Анатолія Сазанського і Грицька Чубая. Розмахуючи довжелезними патлами, я читав тоді вірші про реальну любов до небезпечної вітчизни. Вірші були явно крамольними, Грицько уважно слухав, а потім сказав: «Тепер і вмирати можна, коли на Україні є такі хлопці». У ті часи хвалити один одного було чимось дуже природним: ясна річ, ми всі ґеніальні. Але від Грицькових слів я раптово отямився і протверезів, — і запам'ятав їх на все життя. Він запросив мене до себе, залишив львівську адресу. «Знаєш, — сказав він, — у мене є син; приїзди, ви подружитеся з ним». — «А скільки років твоєму синові?» — спитав я. «Десять», — серйозно відповів Грицько. «Та це ж іще зовсім пацан!» — образився я. «Нічого, зате побачиш, який він розумний».

До Львова я не поїхав, бо мене забрали до війська. Улітку 1982-го, стрижений наголо, я сидів на березі озера Балхаш і плакав. Того дня я отримав листа від Кашки, у якому він сповіщав про смерть Чубая.

Як барвисто, з якими цікавими візерунками виплетена тканина людського буття; а ми такі неуважні до барв і ліній, що складають наші долі й характери, наші народи й україни. На лампі заснула нетля. Вже пізня ніч, треба вкладатися спати. Ні, я зовсім не розучився писати, як це здавалося ще три дні тому. Але зовсім немає часу. Немає хатинки, де можна прихистити всі свої слова. Де тиша, де ліс неподалік, і Сейм із жовтим пісочком, із божевільно чистим запахом річкового кореня, який дістаєш, пірнаючи. А коли випірнаєш на поверхню, то бачиш просто вічне небо, і церкву, а далі-далі — палац Розумовського, напівзнищений і все ще живий. Ні, я не розучився писати, і корінь, який тримаю в руках, пахне вічним сяйливим буттям, пахне печальною радістю і тримає.

Ще один московський вечір, коли за стіною грає на гітарі Женька Сельц, коли всі блукають коридорами, вправляючись у жартах з приводу завтрашнього екзамену з наукового комунізму. Нічого. Немає нічого нового. І це добре. Потужний рух не втомлює, він просто забирає усе твоє до останку. Як яблука і хліб, приготовані мамою в далеку дорогу. Він забирає їх назавжди, і вони також стають рухом. Сьогодні дочитав збірку Т. С. Еліота. Вперше за три останні роки повернувся до цих поем, які ще з дев'ятого класу ношу за собою в усіх піліґримствах — до армії, в армії і після неї. Тепер добре розумієш нездалість перекладів, які колись Кашка називав досконалими; тепер багато чого розумієш, «на жаль», — як сказав би раніше, «на щастя», — кажеш тепер. Ти усвідомлюєш свою сліпоту, невмілість і неприкаяність, тому що бачити — це рухатися і вчитися знову, вчитися англійської, вчитися архітектурі мурашника, все ще вірний прихильнику і Еліота, і Ділана Томаса, і Богдана-Ігоря Антонича… Так і пишеш про все це в останній літінститутівській контрольній із зарубіжної літератури, а обсяг контрольної — дві сторіночки.

Щоразу, сідаючи за папір, гостро відчуваю необхідність нової мови, нової української мови, адекватнішої, ніж оця, моїм станам, осягненням та гріхам. Можна довго, роками чекати на осяяння, постійно вдосконалюючись, по копійці складаючи кошти на придбання того осіяння, щоб аж тоді новими словами описати шлях свого кшталтування. А можна інакше — довго, роками списувати гори паперу, набуваючи непомітно для себе іншої якости власного письма, — і вдосконалюватись одночасно з процесом творення, створюватися — створюючи.