Келiя чайноi троянди. 1989-1999

Досвід, а ширше — свідомість, — повинні бути дієвими. Або, знову ж таки, — придатними, годними — і, без сумніву, гожими й гідними.

Дивний сон приснився мені сьогодні: ніби стою перед Іваном Павлом II, позбавлений усього несуттєвого і зайвого; він запитально дивиться на мене, а я кажу: «Я скучив за тобою, Отче найсвятіший»; він приголомшений цими словами і хрестить мене по-католицькому — чи благословляє знаком хреста — і дає якісь розпорядження, щоб мені негайно допомогли. Прокинувся під враженням правдивости цього сну — білосніжний одяг першосвященика Риму, його просвітлене, живе лице, сповнене любов'ю, — під враженням щирости власних слів і їхнього змісту, який не усвідомлювався денною свідомістю: «Я скучив за тобою, Отче найсвятіший». Я скучив за нормальним життям, за нормальними людьми; моє довготривале перебування в цьому пеклі загрожує остаточною загибеллю душі й остаточною поразкою. Довколишній світ вовтузиться у пітьмі й огидному бруді, не бажаючи вибратися з них; а я все життя мрію вирватися звідси на волю, до світла й чистоти — і не можу, й допомоги немає. Я скучив за тобою, Отче найсвятіший; скучив за світлом; скучив за чистотою; скучив за тишею і сумирністю, скучив за лагідністю й розважливістю, скучив за розумом і увагою, скучив за доброзичливістю і побожністю, — справжньою, сердечною, глибокою, не вдаваною, просвітленою і просвіченою. Мені немає з ким мовчати, говорити і мовчати знову, довколишнє середовище нестерпне своєю обмеженістю, своїм несмаком, затурканістю, агресивністю. Я не маю куди подітися звідси, Отче найсвятіший, і ось уже тридцять три роки, як я не можу прижитися тут. Є люди, яким затишно у цьому багні, які мають у ньому власне місце і власне сонце, мають дім, жінку, дітей, роботу, гроші, одяг, друзів, «міжлюдські зв'язки», — у мене немає нічого, нічогісінько, крім сотні-другої книжок, які я вожу за собою в усіх безпритульних блуканнях, разом із невеселими щоденниками про цю затяжну неприкаяну подорож. Я відмучився у цій в'язниці тридцять три роки, втратив здоров'я, втратив любов до життя, втратив долю, не знайшов коханої, нічого не знайшов; я втомився вити від цієї перманентної безвиході, від цього тотального безладу, непорозуміння і неспівпадіння. Я втомився. Я скучив за тобою, Отче найсвятіший. Нізвідки чекати порятунку, бодай розуміння, вже не кажучи про допомогу. Адже сон — це всього-навсього сон, хоч яким би значущим і світлим, яким би урочистим і чистим він був; але прокидаюсь я все одно тут, і кривлюся від життя, наче від зубного болю, — бо хіба можна радіти цьому болеві, благословляти його, благоговіти перед ним?

Закінчується літо; все частіше падають дощі, все холоднішають ночі, серед яких сидиш ти, з традиційними чаєм та люлькою. «Виправлення зіпсутости» — назва вчорашньої гексаграми з «І Цзін». Направа. Мив стіни у ванні і туалеті, відчищав шар брудного осаду на умивальнику й на унітазі. Дедалі більше слідів занедбаности в цій квартирі, дедалі тіснішою стає вона, — колись така світла, простора, привітна, одне слово — нова. Майже повністю перебрався до батькового кабінету; якщо не рахувати численних звуків з-за дверей, мені тут майже ніхто не заважає, тільки малий Сашко-племінник час від часу забігає взяти котрусь іграшку з книжкової шафи. Але й роботи з мене майже ніякої, тому що гнітить грядуща безвість, тому що немає бодай мінімального економічного забезпечення, тому що все хистке і безнадійне.

Минулого четверга приїжджав Андрій Деркач, який повернувся з Німеччини. Привіз трохи чаю, дякувати йому, тютюну гарного, кілька касет — обробки концертів Бетговена, ксерокопію «Заміток щодо визначення поняття культури» Т. С. Еліота, невправно перекладених якимсь російським еміґрантом. Андрій перебуває у ситуації, трохи подібній до моєї. «Ціна зависока», — саме такою формулою узагальнив він усі ці спроби «встати і вийти» на шлях долі-дао. «Хтось шахраює; ми не відмовляємося платити цю зависоку ціну, але натомість не отримуємо нічого», — додав я. Посиділи, Андрій почитав нові вірші, набагато доросліші й потужніші за попередні; загалом було добре, тільки голова у мене розболілася потім від надміру чаю і тютюну.

І все-таки. Єдине, що не дає впасти в остаточний відчай, — взірцева постать Зерова, змушеного свого часу залишити «Баальбек» і вчителювати в болотяній Лукрозі заради хліба насущного. Це при тому, що попереду на нього очікували смерть сина, арешти друзів і, зрештою, — остаточне безробіття, яке загнало його аж до Москви, арешт, Соловки — і розстріл. Я не знаю, чи сприймав він усе те як долю; не уявляю, про яку любов до такої долі можна говорити в цьому випадку; але сьогодні те, що сталося з ним, бачиться і показує себе в істині саме долею, цілісністю, у якій неможливо щось змінити, — бо якраз отака доля виджерелюється із безсумнівної обраности. А щодо любови — то це, мабуть, саме та любов, яка наслідує свій архетип незбагненної поки що для мене любови Отця, Котрий Сина Свого приносить у жертву Собі, Котрий каже: «Кого Я люблю, того звинувачую і караю». Він не ухиляється і не лицемірить, називаючи кару даром або благодаттю; але даром і благодаттю, обраністю, яка у людських очах виглядає прокляттям, є Його незбагненна любов, плідна карами, переслідуваннями, звинуваченнями, муками, самотністю в Гетсиманському саду, у Матіївці і на Соловках, любов, плідна, врешті-решт, смертю. Ця любов не може бути чимось іншим — випробуванням, скажімо, тому що Отець наперед знає, гідні ми чи негодящі, тому що Він наперед обирає любих собі; любов не може бути інструментом, яким Отець кшталтує нас, доводячи до досконалости-доладности-довершености-святости; ця Його любов є лише любов'ю і виявляється саме отаким, неприйнятним серед людей чином. Караю і звинувачую. Але це — Його любов, і це Він обирає. Отже, чимось усе-таки ми любі Йому — попри нечистоту, гріховність і те, що здається нам остаточною непридатністю для життя.

Але старі євреї і протестанти вважають інакше. Мабуть, це неможливо дослідити на дискурсивному рівні; мабуть, це — любов Його до нас у вигляді кар — можна лише відчути особливим чуттям, у свідченнях якого вже не можна сумніватися далі.

1997

Отже — коло. Палають у грубі дрова й брикет, світло ллється з тієї самої настільної лампи з зеленим абажуром, розмірено цокає годинник у вигляді хатки з комином. Чай випито, сигарети випалено, надворі могутній вітер і густий мокрий сніг. Можна починати. Тобто продовжувати. Тобто закінчувати. Матіївка. Індія. Я сам.

Рятуючись від бахмацького галасу, дебільної «музики» сусідів, рятуючись від телевізора за дверима кабінету, від усього, що за останні півроку набрало загрозливих розмірів (знову набрало, знову загрозливих — воно росте невпинно, як щетина на твоєму худому виснаженому лиці) — отже, рятуючись, повернувся сюди. Сонячний теплий день 12 березня, дикі гуси летіли над головою, їхні крила зі свистом розтинали повітря, вони кричали, вони раділи — і я радів, бредучи трасою додому, з одвічною торбою, напханою книжками і харчами, з одвічною невиспаністю в голові, з зубами, які хиталися в усі боки, з ущент прокуреними легенями, з усім, що зів'яло і відмерло, — радів, ідучи додому, до свого місця під сонцем і під місяцем, — радів, тішився, полегшено зітхав, знімаючи немилосердно тяжку ношу, перепочиваючи, вдивляючись у ясно-синє небо над головою, в зелені соснові серпанки, у все, що найрідніше, що єдине наповнене смислом у світі.

Здрастуй, моя люба Матіївко. Здрастуй, моя маленька, тиха Індіє. Здрастуй, хато моя, притулку мій єдиний, крапле світла і ладу серед безмежного хаосу і нерозрізненної пітьми. Здрастуй, лісе. Здрастуй, Сейме. Здрастуйте, тьотю Тасю. Здрастуйте всі. Я повернувся. Я повернувся, ще більш хворий і обтяжений, ще пригніченіший і безпорадніший, немічніший, негодящіший для буття — і ви не відштовхнули мене, ви знову мене впізнали, знову визнали за свого — попри все на світі — ліси, небеса, Сейм, хатинка, тьотя Тася, земля, вода. Сонце, ніч, тиша, — і птахи з їхнім кличем, і сніг сьогоднішній, який прийшов привітати мене на рідній землі, у теплій своїй хаті, де я нікому нічого не винен, де все ближчими стають євангельські простота і досконалість, де я є і ще хоч трішечки можу бути, можу тішитися, можу радіти.