Сентиментальнi мандрiвки Галичиною

Там на горі стоїть капличка ще з тих часів, а схилами, в травах тягнеться Хресна дорога, про яку згадують лише в Страсний тиждень.

Згори видно церкву Покрови і костел Миколая та Анни, які пройшли довгий шлях від дерев’яних до мурованих, були спалені, відбудовані, перебудовані. Татари сюди навідувались кілька разів. Одного разу врятувались тільки діти, які сховались у річці. Бобренята. А тут справді водились бобри, дуже багато. 800 років тому, коли заснували Бібрку. Колись я була тут сама і пішла далеко-далеко. Знайшла щось на зразок хутора і недобудований палац під самим лісом. Хто знає, що трапилось з господарем, чи він ще живий. А потім пішла польовою дорогою, де росли м’ята і рум’янок, і так лагідно гріло сонечко, як то буває у червні. І вийшла я в іншу частину міста, до лікарні, збудованої ще за Польщі. Дуже гарний будинок з високими вікнами. І німецькі хати, я їх вже впізнаю по добротних мурованих стайнях, і вхід у дім посередині, між двох вікон.

Були у Бібрці дві синагоги. Одна, напіврозвалена, при дорозі стоїть, а інша в центрі, перероблена під крамницю. Втім, оце все, що я довідалася від місцевих про євреїв. Лада мені розповідала, як в Єрусалимі, коли вона згадала про Бібрку, євреї зітхали: «О Бібрка!» Колись там мешкали послідовники Шабтая Цві, сабатіанці. Я переклала роман про Шабтая Цві, який написала Юлія Мельникова, тому дуже хотілося б іще щось довідатися про них, але пам’ять у Бібрці так далеко не сягає. Я лиш бачила пагорб, на якому знищили єврейський цвинтар, навпроти Народного дому, де виступав Іван Франко. Напевно, він туди ходив подивитися.

Щоб втішити себе, думаю, що час ще не прийшов і я колись довідаюсь про сабатіанців із Бібрки. Їхні голоси прорвуться крізь важку землю, закликаючи прийти Месію. У мені живе переконання, що знаходиш, коли перестаєш шукати. Не шукаючи — знайдеш. Є багато чого, що я б хотіла знайти. І багато знайшла вже, занурившись у просте існування серед пагорбів, дерев, книг і доріг. На жаль, не так часто, як колись, у щасливі часи, коли все ще було попереду, й звісно знахідок більше.

Якби не Уляна Кравченко, що постійно нагадувала про себе то книгами, то в розмовах у Миколаєві, де вона народилась, то слідами її життєвих мандрів, я б так часто не думала про Бібрку. У Дрогобицькому краєзнавчому музеї висів портрет письменниці, намальований її сином, не дуже вдалий чи просто невикінчений: стара жінка стоїть з пательнею коло плити. Довкола неї каструлі. Наче насмішка над чотирма десятками років тяжкої жіночої долі, з двома війнами, постійними переїздами, нелюбим чоловіком й тимчасовим домом. Вона померла у 1946 році уже в Польщі, ще в українському місті Перемишлі.

Школа у Бібрці, де вона викладала, колись виглядала дуже велично, а зараз позабивана дошками, стоїть моторошною відразливою пусткою в яру чи видолинку, більше схожому на яр. Мені страшно було туди спускатись. Дуже невдале місце, але престижне, бо поруч костел. Нова школа, тобто ґімназія, далеко. Нас туди запросили з Василем Табором, жодного дива я не сподівалась, була зима, падав сніг. Ми прийшли спершу до міської бібліотеки й довго не могли зігрітись. Я вже встигла побувати і в бібліотеці, з працівниками якої в мене дуже приязні стосунки. Ці жінки живуть під постійною загрозою закриття, взимку нема опалення, кілька років фонд не оновлюється, але вони тримаються дуже мужньо. Тобто, не скиглять і роблять свою роботу. Спершу я познайомилась з Оксаною, яка підбирає бездомних котів, як і я, й вийшла на мене, коли я намагалась роздати кошенят і написала про це в газеті. Я приїхала до Бібрки на зустріч і, пригадую, виголосила полум’яну промову на тему того, як занепадають галицькі містечка, може, занадто палку. Нема книгарні, люди вже все попрочитували в бібліотеці. Читачі там освічені, мені задавали дуже цікаві питання, я давно вже не відчувала такої втіхи. Потім я почистила свою бібліотеку і передала книжки, без яких я можу обійтися. Не якийсь там непотріб, просто з деяких книжок я вже виросла. Я брала кожну книжку в руки і знала, що їй судилося довге життя. Зараз у мене назбирався знову стос книжок. Ґабор постійно возить книжки зі своєї бібліотеки в рідне село на Хустщині. Я не пригадую, щоб колись зустріч в бібліотеці мене розчарувала, але бібліотека у Бібрці — особлива.

Виявилося, що ґімназія теж перебуває в добрих руках. Директором була справді освічена й начитана жінка, пані Галина. Правда, я змушую здригатись учителів, коли розмовляю з дітьми як з рівними, а не читаю їм мораль. Мені часто вдається відчути, чого саме потребують діти. Особливо, коли розповідаю, як не любила математики і як обдурювала батьків, читаючи замість підручника художню книжку. Головний месидж перед цією непосидючого публікою такий: хто не читає книжок, той не стане письменником. І хто не знає мови — також. І щоб полегшити напруження вчителів, розповідаю про свою вчительку Лідію Федорівну, яка криком вбивала у нас правила, залишала після уроків, яку ми не любили, але до восьмого класу всі писали грамотніше, ніж дехто з теперішніх абітурієнтів.

Діти зовсім не знудилися, бо Ґабор теж почав розповідати щось із власного дитинства, і всім було дуже весело.

Ми вийшли з актового залу. В коридорі була справжня картинна ґалерея зі справжніх художників, причому відомих. Директорка сказала, що випускники щороку дарують школі картини. Оскільки я працювала в картинній ґалереї і можу приблизно оцінити вартість картини, то мені стало трохи не по собі, що полотна ось так висять в коридорі на першому поверсі, де нема сигналізації. Я спитала, чи не обкрадали колись школу. Пані Галина відповіла, що минулого року вкрали кілька комп’ютерів. Але картини нікого не цікавлять. Ми з Ґабором тільки перезирнулись. Тому я намагаюсь поменше говорити про картинну ґалерею в Бібрці.

Директорка пожалілась, що паркет розсихається, і я порадила його покрити лаком, хоча уявляю, скільки потрібно цього лаку і скільки він коштує.

А потім ми пішли до музею Уляни Кравченко, де теж було кілька картин, але вже місцевих художників. От тобі й школа у Бібрці. Все залежить від того, в яких руках культура.

А біля Народного дому, нового, що коло церкви Покрови, я побачила взагалі виставку старих світлин. Просто на вулиці. Вони є на приватному сайті «Моя Бібрка». Від них віє не просто минулим, вони наскрізь драматичні. Хоча і в найгірші часи люди могли просто жити, увімкнувши механізм витіснення. Ми надто довго жили в стані статичності й конформізму, тому нам тепер так важко рухатись і щось змінювати. Нашою заповіддю і водночас вимогою часу повинно стати: «Не будь байдужим». Бібліотекарі самі побілили сходову клітку і навіть у морози приймали відвідувачів. Ось це і є не бути байдужим.

Я ковзаю лише по поверхні життя галицьких міст, і можу помилятись, засуджуючи недостатній патріотизм їхніх мешканців, які почувають себе спільнотою, але насправді ще нею не стали. Хоча мають дуже великі шанси колись нею стати. Тому я й пишу книгу зараз, коли старе забуте, а нове ще дуже кволе, й невідомо, що з нього виросте. Бо це по-справжньому цікаво для мене. Містечка, де половина людей на заробітках, а друга половина намагається вижити, і в процесі виживання вчиться навіть приниження перетворити на гідність.

Кам’янка-Бузька

Про Кам’янку-Бузьку я не знала нічого. Вона в мене ні з чим не асоціювалась, про неї нічого не писали. Але коли тобі не хочеться їхати надто далеко, а туди лише година і повно маршруток з автостанції номер два, чом би не побачити ще й Кам’янку-Бузьку, колишню Кам’янку-Струмилову. Я висіла на автостанції, що виглядала досить страшнувато, бо була на околиці, й довкола неї розташувались якісь склади, і люди з виразно алкоголічною зовнішністю ошивалися під парканом. Збоку ще був базар, безнадійно-провінційний з убогим товаром в палатках, що вже розходився.

Очамріла від спеки, я попленталася довгою дорогою, вздовж якої росли велетенські верби, бо тут же й була річка і луги. Початок не дуже.