Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi

— Чувак! — схопився Бамбула за голову. — Вони якісь закляті, ті твої книжки. Бігме, я пробував підсунути кілька примірників знайомим, але в людей стають такі кислі морди, як оце в тебе зараз! Задурно не хочуть брати.

— Шкода, — байдуже сказав Костик, вибираючи поплавок.

— А ти? Ти робив якісь рухи, щоби їх позбутися?

— Ну, певно, що так. Ми з Небораком провели мій творчий вечір у Львові. Була телевізія. Було багато класної золотої молоді. Пішло близько сотні книжок.

— Вітя конкретний чувачок, — Бамбула був однокласником Неборака і часто пишався цим.

— Потім ще з півсотні взяла книгарня на Академічній.

— Я ж кажу, Вітя дуже конкретний чувак. А ще?

— Далі ми їздили з Чубаєм по різноманітних халтурках. Я співав перед виступом Чубая, потім Тарас накручував публіку. Оце ж бо, мовляв, він і є, той геній, від пісень якого ви шизієте, тащитесь і торчите, тож зараз я заспіваю вам пару таких пісень, а у фойє, разом з касетами нашого рок-гурту, ви можете придбати і його книжки, яких, до речі, ви більше ніде не купите і яких залишилося мало-мало. Кваптеся взяти автографи, поки геній з нами і ще не здох з голоду. Раз, два, три, чотири… Завтра прийде до кімнати.

— Тарік теж конкретний чувак, — був діагноз Бамбули. — Кльова реклама! І що? Народ гріб як дурний?

— Три примірники.

— Що?!

— Три примірники, найбільше за один раз, у Стрию. Спека була скажена, у нас вибухали запальнички і двічі ламалася машина.

— І всьо?!

— Один примірник у Надвірній. Які там печуть шашлики, Бамбула, ти півжиття стратив, що не був з нами! Гори у вечірній імлі, свято Івана Купала, п'янке повітря, жива ватра — і неземні пахощі…

— Е, нє, старий, кочумай, — Бамбула ковтнув слину.

— Словом, розійшлася тисяча. Пару сотень я роздарував, порозсилав, коли мав гроші на бандеролі. І тоді вже настало всьо. Стопор, ступор… Відмотуй жилку, метрів шість.

Костик сходив до хати і виніс газету.

— Ось, свіже число, ти ще, мабуть, не бачив. Твій улюблений «Експрес», із твого коханого рідного міста, яке ти любиш понад усі Мюнхени й Лондони.

Бамбула терпіти не міг свого рідного міста, на згадку про яке в нього починався нервовий тик на лівому оці. Костик чудово це знав, але спробуй утриматися від гри на ідіосинкразійних струнах ближнього!

Бамбула гидливо взяв «Експрес».

— Інтерв'ю з тобою? Костику, до чого ти опустився, даєш інтерв'ю жовтій пресі! Та львівська преса — це…

— Я взагалі нікому не даю інтерв'ю, — перебив Костик, — це виняток. Той чувак припхався за тисячу кілометрів зі самого Львова, не міг же я послати його на фіґ?

— Міг! Львівська жовта преса — це, блін, щоб ти знав…

— Читай, не писти.

— «Наскільки я знаю, у тебе поки що вийшло у світ дві поетичні книжки?

— «Причому…» — Чувак, тут «причому» надруковано разом! — обурення Бамбули набирало обертів, його ліве око нервово засмикалося. — Блін, рогулі, з ким ти зв'язався! «— Причому друга збірка вийшла накладом три тисячі примірників, і відразу після її виходу мене попросили негайно забрати тираж, щоби звільнити приміщення. Десь із тисячу тих книжок я роздарував, а ще дві тисячі лежать у мого знайомого, художника Андрія Бамбули. Сьогодні ми виношуємо задум проведення перформансу «Спалення книги». Кращого застосування для поетичної збірки я придумати не можу.

— З цього приводу, Костю, мені чомусь згадалися слова Юрія Андруховича…» Бамбула схопився на рівні і, тикаючи газету під носа Костикові, заволав:

— Нє, чу-ва-а-ак, файну він тобі компанію шиє! Йому чомусь, ти, блін, чуєш — «чомусь» — згадалося! Пришив до писти рукав! Та того Андруховича скоро як Мао Цзе-дуна цитуватимуть. Випустять спеціальні такі цитатники… По темах! Ох і жовтизна!..

Тепер у нього сіпалися два ока зразу.

— «…який казав, що 99 відсотків населення України не читає взагалі…» А він рахував, рогуль? «…з тих, що читають, 99 відсотків не читають по-українськи, а з тих, що читають по-українськи, 99 відсотків не читають поезії. І що наша поезія стає все кращою, скоро ми будемо писати самі для себе.

— Так воно і є. І я не бачу в тому нічого поганого». І ще й ти йому підгавкуєш! — розлютився Бамбула остаточно, зіжмакав газету і викинув її геть. — Справжні поети, чувак, завжди пишуть для самих себе. Тому вони  с п р а в ж н і. А такі муділі, як ти й Андрухович, пишете для відсотків, і тому… Мені треба п'єц перекидати, а там лежить дві тисячі всіляких відходків для відсотків. Їх день виносити, день заносити. Приїдеш, допоможеш. Вони не читають поезії, блін, рогуляки малоросійські! А яке ще там спалення ми з тобою виношуємо? Ви що, набухалися з тим жовтим кореспондентом?

— Ми пили виключно каву. Мусив же я вішати якусь лапшу.

— Не мусив!

— Може, і спалити доведеться. А що з ними робити?

— Ти звар'ював.

— То нехай лежать іще десять років.

— Е, нє!

— То будемо палити. Влаштуємо з того забаву. Запросимо телевізію, щоб усе було відкрито…

— Аліну! — замріявся Бамбула. Нервовий тик припинився.

— О, так, Аліна любить усяку параною знімати. Знайдемо спонсорів, це ж перформанс, а не спалення сміття, мистецька акція. Хай розміщують рекламу.

— Тільки крутих. «Артеміду»!

— Яку Артеміду, до холєри?

— Горілчаний концерн, чувак! Або «Союз-Віктан», то ще крутіше. Поезії тут ніхто не читає, зате горілку жлуктять усі. Ой, блін, то ж такий кайф можна влаштувати! У лісі!

— От бачиш, а ти кажеш: на хріна їх палити. Жовта преса завжди першою знає, де кайф заритий.

— В натурі, чувак! Нехай сховається Надвірна зі своїми шашликами!

— То ми йдемо завтра на рибу? Чи їдемо палити книжки?

— Нє, завтра на рибу. Завтра буде кльово.

— Тоді на, маєш, вудка готова. Якщо йдемо на рибу, давай вкладатися, бо мусимо рано встати і вийти.

— Та встанемо, чекай!

Очі Бамбули палали позаземним вогнем.

Костик постелив гостеві на канапі в кімнаті, а сам ліг на ліжку в кухні. Однак, про сон доводилося тільки мріяти. Бамбула пророкував.

— Потім ми розішлемо запрошення, я намалюю. Приїде купа народу. Рябчук приїде, Морозов, Герасим'юк, Андрухович, нехай пистоне яку-небудь цитату для жовтої преси, Неборак, Вітик любить такі балагани…

— Неборак головуватиме. Як один із найбільш причетних до розповсюдження книжки.

— Вітя конкретний чувак, хай головує. За Мідянкою пошлемо гелікоптер, нехай його знімуть з гір і доправлять у Біличі.

— Ти уявляєш, хоч приблизно, скільки коштує гелікоптер? До Закарпаття й назад?

— Фіґня, у нас круті спонсори. І взагалі, не будь егоцентриком, Петрові там самому сумно. Потім іще Маленький, Грабович…

— Філ і Сашко, — нагадав Костик. — Леся Українка…

— Стуль писок. Грабович, Попович, Маринович, Малкович…

— І Яринка.

— Котра Яринка?

— Малковичева.

— Блін, чувак, як ти мене дістав з тією Яринкою. Як не Марта, то Яринка, як не Андруся, то Алінка. Я ж тобі пояснюю: то буде крутий чоловічий кір, гей, забава, забава аж до рання! Ти що, забув, як бухати серед бабів? То є суцільний морок і облом. А ми будемо бухати як коні!

— Ось я на тебе нацькую пару феміністок у Києві. До того ж, погано уявляю Поповича й Мариновича, котрі бухають як коні.

— То в тебе анемія, менше їж смаженої бульби, іди до лісу, дихай глибоко і полюй на вепрів. М'ясо вилікує твою уяву. А потім через твоїх бабів цілий Київ буде рік пашталакати, хто з нас де блював, а хто закусував одноразовими блюдечками.

— Яринка не така, — переконано сказав Костик. — Вона нас не продасть. Крім того, Бамбула, не забувай, що там буде Аліна, яка зніматиме всю буйду. Опівночі вона перестрашиться, вимкне камеру і разом зі спонсорами втече додому. Та й Іван без Яринки не захоче їхати.

— Аліна нічого не злякається, вона вже знімала безліч вар'ятів і щоразу залишалася живою. Вічно ти все пересереш. Щойно у мене почалося натхнення і рій образів закружляв перед очима, ти… Гаразд, якщо ти запрошуєш Ярину, то я запрошу Мілану.