Навчи ii робити це

– Вибач.

– Та нічого, я тепер і не ображаюсь на таке. Я тепер абсолютно здорова. Розумієш, ЗДОРОВА! – Ліза підняла руки й покрутилася, зображаючи вільну пташку. Але вийшло в неї якось непереконливо. – До речі, які в тебе плани?

– Десь у пабі затусити з друзями. Бо післязавтра знову їду. Справи.

– Ага, не вийшло до мене в гості, значить, у паб. Тепер я поза твоїми планами.

– Не в тому річ. Можемо, звичайно, приємно повести вечір і в мене вдома, але з друзями таки треба зустрітися, то важливо. Тобі навряд чи буде комфортно у тій компанії, та ще й пізньої ночі.

– Я ж не дурепа, Артуре! І нічого не маю проти твого особистого життя.

– Облиш, не до того мені зараз. А листи я тобі писав. Тільки вони без відповіді лишалися.

– Дивно. Я нічого не отримувала.

– Тоді подивися у спамі.

– Твоя іронія недоречна! Схоже на те, що хтось зламав мою скриньку. Я так скучила за тобою… Можеш мені не вірити. Коли ти пішов, подушка ще довго пахла твоїм волоссям, так пахла, що я спочатку тулилася до неї кілька ночей, а потім випрала постіль, щоб забути. Не дивись так на мене. Ще кілька місяців тому не дозволила б собі так говорити, а тепер…

– Кажи! Кажи далі. Хто змінив тебе, Лізо? Звідки в тобі така людяність?

– Це не людяність, Артуре. Це слабкість.

Артур притулився губами до її щоки і прошепотів:

– Ні, маленька моя, це людяність. Хочеш, поїдемо зараз до річки, візьмемо катер. Ще є час. Зараз зателефоную знайомому, він усе організує.

– Не треба нікуди їхати. Ти ж мене випадково здибав. Мабуть, у справах кудись ішов.

– До чорта справи! Я теж за тобою дуже скучив і не хочу тебе ще раз втратити.

– Тільки не думай, що я слабка, в жодному разі! Я тоді сказала «йди» і тепер говорю. Іди! Чуєш, іди! Так, я змінилася. Тепер добре себе знаю. І ти зі мною намучишся, і я з тобою здурію. Бо я… інакша.

У Артура в кишені шортів озвалася мобілка. Він, притримуючи Лізу за руку, ніби боячись, що вона може втекти, і показуючи їй рукою знак, щоб зачекала, відповів на дзвінок:

– Так, усе добре, нікуди я не зник… Ти можеш іще зачекати?… Скільки – не знаю… Не ображайся… Яка різниця?… Та не з ким, заспокойся! Руки зайняті, давай я сам пізніше наберу!

Нарешті витер із чола краплини поту й поклав телефон назад до кишені. Благально подивився на Лізу.

– Ну ось, тим паче! – посміхнулась Ліза. – Комусь ти зараз потрібен більше.

Артур винувато дивився на неї, а вона помахала йому рукою, розвернулася й пішла, здригаючись від його слів, кинутих навздогін, як від пострілів.

– Я_був_радий_тебе_зустріти… був_радий_зустріти…

Ліза швидко йшла, і земля горіла їй під ногами. Переходячи через міст, зупинилася, подивилася вниз. Машини пливли дорогою, наче лейкоцити судинами, і голосно скавучав покалічений пес, тупцював на місці, не в змозі підняти передавлену голову, і байдужі люди проїжджали, проходили повз, боячись зупинитися, бо рух – то життя. У Лізи пішла обертом голова. «Я не піду далі, якщо не з’явиться той, хто покаже мені шлях. Інакше не бачу сенсу…» Перехилилася вниз… Але тоненький писк привів її до тями. Так «пищать» есемески, які приходять не так уже й часто, бо – від кого? Написав анонім: «Підходь о 18.00 до центрального кладовища. Маю тобі дещо показати. Зустрічаємось біля воріт!» Напевно, хтось переплутав номер. Ідіоти! Але Ліза чомусь твердо вирішила піти на те кладовище, хоч за все своє життя жодного разу там не була (родичі поховані в селі). А якщо на неї там чекають – тим краще.

Старі дерева порозкладали свої важкі кострубаті тіні на болючі пухлини могил, так наче боронили спокій своїх вірних мерців і могли за потреби зненацька ожити й піти війною на порушників. Ліза стояла, вдивляючись у незнайомі обличчя, що час від часу з’являлися поруч і танули в зелених лабіринтах. На «райських» воротах сиділи коти, полюючи на «райських пташок», які своїм співом наче запрошували до царства спокою і стабільності. І мармурові брили, і скромні горбочки того дня виглядали якось особливо урочисто, без жалоби, як певний етап людського життя. «Бачиш, як тут гарно, – це тобі не похмурий єврейський цвинтар!» – почула Ліза знайомий голос, що примусив її здригнутися. Звичайно, ну хто ж іще міг викинути такий коник, як не Марта! Вона прийшла на кладовище у білій спідничці – коротшій за зойк від подиву, а декольте її такої ж святково білосніжної маєчки було настільки відвертим, що Ліза на кілька секунд втратила дар мови. «Правда ж, я схожа на янгола!» – засміялася Марта, певно, тішачись справленим враженням. «Янгол смерті й розпусти!» – додала вона з насолодою в голосі, спостерігаючи, як відчай затоплює Лізині очі.

– Ти здуріла! Це явно перебір, тобі не здається? Може, досить сюрпризів, Марто! Я стомилася, я більше не можу…

– Які сюрпризи, моя золотенька! Ти що?! Сюрпризи ще й не починалися!

– Чому ти мені не зателефонувала? До чого ця анонімність?

– З чого зателефонувати, з рейки? Добрі люди написати есемеску дали. Ти ж знаєш, я тепер без телефону.

– І без серця.

– А хоч би й так! До чого доводить те серце? Кому воно потрібне? Досить того, що ти надто вже «сердешна».

– Ну, і чим цього разу ти мене здивуєш? Останнім часом я вже готова до будь-чого.

– Пішли, щось покажу. Так, невеличка екскурсія, щоб розвіятись. Тільки обіцяй, що не буде істерики.

– Вибач, але цього обіцяти не можу. Ти ж бачиш, я зовсім розклеєна.

– Як знаєш! Однаково рано чи пізно я мала тобі все розповісти. Почну тут, продовжимо вдома. Якщо захочеш…

І Марта повела Лізу плутаними стежками, а Ліза йшла за нею покірно, мимобіжно читаючи випадкові дати та імена, і, коли їй траплялися зовсім невеликі відрізки часу між датами, а до того ж мініатюрні охайненькі могилки, вона на мить зупинялась, і серце її щеміло. Марта помічала це і якось ніби зловтішно мружилась. «Що вона хоче показати мені? – думала Ліза. – Невже її мати тут похована? Саме тут, а не десь у глухій провінції? І, якщо ми йдемо саме туди, вона, певно, все розповість про себе. Усе, до останку. До останньої сльози. А тоді… Що буде тоді? Невже все зміниться на краще? Або навпаки. Може, Марта насправді і є янголом, посланим їй вищими силами, аби змінити її, оголити, відкрити світові справжню Лізу, м’яку у своєму спротиву й сильну в покорі, хай навіть двоїсту, але живу. І, може, це кладовище – теж не випадково. І по-святковому одягнена Марта…» Вони йшли поміж могилами, тихіші за мерців, одна позаду іншої: перша, вперто дивлячись вперед і ніби нічого не помічаючи, друга – дещо розгублено, невпевнено, час від часу ловлячи очима хижий блиск срібного ланцюжка на потилиці першої. Одній нестерпно співали «райські» пташки і сонце сліпило зелені плеса очей, а іншій – боляче пахла цвинтарна трава і пересушувало горло передчуття невідомого, невідворотного.

– Ну то що, батько таки завтра приїде? – раптом, наче опам’ятавшись від глибокого трансу, запитала Марта.

– Може, приїде. А може, й не приїде. З мамою не все так добре насправді. Поживемо – побачимо.

– А кого ти більше любиш, тата чи маму? – лукаво поцікавилася Марта, так, як підступні дорослі іноді запитують у дітей, свідомо ставлячи їх перед важкою дилемою.

– Марто, я що – маленька?! – розсердилася Ліза. – Давай уже дійдемо нарешті, куди треба дійти. Мені й так зле…

– А ти для мене завжди маленькою будеш! – Марта знову розіграла «дорослу». – Навіть якщо ти менша за мене хоча б на… п’ятнадцять хвилин.

– Марто, ми ж народжені в один день, і то неважливо – хвилини, секунди…

– Дорогенька, а скажи-но мені тоді таке: навіщо ти «хазяйнувала» в моїх речах?

– Я ж сказала… той ланцюжок, він просто…

– До чого тут чортів ланцюжок? Я тебе ще раз питаю, що ти хотіла побачити в моїх речах, дурепо!?

Ліза з останніх сил намагалася опанувати себе і тримати оборону. Однаково втрачати вже нічого:

– Ти мені ніколи про себе не розказувала, Мар-то. Ти заволоділа мною з першого дня, і я боялася… Не знаю, чого більше – чи втратити тебе, чи… знайти. Таку, якою ти є насправді.