Навчи ii робити це
Навчи ii робити це читать книгу онлайн
Нахабний дзвінок у двері змінив усе її життя. Ліза – відлюдькувата дівчина, яка звикла жити сама. Марта – цілеспрямована та впевнена в собі. Вони почнуть жити спільно, аби вгамувати почуття самотності. Марта посилює свій уплив на Лізу, і та поступово змінюється, відкриваючись назустріч новим бажанням і таємницям. Їхні стосунки гойдаються від кохання до ненависті. Аби врешті-решт розібратися в собі, треба зробити лише один крок…
Дизайнер обкладинки та художник Тетяна Коровіна
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Перше, що привернуло увагу, – плетена обкладинка записника і, мабуть, саморобна застібка з ґудзиком у формі квітки. То, напевно, був щоденник – ледь вицвілі сторінки, дати, мінливий почерк, засушені травинки між сторінок, химерні малюнки, візерунки, вклеєні аркуші. Під м’якою обгорткою збоку ніби щось промацувалось, Ліза таки не стрималась і витягла – то був рудий клаптик гумової клейонки, нанизаний на коротку марлеву «мотузочку». А на ньому надпис: «Діана Спаська, 1. 08, 00:20, 2500». Що це за код? Як його розгадати? Хто така ця Діана Спаська? Може, Марта – зовсім і не Марта? Може, вона збрехала! Так, звісно, збрехала. Документів, що підтверджують особу, так і не знайшлося. Хитра, з собою, мабуть, забрала. Ліза уважно роздивилася загадкові числа. 1.08 – схоже на перше серпня. Невже Марта народилася першого серпня? То в них день народження – в один день, хіба не прекрасно?! Якщо в людини є день народження, то є і час. І цілком імовірно, що 00.05 – це якраз година, коли з’явилася на світ та Діана, чи пак Марта. «Опівнічний час – прекрасна частина доби для розгулу нечисті, для паростків чорного полум’я. А 2500? Що таке 2500? Ти народилася на п’ять століть… пізніше? Ти з майбутнього? Навряд… Ціна? Тебе продали? Купили?» І враз Ліза аж стрепенулася. Вона згадала відеозаписи з пологових будинків. Червоні личка дітей у «контейнерах», манюсінькі ніжки й ручки, а на ручках… прив’язані «бейджики» – вони вже люди, їх мають ідентифікувати і випустити якомога швидше, аби й вони могли взяти участь у безглуздому фестивалі, назва якому життя. У людини, окрім усього, є ще тіло, отже, вага. «Якою ж легесенькою ти прийшла сюди… Хто тут чекав на тебе? Чиї руки брали тебе обережно, аби не травмувати ненароком, аби не зламати тебе, дівчинко?… І невже ти таки… зламалася?» Ліза обережно заховала випадково знайдений скарб, ще обережніше погортала вижовклі сторінки. Нудота підступала, в очах паморочилось. Тільки тепер згадала, що не їла нічого зранку. Та якось і не хотілося. Адреналін заповнив кожну її клітину і не відпускав. Хотілося піти випити холодного соку, але й на те не спромоглася. Знайшла запис, помічений червоною «блискавкою». Спрагло почала читати, подекуди гублячи слова і зашпортуючись на нерозбірливо закручених літерах. Читала – і у горлі важким їжаком ворушився зародок плачу:
«Мутний невідомо звідки витягнув добрий шмат мотузки й обкрутив нею мої руки. Я не пручалася. Він такий злий робиться, коли його не слухають, може ще вбити. Сказав, якщо верещатиму, – заклеїть мені рота скотчем. А я хіба дурна, щоб кричати? Хто в цих руїнах почує? Хіба тільки нашкоджу. Його китайський Рібок такий вонючий! Скинув, а піт по ньому так і котиться. І очі блищать, як у гієни. «Розповіси комусь – тобі каюк, поняла?» – шарпнув мене так, аж кістки затріщали. Я кивнула. На мені був білий сарафан, застебнутий на блискавку по всій довжині. «Можна, я сама роздягнуся?» – попросила. «Якщо брешеш, уб’ю. А віддасися по-доброму, більше ніколи не чіплятимусь. Слово мужика». Так ось який він – справжній мужик! І я повинна йому підкорятися. Навколо розбиті стіни, цегла, голубиний послід. Крізь дірки виднілося небо – біле, чисте, як молочний коктейль. А із закутків тхнуло сечею. Зараз мала відбутися посвята в жінки. Моя «посвята», про яку так часто тільки мріяла під ковдрою холодними інтернатськими ночами. Ось він – хлопчик, який мав подарувати мені першу ніжність після стількох років затяжного сирітства. Ось моя казка зі щасливим кінцем. Мутний розв’язав мотузку, недовірливо зиркаючи. Його штани спереду вже добре набундючились, я від того неконтрольовано скривилась, а він, падло, ляснув мене по щоці важкою лапою: «А шо ти, сучко, іще й недовольна! Ніхто не ламався, а ти принцеску із себе корчиш!» Хотілося заколоти його шматком арматури. Натомість покірно роздягнулася і ковтнула солону слину – він таки розбив мені губу. «Шо ти стоїш, як неродная?! Лягай! На шмотки лягай, бо спину на хер зчешеш!» Яка благородна співчутливість! І ця місіонерська поза… Його слизьке тіло незграбно навалилося зверху, наче мішок з лайном, і мені хотілося прокусити йому артерію, щоб здох на місці й більше нікого не мучив. Та Мутному не так то просто було «проникнути» – кректав, сопів, ковзався, але все марно. «Блін, у тебе шо, «сцикухи» нема?! Поможи мені попасти!» Його тупий відчай перейшов усі межі нахабності. Я намацала каменюку і вже хотіла довбонути Мутного в голову. Хай здихає, скотина! Але… раптом перед очима попливли слайди нашого спільного минулого. Я ж знала його ще шмаркачем. І як він довго не вмів букву «р» вимовляти, і як уперше простягнув мені долоню, а там – полуниці крадені, і як у коханні зізнався, коли йому ще й тринадцяти не було, і як я весь час відмовляла йому. Бо хотілося кращого життя, такого, яке він мені ніколи не подарує. Він ще тоді сказав, що я нікому іншому не належатиму. Бо полюбив мене з першого дня і вже не відпустить. Зараз, у свої сімнадцять, він пропитий і скурений гопник, і його досі жаба давить, що так і не зміг мене завоювати. Любить, ненавидить – яка різниця тепер? Життя зробило його таким. І я не змогла вдарити Мутного, оте лисе сопливе хлоп’я, що колись мені посміхалось. Я таки «допомогла». Тілом пройшовся нелюдський біль – здавалось, мене накололи на розпечену палю. Я закричала, а він брудною закривавленою рукою затулив мені рота: «Єбало хлопні!!!» Суміш болю й огиди – так паскудно, гірко… Мамо, мамочко, ма…! Він зробив ще кілька незграбних рухів, і кожен тисячами ножів панахав нутрощі, а я вже не могла терпіти, здавалося, здохну просто зараз, доки він досягне завершення. І Бог змилувався – завершення не забарилося. А чи отримав Мутний насолоду? Намочив мене, як тварина. Якого чорта світ обертається довкола цього проклятого сексу? Він глибоко зітхнув, сів поряд. Знайшов цигарку у кишені пом’ятих штанів, закурив. Треба було заплакати, та мені й того не хотілося. Притулилася до нього, обняла. Хай хоч трохи буде, як у людей. І він теж несподівано обійняв мене: «Марто, нормально ж усе, да? Ти ж не заявиш на мене? Усе ж по-чесному було. П’ятдесят на п’ятдесят. Я ж… все життя любив тебе!» «А тепер – любиш?» «Ну… і тепер, навєрно, люблю. Ти прости, шо так усе получілось».
Ми вийшли, взявшись за руки. У нього піт стікав чолом, а в мене на голові був «шухер». Відтоді я покинула мрії про близькість із чоловіками. Щеміло два дні, потім зажило. Я таки зненавиділа Мутного…»
Ліза розуміла, що читати далі не вистачає сили. Її лихоманило. «Марта… Значить, таки Марта!» Знову схопила папку, повитягала знімки, і на кожному на звороті – теж «Марта»! А може, у неї є дитина? Вона могла народити й лишити десь немовля, а клаптик з даними – на пам’ять. Ліза відчувала себе мухою, що заплуталась у павутинні загадок. І що далі рухається, то сильніше заплутується. «Треба врешті піти поїсти. Хоча б щось. Або просто чаю випити. Бо так і копита відкинути недовго». Узяла градусник, поміряла температуру – 37, 5. Це погано. Схоже на початок хвороби. Або запалення. Так, запалення мозку. Він зараз закипить і виллється на підлогу. Негайно слід відволіктись. А потім усе владнається. З Мартою вона вже якось розбереться. Тато приїде скоро. Усе буде, як і раніше…
«Бідна, бідна моя дівчинко! Навіщо ти прибилася сюди, що шукала? Хіба я можу стати тобі прихистком? Наше взаєможиття – взаємознищення, наші діалоги у темряві – зачатки кривавої драми, наші голодні руки – у вічних пошуках болючого сплітання. Ми повергнуті, прокляті, безнадійні. Ми птахи – підбиті, та неприручені. Чи ти хотіла мого польоту? Ось він, близько уже, недовго зосталось…»
Ліза вже збиралася припинити «шоу несподіванок» і нарешті залишити в спокої тераріум чужих таємниць, аж очі випадково натрапили на виділене чорним кольором слово «Ішвара». Десь уже таке чула – схоже на індійське божество. Але у Мартиному світі то була звичайна – або надзвичайна – жінка, яка, певно, багато для неї значила.
«Арданарі Ішвара… Ардханарішвара… Вона вчила мене бути самодостатньою. Будь-яку прив’язаність відсікати, біль приймати, страх бороти, зайве нищити. Я не жінка. Я не чоловік. Я сама собі Бог. Нікого не можна пускати в себе, зовнішня насолода – найбажаніше. Її гарячий язик із срібною сережкою робив мене німою, я застигала, як земля перед вибухом. А тоді… Вона не дозволяла мені навіть заплакати. «Ось, – казала, – бачиш, – це не груди, мої груди забрала хвороба. А те, що всередині, – хитрий витвір цивілізації. Візьми, спробуй!» А коли я торкалася, її пошрамоване тіло здригалося й вигиналось, і хотілося пірнути в її шкіру і побути нею хоча б кілька хвилин, щоб відчути, як воно – повернутися «з того світу». Ми сиділи на білому, як манна, піску, що блищав, освічений розпеченим місяцем, і темна шкіра Ішвари теж блищала, вкрита солоними краплинами. Вона годувала мене змією. Але то було вже звично й не так солодко. «На, скуштуй оцього, ти маєш прийняти в себе того, кого не пробачила. Тоді буде легше». Ішвара дістала з рюкзака пластиковий лоток, ніж і сіль. Відкрила – неймовірно смачно запахло. «Як ти? Коли ти його?» Вона мовчки наколола невеликий шматочок на кінчик ножа і піднесла мені до губ: «Ти повинна його впустити, бо перший самець не може бути непрощеним». Я обережно взяла губами м’ясо, почала повільно жувати. Присмак дивний, якийсь нав’язливий. Загалом – прийнятно. «Скажи, Ішваро, він покаявся?» Та вона тільки головою покрутила. «Тоді… я не можу йому пробачити». Ішвара поманила мене пальцем, показавши, щоб я відкрила рота. Тоді занурила пальці глибоко в мою гортань: «Ну що ж, твоє діло». Я чи не вперше пішла проти її волі – схопила її за руку й наполегливо відтягнула. Дійсно, чому б його не лишити? Увійшов – то хай і вживається. «Ну ось, я знала, що ти розумничка». Узяла мій зап’ясток, черкнула навхрест по ньому ножем. «Болить?» – «Ні… Не дуже». Усміхнулась, взялася злизувати кров. Раптом підвела на мене погляд. «Ну, а так? – сипнула солі в рану. Мені запекло, та я усміхнулась їй у відповідь. «Морська сіль – найкращий антисептик» – сказала збуджена Ішвара – «Ніколи, ніколи більше не впускай чоловіка – ні в тіло, ні в душу. Цього тобі достатньо на все життя…»