Навчи ii робити це

Ліза перевела дух. Свята Маріє! Невже вона… Невже її Марточка жерла людину! Хто така та Ішвара? А хто Діана? Оце так самодостатність! А може, Марта навмисне підсунула всю цю писанину, знаючи, що в її речах таки будуть порпатися? Може, це просто пікантна гра? Навряд. А що ж далі? Може, вона шукає жертву, грається, убиває і… їсть. Та вона ж хвора! Ненормальна! Вона ж… письменниця? Так, Марта колись обмовилась, що іноді бавиться писаниною. Навіть публікації обіцяла показати. Тому не треба брати все близько до серця. Слід глянути останні записи – на чому ж обриваються події «щоденника». Перечитувати все сьогодні вже не вистачить ні сили, ні сміливості. Отже, останній запис. Рік тому:

…Похапцем поскладавши Мартині «секрети», Ліза тремтячими руками перебрала диски, що давно припали пилом на полиці. Відділ зарубіжної музики, шістдесяті, літера «B». Ось вони! Пора відпустити Жуків на волю. Кімнатою прокотилося «…Was she told when she was young that pain would lead to pleasure», – вона нарешті відчула, як колючий згусток затамованого плачу виривається з грудей, ковтала свої солоні соки, стискала у жмені Мартин ланцюжок. А потім пішла на кухню, знайшла в аптечці «Діазепам», ковтнула дві капсули, запила водою. І коли у замковій щілині почулося обережне шарудіння, Ліза вже спала непробудним сном, час від часу здригаючись – напевно, бачила жахіття.

Це однаково колись мало статися. І ось, нарешті, урочиста мить. Час збирати копняки. Дупа. А що, як просто зараз написати заяву і піти собі щасливою, мовляв: «Здалися ви мені! Я й без вас непогано тримаюсь».

Сергій Вадимович, завжди привітний і життєрадісний, стояв перед нею темніший за апокаліпсис.

– То що ж відбувається, Єлизавето Максимівно?! Яка причина?

– Поважна…

– Потоп? Землетрус? Чи… ви померли на кілька днів? – гнів його був невгамовним, інакше б не перейшов на «ви».

– Можна вважати, що так. Померла. – Ліза не любила брехати та й не вміла цього робити до ладу. А сказати правду – підтвердити свою недієздатність: дозрів клієнт для психушки.

– І повернулася з того світу, я правильно зрозумів? – Його лице помітно червоніло. – Я ж не жарти з тобою жартую! Вигляд у тебе справді нездоровий, але ж могла й зателефонувати. Чи хоча б на дзвінки відповісти.

– Значить, не могла, – відрізала Ліза.

«Чого він причепився з допитом! Хай уже вирок виносить!»

– І що мені з тобою робити… Максимівно? Ти хоч здогадуєшся, хто тебе розшукував?

– Боровцев?

– Точно! Його науковий керівник має певні претензії, і допрацьовувати треба терміново. У них цими днями збори на кафедрі, щось схоже на попередній захист дипломів. Я цього не повинен знати, розумієш! Це не моя справа.

– Добрі люди донесли, я розумію.

– А хоч би й люди. І хто мав за тебе відкліпуватися?

– Боровцев – нудний і психічно неврівноважений тип, він міг і на рівному місці бурю підняти. Я з ним зв’яжуся негайно. А «стукачкам» передайте, що я теж про них багато чого знаю.

– Лізо, перестань звинувачувати інших. Якщо це повториться ще, ти ж… Я ж…

– То я й не проти.

– Не хотів тобі цього казати, але скажу. Я познайомився з твоїм батьком. Ще до того, як ти прийшла сюди на співбесіду. Він дуже хороша людина. Але наступного разу і його скупі чоловічі сльози не допоможуть. Вибач, що змушений тобі це казати! – Сергій Вадимович нервував і, може, сам тієї ж миті пошкодував про сказане. – Іди працюй, заради Бога. Заспокой свого Боровцева. І більше не роби дурниць.

Але як можна працювати після такого?! Їй знов показали «місце», дали відчути, хто вона насправді. Вічний нагляд, хронічне втручання, затхла подоба свободи… Лізо, ти можеш. Ти мусиш. Але тебе завжди підхоплять тремтячими руками, підстрахують, знову поставлять на ноги і знову підштовхнуть. Сергій Вадимович пішов, а вона довго стояла в коридорі біля вікна і м’яла пальцями кучеряві листки якоїсь дивної рослини у вазоні. І сама відчувала себе рослиною. Тоді понюхала пальці – вони приємно пахли лимоном. Наче крила жовтих метеликів, що літають над капустою. Коли вона була малою, бігала на город ловити тих метеликів, і руки потім до носика прикладала… Враз відчула, як хтось ззаду обережно обійняв її.

– Максиме, як ти мене налякав!

Старший менеджер стояв перед нею в рожевій сорочці й посміхався.

– Жива… Слава Богу, жива!

– А ти думав – всьо, гаплик уже?

– Я нічого не думав. Я переживав дуже. І телефонував. Навіщо ти так?

– Хіба ж то навмисне? Так вийшло…

– Розкажи, що сталося?

– Максе, не треба. Давай я не буду говорити. Захворіла, плюс депресія. Ну, і купа всього іншого. Розумієш?

– Намагаюсь.

– А Сєрун тобі не робив допит? Він же бачив, як ми разом у машину сідали.

– Хто? – перепитав, сміючись, Максим. – Ви його Сєруном кличете?

– А то ти не знаєш! Як це наші мармизи тобі не донесли?

– А таки не знав! Зате наші «мармизи» донесли Сєру… Сергію Вадимовичу, що вони вже стомилися тебе прикривати. Ну, і вислуховувати грубощі Бо-ровцева, адресовані тобі. А мене Вадимович питав, але ненав’язливо.

– Шикарно! Довбані сраколизки! Ну, а ти що?

– А що я мав сказати? Що завіз тебе в ліс і…

– Краще б так і зробив!

– Лізо, давай уже припинимо це! Роботи неміряно, голова тріщить, а тут іще ти…

– Давай! Біжи до своїх козуль, бо вони он уже всі очі видивились, доки ми тут лепечемо.

Максим злегка затулив Лізі рот долонею, а потім чмокнув у губи – різко й гаряче. Забрав свої папери з підвіконня й побіг. А Ліза таки зателефонувала грубіяну Боровцеву.

Що робила вона кілька тих днів, коли всі довкола мало не почали вважати її мертвою? Мабуть, Ліза таки померла. Бо як можна пояснити стан людини, коли вона не встає з ліжка, не їсть, не п’є, лише хіба що дихає, та й то ледве-ледве? Шок. Фрустрація. Байдужість. Спосіб загубитись і не знайтись. Але довго не можна пролежати, маючи тіло, яке нахабно диктує свої потреби. «Злягла» Ліза того дня, коли, ледве оговтавшись від подвійної дози снодійного, побачила біля себе на ліжку… ні, не прибульця. І не казкового однорога. А звичайні троянди. Правда, не такі вже й звичайні – темно-сині, як синці на шкірі, що іноді лишаються після Мартиних «пестощів». Поряд із квітами – червоний конверт. Не з любовним посланням! У конверті Ліза знайшла кілька паперових ляльок, намальованих і вирізаних. Перша думка була про те, що Марта повернулася. Але Марти у квартирі не було. Та й не може Марта знати страшну та прекрасну казку про дівчинку, що вирізала з паперу лялькове царство. Ліза подзвонила їй, хоч Марта попереджала, що телефоном не користуватиметься на час своєї відсутності. І таки не збрехала. Ліза мужньо чекала кілька годин, потім зателефонувала батькові. Так, це ж міг і батько пожартувати, згадати добрі часи! На тому боці монотонною англійською їй пояснили, що абонент не може прийняти дзвінок. На жаль. «Так, рибко, на жаль. Світ сказився, Земля зійшла з орбіти, слабкі пожирають сильних, і ніхто ні на що не скаржиться. Ласкаво просимо!» Їй хотілося вити. Може, за дверима на неї чекають мертві синиці, а може, Надька-алкашка ожила і хоче помститися за дитину. Ліза позачиняла вікна, перевірила, чи замкнені двері. Безжальний годинник показував третю годину ночі. Ліза потребувала алкоголю. Але не всюди можна купити його о такій порі. До найближчого цілодобового маркету – щонайменше сто метрів. Вона засунула ключ у замковий отвір – тепер навіть той, хто дивним чином побував у неї «в гостях», не зможе потрапити до квартири. Якщо, звісно, не ховається за шафою. Зазирнула за шафу – порожньо. Балкон увесь час був зачинений, тому варіант проникнення через нього навіть не розглядався. Залишалося або знову накачатися снодійним, так щоб уже не прокинутися, або… піти здатися. Хай уже з’їдять її живцем і заспокояться. І знову Ліза стрепенулася від гострої, як скабка, згадки – Ішвара… Пошукова система відразу кинула їй інформацію, наче кістку голодному псові, але то не втамувало її «голод». Проте деякі трактування все ж примусили Лізу задуматися.