Молоко з кровю

— Та що ж це?!

Аж хтось малий за поділ спідниці — смик. Озирнулася — хлоп'я рочків семи.

— А ти хто такий? — всміхнулася.

— Мамо! — серйозно мовило маля. — Оце більше не бався і намиста не знімай.

Маруся хотіла присісти біля нього, та маля крутнулося й зникло.

Маруся розплющила очі та сіла на матраці.

— Дурне спало — дурне й наснилося! — прошепотіла сердито.

Німець слова дотримав — не поїхав до нової хати. Старостенко матюччя гнув, Тетянка у такі плачі вдавалася, що цікаві сусіди ставали під парканом Барбулякової хати, лузали насіння і билися об заклад, що, певно, німець почав жінку бити. Хоч тобі що! Уперся.

— Як хочеш нової хати, так будеш у ній сама жити, — сказав Тетянці. І як вона його не вмовляла, на переїзд не погодився.

Тетянка ридання облишила, щось собі покумекала.

— Оце як мене Стьопка любить, аж страшно! — понесла по Рокитному. — Я ж, дурна, думала, що він заради Старостенкових обіцянок дати нову хату зі мною оженився. А він каже: «Оце тобі, жінко, мій головний доказ, що люблю тебе, як скажений. Плескають люди язиками, що через хату з тобою оженився, так не переїду я до нової хати! Не треба вона мені! Краще візьму в колгоспі матеріалів і батьківську відремонтую, як палац!»

— Та може бути, — розмірковували рокитнянці, спостерігаючи, як рудий німець усе вошкається біля хати, — то одне підправить, то інше до ладу приведе.

Та за кілька місяців пліткувати про дивакуватого Барбуляка стало нецікаво, до того ж, коли осінь занесло снігом, відразу у двох жінок животи повипиналися.

— Марусю! Марусю! А ти кого хочеш? — запитала вагітна Тетянка вагітну Марусю, коли якось перестріла її на вулиці.

— Аби не руде, — відрізала Маруся, а Тетянка усе розуміла по-своєму:

— Дуже вже ти пихата, Марусько! — розсердилася. — Ну то й що, що ми із Стьопою не такі вже красені, як ти зі своїм Льошкою, а от дитинка у нас буде — найгарніша! От побачиш!

— Таке дурне скажеш, сміх та й годі! — сказала Маруся, і Тетянка ще більше розгнівалася.

— А у постелі ж який… Мамо рідна! Оце б і не відривалася від нього ні на мить, — цокала язиком. — Уже й живіт випирає, вже й незручно, а він ото припаде до мене: «Люба моя! Не можу без тебе! Давай останній разочок…»

— Ох і брехлива ти, Тетяно! — сумно всміхалася Маруся.

— Це я брехлива? — несло бібліотекарку. — Це ти — і брехлива, і пихата! Як ото на весіллі — люди добра бажали, а ти на мого Стьопку наплювала: мовляв, ні на що не здатний. Зараза! Зараза і все!

Маруся Тетянку оком зміряла та спокійно так:

— А чого ти бісишся, Тетяно? Мабуть, як ото німець з переляку в першу шлюбну ніч на тебе заскочив, так з тих пір більше й не заманиш до себе.

— Та що ти верзеш?! — аж задихнулася Тетяна. Та на живіт показує. — А дитинка звідки? Вітром занесло? Та ти заздриш мені, Марусько! Бо мене Стьопа так любить, що все село про це гуде, а твій Льошка як зранку з хати вискочить, так до ночі собі роботу шукає, аби тебе не бачити.

Заблищали залізом Марусині очі. Брови серпом вигнула.

— То й дякуй мені, дурна! Нащо ж ти мене багнюкою обливаєш, коли я тобі таке щастя дала?

— Ти? — Тетянка ротом повітря хапає, а нема повітря.

Нема.

— А хто ж? Старостенко?! — розсміялася — Іди вже, а то ще народиш рудого посеред дороги!

І пішла сама.

— Румунка пихата! — крикнула їй услід Тетянка. Та так крикнула — усі сили у той крик вклала. Ледь не впала, перелякалася: ще не вистачало, щоб дитинка довчасно вискочила через ту Маруську пришелепувату.

Після тієї розмови з Марусею Тетянка так-сяк відсиділа до сьомої у бібліотеці й гайда додому. На диван всілася і так просиділа, поки Стьопка з бригади не повернувся.

— А що це ти? — здивувався, побачивши урочисту, мов на партійних зборах, дружину.

— Сідай, Стьопочко, — мовила Тетянка демонстративно кволо. — Сідай… Бо нема у мене сил до тебе підвестися.

Стьопка насупився, на дружину з тривогою глянув.

— Слаба? Давай по лікаря збігаю.

— Не треба, — ще тихіше відповіла Тетянка.

— А чого треба?

— Ні, — вперлася, — спочатку сядь біля мене.

Сів Навіть грубою долонею по Тетянчиній руці тонкій провів.

Ти як? Що з тобою? Дитина штовхається?

— Та ні! — заплакала. — Серце розривається.

— Чого це? — зовсім заплутався.

— Маруську Льошчину сьогодні перестріла… — замовкла, на чоловіка — зирк. Сидить супиться.

— Ото диво! Це якби ти у Рокитному слона перестріла чи мавпу якусь, — каже.

— Краще б слона! Бо так ця Маруська нас із тобою образила, що аж жити не хочеться! Оце чекала тебе, чекала і думала собі — краще вдавитися, ніж таке…

— Та яке? — Стьопка голову опустив, геть посірів.

Тетянка йому в очі заглядає.

— Сказала, що наказала тобі на мені оженитися! Та ні! Не те… Якось так сказала, ніби від себе відірвала і мені віддала.

Підвівся важко. Рукою махнув.

— Пусте… Я думав, щось серйозне, а ти мені бабськими побрехеньками голову морочиш.

— Пусте? — повеселішала. — Та ж і я собі думаю: Маруська б скоріш у старих дівках лишилася, ніж на мого Стьопу глянула, бо ж так гордиться своєю красою, що й підійти страшно.

Скривився, наче зуби ниють.

— А їсти с?

Підхопилася, до чоловіка йде.

— А скажи, що любиш! Скажи, бо щось я того слова ніяк не почую.

— А їсти…

— Ну, скажи… Любиш?

Дружині в очі глянув, окуляри поправив.

— Я тобі більше скажу, Тетяно. Одна ти у мене. Чуєш? Одна на увесь білий світ.

І — ніби враз тихо стало. Наче тому світові білому вкрай важливо було почути, що нема у німця нікого… Ну зовсім нікого, хіба що — горбоноса дружина.

Тетянка посміхнулася. «Це ж щастя яке!» — подумала. Він гірко всміхнувся їй у відповідь. «Це ж горе яке!» — подумав і, щоби сльозами не вмитися, повторив:

— А їсти.

Підхопилася, заметушилася, ще й щебече.

— Зараз, зараз… І борщу наварила, і картоплі насмажила. І ковбаску мати принесла. І оце… — зупинилася, очі хитрі, наче велику таємницю відкрила, — …штани твої складала, а у кишені дві цукерки шоколадні.

Завмер, почервонів.

— Давай сюди!

Тетянка аж присіла.

— Та нащо?

За руку вхопив, стис, аж посиніла.

— Кажу, віддай!

Розревлася, руку висмикнула, з кишені цукерки дістала і жбурнула на підлогу.

— Та подавися!

Німець нахилився, цукерки підняв, у кишеню обережно поклав, піт з чола витер.

— Ось… — Усі гроші з кишені витяг, Тетянці кинув. — Купи собі тих цукерок хоч на всі… А ці… — замовк, почервонів. — Колись фашист один… мамі цукерку дав… Мене врятував, сам загинув… Тепер ось… Дорогі вони мені. Найдорожчі…

Тетянка й собі почервоніла від роздратування: меле чоловік чортзна-що!

— Хіба «Кара-кум» — німецька цукерка? Та ту цукерку, яку німець дав, мабуть уже з'їв давно!

— Не з'їв.

— А де?

— Ніде! — розсердився. — Давай уже їсти, бо за твоїми балачками усі кишки поскручувало.

Маруся забула дивний сон, наче й не було його ніколи. Мляво поралася у новій хаті, та Льошка не ображався — хай дитинку береже, а хату він сам облаштує. Щодня приходила Орися і все щось несла й несла зі старої хати у нову, мовляв, отак ти, доню, гарно збиралася, коли переїжджала — і миску забула, і капці старі не взяла, і рушники нові у шухляді лишилися.

— А оце під диваном коробку з-під взуття знайшла, — сказала одного разу. — Відкрила, а там цукерок повно, наче хто їх там роками складав. — Усміхнулася. — Ох і балує тебе чоловік.

— Викинь, мамо, ті цукерки, — відказала Маруся. — Старі… Тепер зовсім негодящими стали.

— А поміж цукерок намисто коралове, — веде Орися далі. З кишені вийняла, на стіл поклала. — Мабуть, шукала…

Маруся біля мами до столу сіла, намисто важке долонею погладила.

— Ох і скучила я за ним! Оце майже рік не ношу, а кожного дня рукою по грудях — все шукаю свої коралі.

— От і носи.

— Не носитиму.