Молоко з кровю

— Тетянко! А я бажаю… — на молоду вже чіплялася одна з подружок, щось шепотіла, сміялася.

Маруся стала навпроти німця, сумними очами — Барбуляку прямо в душу.

— Хочу і тобі, німцю, побажати…

— Та бажай… — знітився, очі відвів.

Всміхнулася, до вуха нахилилася.

— Щоби і не глянув у її бік, не те щоби торкнувся! — прошепотіла гаряче. — Бо забуду! Навіки.

«Уже забула! — зітхнув Стьопка подумки. — Дев'ять днів… Дев'ять днів вікно мов глиною замазане! Намисто… скинула, мов гадюка стару шкіру. Горбоносій віддала, мов прапор перехідний».

— Зрозумів? — відсахнулася.

— Та добре, — вирвалося мимоволі. — Добре, Марусю.

Молодим постелили у Барбуляковій хаті, бо уперся — нізащо не хотів переселятися до Тетянчиної. «Мало того, що оце чужа жінка поряд буде, так ще до чужої хати їм пнися!» — дратувався подумки, коли Тетянка обережно розповідала, як гарно та ситно буде їм у Тараса Петровича з Ніною Іванівною.

— Хочеш, аби спився за півроку, — відповідав, і врешті-решт бібліотекарка знайшла багато плюсів у перспективі жити у старій Барбуляковій хаті. Не помруть, а там і Старостенко новий дім дасть.

У шатрі ще співали і гомоніли, коли Стьопа і Тетянка увійшли до чисто вбраної кімнати з новим дерев'яним ліжком на два спальних місця, яке Ніна Іванівна власноруч обирала на базі коопспілки. Стьопка сів на край ліжка і враз протверезів. «І що це я наробив?!» — так часто закліпав очима, що аж довелося знімати окуляри і терти скло.

«Як же хвилюється! — жахнулася й собі бібліотекарка. — Мабуть, ніколи ще жінки не мав і тепер оце не знає, що робити!» Подумала таке і ще більше жахнулася — а сама ж?! Сама ж теж ніколи… Як же вони впораються?..

Тетянка опустилася на м'який стілець біля ліжка, зціпила руки і нервово прошепотіла:

— Такі дівки дурні… Оце побажали, щоби ми сьогодні дитинку зачали…

Німець смикнувся, очі відвів.

— А Маруся Льошчина… Маруся чого побажала?..

Тетянка напружено розсміялася.

— Та не буду казати…

— Та ні! Скажи, — наполягав.

— Та нащо? Це ж вона мені казала, не тобі…

— А я, виходить, не при ділі…

— Стьопочко, не ображайся. Таку дурню побажала, що й казати соромлюся.

Німець встав, витяг з кишені цигарку і сказав:

— Ну, тоді піду… Покурю.

Бібліотекарка перелякалася.

— Та ти що! Сором… Та стій, добре! Добре, скажу…

Стьопка покрутив у руці «Пегаса», але не сховав.

Знову сів на край ліжка. Тетянка ніяково засмикала край фати, видихнула, опустила очі.

— Сказала: «Коханця тобі подружко, гарного бажаю, бо німець, мабуть, зовсім ні на що не здатний! Буде тобі замість меблів».

— Що?! — Стьопка аж цигарку впустив. Підвівся, на місці товчеться — а лють із соромом аж крутять усередині. Окуляри поправив.

— Піду… Покурю. — Тетянку, яка у піджак вчепилася, відштовхнув. — Та чого це ти?! Зараз повернуся!

— Стьопочко! Не ходи! Не кидай мене цієї ночі… Благаю! — плакала. — Нащо я тобі сказала? Нащо?! Я ж не вірю їй, І коханців заводити не збираюся. Стьопочко!

Німець упав на край ліжка і сказав:

— Горілки хочу…

За хвилину молоді удвох сиділи на новому двоспальному ліжку і пили самогонку з великого бутля, бо горілка уся чисто була на столах, а у Стьопиній комірчині тільки самогонка завалялася.

— От навчуся… і буду кохати тебе… до нестями, — плуталася у думках молода.

— Щось ти мене усе обіцянками годуєш — «буду» та «буду»… — захитався молодий і впав на ліжко.

Тетянка зміряла його поглядом, стягнула весільну сукню і впала поруч зі Стьопкою.

— Зараз же і буду! — завірила відчайдушно сміливо.

— Добре. — Стьопка припіднявся на лікті, не втримався — впав лицем на Тетянчині груди і попросив: — Тетяно, а ти можеш з мене штани зняти?

Тетянка всадила німця на ліжко, і поки стягувала ї нього штани, сорочку, він сміявся як дурний:

— Чуєш! Оце ж я до тебе не торкаюся! Правда? Не торкаюся… Ти сама усе чисто робиш, а я — не торкаюся…

Бібліотекарка роздягла молодого, повалила на ліжко, на тій же нервовій ноті поскидала з себе все, що ще лишилося, впала поруч і прошепотіла:

— Роби вже хоч, як умієш! Роби, бо вмру!

Стьопка мотнув головою і придавив Тетянку до постелі.

— Ого! Та який же ти важкий! — здивувалася, бо на вигляд Стьопка скоріше горобцем здавався, ніж кабанюгою. Напружилася, очі заплющила — страшно! — і раптом зойкнула від несподіваного гострого болю, замішаного на незнайомих раніше жаданні й майже тваринній похоті. «Брехала, стерво!» — промайнуло в голові, і бібліотекарка спробувала зосередитися на власних відчуттях, аби потім у деталях похвалитися перед рокитнянськими дівками, та хтивість запнула очі й відрубала думки.

— Стьопочко… — тільки й проверещала.

Маруся сиділа на шкіряному дивані і стискала в руках намисто з гірського кришталю.

— Марусю, годі скніти! Ти оце така неприкаяна, наче на тебе не нова хата чекає, а халабуда в степу! Збирайся уже, за годину машину підгоню! — не втримався Льошка.

Він заскочив додому з току на хвильку, щоб перевірити, як жінка лахи докупи збирає, а вона сидить, як засватана, і прозорі камінці перебирає. Усі новосели на руках устигли свої речі до нових хат попереносити, а Маруся тягне і тягне.

— А що сьогодні за день? — вона йому.

— Середа! — аж зубами рипнув.

— У четвер переїдемо, — відповіла. Камінці прозорі відкинула і пішла в кухню.

— Чому?! — за нею услід.

— У четвер на новому місці уві сні свою долю побачу, — каже.

— Якої тобі ще долі? А?! Чоловіка маєш, хату нову маєш, дитинка, сподіваюся, буде колись… Чого тобі ще треба?

— Та не сердься, — сковорідку на плитку кинула, газ увімкнула. — За один день нова хата не завалиться!

— Один день?! — розлютився Льошка. — Та ти мені другий тиждень голову морочиш — «завтра», «завтра»…

Змовчала. Очима пропекла і почала цибулю шаткувати.

— А пропадіть ви усі пропадом! — процідив Льошка і грюкнув дверима.

На вулицю вийшов, у колгоспного «бобика» вскочив.

— Випити маєш? — водія питає.

— Та ну… — не знає, правду казати «начальству» чи збрехати заради власної безпеки.

— Давай уже! — гримнув, півста заковтнув. — Поїхали!

Маруся провела чоловіка поглядом, відставила сковорідку з плитки і пішла до кімнати. Біля вікна відчиненого стала… Місяць од дня Стьопчиного весілля минув. Місяць, як Маруся червоного коралового намиста не вдягала. Закинула світ за очі, кришталь — на шию, як гой зашморг. Думала, звільнення, а воно щось… Оце і хату нову… З вікна лавки на вулиці не побачити. А німцю ж… Щоби до відчиненого віконця дійти, сто разів із сусідами поздоровкатися треба… Де вже ту цукерку на підвіконня покласти. Всміхнулася сумно: що там вигадувати! Не ходить німець під вікно! Як Маруся оженила його з горбоносою, так і перестав ходити. Забув! Забув… Правда і в тому, що сама вікна майже не відчиняє. А воно на краще! Хай так буде. Минеться усе. Минеться…

Від вікна відійшла, кімнатку поглядом вимела.

— А і збиратимусь!

Торби подіставала, стала складатися. Як вечір упав, Льошка додому повернувся. На речі спаковані глянув, здивувався:

— Так що? Переїжджаємо завтра?

— Я ж сказала…

Повеселішав.

— Останні припхаємося! Люди вже горілку п'ють на входинах, а ми…

— І ми встигнемо, — до чоловіка підійшла, принюхалася. — А ти, бачу, уже встиг десь набратися.

— Привід був, — збрехав. Не казати ж жінці, що розлютила до розпачу.

— То й лягай, а я ще гляну — раптом щось забула.

— Допоможу, — пнеться. — Разом ляжемо.

— Разом так разом, але до стінки повернешся і край, бо щось мене від запаху тієї горілки аж верне.

— Верне? Чого б це?

— А може, дитинка буде?

— Дитинка?! — засяяв. До Марусі підскочив, цілує, а вона відвертається, бо й дійсно, щось зовсім зле.

Льошка до вікна підскочив.

— Зараз як гукну на все село! Хай знають, що у нас. — рукою на щось тверде на підвіконні наткнувся. — О! Цукерка… — їй простягає. — Марусю! Цукерку хочеш?