Молоко з кровю

— Згодна, — на шию йому кинулася.

Стьопці чогось аж сльози на очі. Бач, яка тендітна. Рученята тоненькі, не те, що у Марусі. І сама — худа, маленька. А горбатого носа отут у темній загородці, взагалі не видно Бач, яка зворушлива. На шию кинулася. «Бачила б мене Маруська, — закрутилося у хмільній голові. — А то думає, відьма, що я їй належу. А на мене онде бібліотекарка кидається. Та і не потвора, хоч ніс, звичайно, підкачав. І женюся! От візьму і насправді женюся. І хай тоді Маруська лікті кусає. Як вона, не зроблю. Коло своєї дружини з чужою жінкою не забавлятимуся! Вірним буду!»

— Давай завтра до сільради під елю. Хай розпишуть, — ляпнув.

— Без свайби? — налякалася.

— Та добре. Можемо почекати.

Бібліотекарка раптом від Стьопки відірвалася, похнюпилася, відштовхнула батька, який після спілкування з хряком уже перейшов до наступною пункту програми і запропонував випити за хряка, і так гірко вигукнула на всю загородку, що навіть Тарас Петрович застиг із нахиленою до чарки пляшкою в руці.

— Оце, виходить, за Марусиним наказом береш мене у жони?!

Німець розгубився.

— А Маруська тут до чого?

— Та, кажуть, вона голові нашепотіла, щоби той наказав тобі зі мною оженитися.

— Не знаю я, хто там що кому шепотів. Голова велів вибирати — чи в інститут їхати, чи женитися. Мені краще женитися…

— Що?! — бібліотекарка вухам не повірила. — Ти відмовився від навчання заради мене? Бути цього не може!

— Діти, пішли до хати, — прийшов до тями Тарас Петрович. — У мене ще є тост.

— Не хочеш, не виходь за мене… — Німець розчув щось вороже і чуже у Тетянчиному голосі, потис руку Тарасу Петровичу. — Піду я…

— Йди! Хоч зовсім пропади! — у розпачі вигукнула бібліотекарка і кинулася до хати.

Уже пізно ввечері, коли Тарас Петрович, виконавши улюблену програму на всі сто, солодко хропів на дивані, Ніна Іванівна запитала дочку:

— Так і сказав?

— Так і сказав: «Не поїхав навчатися, щоб з тобою оженитися».

— 1 чого ж ти тоді тут сидиш? — сполошилася мати.

— А що мені тепер робити? Образила я його. Намолола чортзна-чого!

— Навіщо?!

— Горілка! — Тетянка їй плачеться. — Три чарки випила, щоб оце батько його без мене до хряка не потяг. І все, про що сумніви мала, на язик скочило!

Ніна Іванівна налила склянку розсолу, поставила перед донькою і наказала:

— Пий і йди!

— Куди?

— До нього.

— А що я йому скажу?

— Та вже досить вам говорити! Набалакалися сьогодні за все! І за моряків, і за жінок, і за хряка, трясця матері! Роби уже щось, бо отак і просидиш до старості.

Гіркі слова повернули бібліотекарці рішучість. Вона перекинула склянку розсолу і пішла до дверей.

— Мамо! Як до ранку не повернуся, значить — чи заміж виходжу, чи втопилася!

— З Богом, доню! — благословила доньку вчителька.

На вулиці уже геть стемніло. Стьопка сидів на лавці та смалив «Пегаса». Тетянка, хитаючись, підійшла, дихнула на німця розсолом і гаряче завірила:

— Німець! Бери мене у жони! Я тебе так любитиму, як тебе ніхто й ніколи любити не буде! — І додала: — А горілку я оце через тебе вперше у житті випила.

— Та не повірю, — озвався Стьопка. Цигарку кинув, на Марусин двір зиркнув — нема нікого і вікно зачинене.

— Щоб я… — схлипнула. — Вино домашнє можу… А горілки — ні.

— Та добре, — знизав плечима. — Оженимося. Старостенко обіцяв свайбу організувати.

Бібліотекарка схлипнула сильніше і припала до німця. Зі степу до Орисиної хати йшли Маруся і Льошка. Легкі, ніби пурхають над землею. Льошка уже дійшов до порога, глянув на вулицю і всміхнувся:

— Дивись, Марусю, яким дисциплінованим німець виявився: наказав йому Старостенко з горбоносою оженитися, він — як піонер!

Маруся побачила Стьопку з Тетянкою на лавці, зітхнула:

— Та, може, хоч це допоможе.

— Ти про що? — не зрозумів Льошка. От завжди Маруся загадки йому загадує.

— Змерзла я щось, — відповіла Маруся, — аж до серця холодно, — до Льошки притулилася. — Треба буде вікно на ніч зачиняти.

Старостенко слова дотримав. І хоч як Тетянин батько його не переконував, що і сам у змозі єдиній доньці гарне весілля влаштувати, голова велів йому мовчати і постановив:

— Та з тобою, Тарасе, усе зрозуміло. А у Степана батьків Бог до себе прибрав. Мати у війну на гранаті підірвалася, Барбуляк-каліка після неї недовго пожив. Хлопець сам, як той будяк, ріс. Так що йому тепер — наче сироті оце одружуватися? Сам поруч із ним на батьківське місце за столом сяду. Як не як, а усі ці роки я йому за опікуна був, і зараз не відмовлюся, зроблю хлопцю гарне весілля. А ти допоможеш. Крапка.

Спочатку хотіли у клубі розгулятися, та до Рокитного саме цирк приїхав, і Тарас Петрович з хлопцями з току за день розчистили захаращене Стьопчине подвір'я і побудували на ньому справжнє весільне шатро з брезентовим тентом. Німець і сам допомагав, навіть подобалося йому це, бо усе підправляв за хлопцями, а ті жартували:

— Та ти, Стьопко, уїдливий, наче і справді німець.

— Один раз женюся, — бурмотів у відповідь.

У переддень весілля продавщиця сільпо виклала перед Стьопкою на прилавок вовняний чеський костюм і сказала:

— Від себе відірвала! Бери, німцю!

— Дякую, — розчулився.

Йшов Рокитним додому з костюмом та парою міцних шкіряних черевиків і думки — роєм. Оце жив-жив, майже до тридцяти років дожив, здається, кожну собаку в Рокитному знав, а якось не довелося з односільчанами близько зійтися. Усе — сам по собі. І Маруся… Л от надумав женитися, так усе село йому — хто слово добре, хто допомогу. І від серця, наче німець їм — рідня кровна. Марусю згадав: «А я тебе оженю, Стьопко. Рівні будемо»… Бач! І тут вона намалювалася. Рівні? «Побачимо», — подумав. У двір зайшов.

— Стьопочко! Де ж ти так довго був? — Тетянчин голосок тоненький.

«Якби не той ніс!» — зітхнув подумки. Окуляри поправив.

— Тетяно! А подивись-но! Гарний я костюм купив чи не дуже?

Та — гарний! І костюм, і біла сорочка, і черевики. Вдягнув уперше в житті костюм — сам себе не впізнав. У піджака плечі підкладні — Стьопка у ньому кремезний і міцний. Тетянка теж не підкачала. Ніна Іванівна доньці власноруч таку сукню злампічила, що рокитнянські дівки за олівці схопилися — фасон скопіювати і точнісінько таку собі пошити, як колись і вони нареченими стануть. Тетянка у двір вийшла, коли Стьопка з хлопцями по неї прийшов, щоб до сільради вести, так усі у дворі й роти пороззявляли — світиться, аж красивою стала, і ніс той — аж ніяк того світла незбагненного не затьмарює.

— У щасті й свиня — королева, — буркнув був Микола, та дівки так на нього цикнули, що він пельку й сі улив.

У сільраді за п'ять хвилин розписали. Одну хвилину Стьопка червонів і, поправляючи окуляри, шукав місце на папірці, під яким мав засвідчити своїм підписом, що Тетянка тепер дійсно його дружина. Інші чотири хвилини голова сільради Панасюк красиво й розважливо говорив молодим про високу відповідальність молодої сім'ї перед суспільством, країною і Рокитним, щоби, виходить, не барилися, через дев'ять місяців дисципліновано підвищили такі-сякі демографічні показники і народили малого Барбуляка.

— Гірко! — вигукнув ще у сільраді нетерплячий Микола.

Стьопка цнотливо цьомкнув Тетянку в губи, і компанія покотилася до весільного шатра.

— Стьопочко… А як мене тепер зватимуть — Барбулячкою чи Барбулихою? — питала щаслива Тетянка, уперше йдучи рідним селом під руку з хлопцем, та ще й не з абияким пройдисвітом, а з власним, законним чоловіком.

— Мабуть, Барбулячкою, — розсудив німець.

У шатрі ніхто не мовив «Добрий вечір», та завзятий Тарас Петрович, як виявилося, і без кодової фрази зміг першу випити за молодих, а потім — як завжди: за моряків, за жінок, за хряка… Ледь півкомпанії в загородку до того хряка не потяг, і хоч питущі рокитнянці Тарасового хряка разів сто бачили, все одно попідхоплювалися, та Ніна Іванівна відчайдушно вхопила Старостенка за руку і той у мить навів порядок.