Сентиментальнi мандрiвки Галичиною

Коло контори з годинником на вежі, що давно заржавів, з високими сходами, такої зруйнованої, що може розвалитися від подмуху вітру, а попри все дуже гарної, якщо не знати, що після тієї страшної різанини всі стіни до стелі були залиті кров’ю, двоє чоловіків косили траву. Я не хотіла з ними розмовляти, як і будь з ким, однак вони помітили в мене фотоапарат і сказали, що нема такого дня, щоб тут хтось не приїжджав: з Польщі, Голландії, Данії. І що вони косять траву, бо за пару днів буде жалобний молебень. Я сказала, що хотіла приїхати саме тепер. Але не сказала, що інтуїтивно вибрала і час, і дорогу, якою сімдесят років тому йшла втомлена приречена процесія з Перемишля. Така подорож буває лише раз у житті. Я знала, що більше ніколи не приїду сюди сама, щоб не відчувати оте ворушіння землі під ногами. Воно — найстрашніше.

Біля сходів вився якийсь екзотичний кущ з великими синіми дзвониками, що, мабуть, пережив усі ці сім разів по десять років. Один з чоловіків зірвав квітку і дав мені на прощання, можливо, на знак моєї відваги, бо люди сюди не приходять самі. Ця квітка викликала в мене спазм у горлі, я донесла її до придорожнього хреста, коли верталася назад у Добромиль, і там залишила в’янути.

Годинник Добромиля

Той день, коли відбувся мій єдиний і, мабуть, останній виступ у Народному домі Добромиля, я не вважаю невдалим. Мені вдалося тоді відчути важку ходу часу, і тінь від Саліни подовшала. Тут теж закатували людей у місцевій в’язниці, яка сховалася за ринковою площею. Люди розповідають, як звідти, коли прийшли німці, вибіг лікар з криком: «Людоньки, не йдіть туди, там — пекло!» І зараз там пекло — почорнілі мури, вузькі очниці заґратованих вікон, купи сміття, колючий дріт. Там теж — темно і вогко, як у тому лісі. Через дорогу — напівзруйнований з дерева і цегли дім з іржавим дахом, подвір’я якого вкрите плитами з єврейських надгробків, що дає привід євреям цілого світу обурюватись, але нічого не робити, щоб їх звідти забрати. Кажуть, що ті плити звезли з цвинтаря гестапівці, тут було добромильське гестапо, хтось каже, що совіти, але сімдесят років по тих плитах ходили люди, що мешкали в тому домі, а тепер єдиний його мешканець — підтоптаний і марґінальний самотній чоловік.

Новий мер Добромиля повів мене, Василя Ґабора і Мирона Іваника на вежу і показав, як заводити годинник 1889 року, і я побачила не тільки це, а й Добромиль з висоти вежі, яку змогла обійти довкола.

— Коли повбивали євреїв, а поляки виїхали, в Добромилі не було кому шити одяг, лагодити взуття, пекти хліб, робити ковбасу, — сказав мер. — Уявіть собі, як важко було все це відновити.

Місто стояло порожнє, і наповнили його порожні будинки й вулиці люди з села і приїжджі, для яких Добромиль був чужим.

Та помалу життя налагодилось, відкрився меблевий комбінат, який знали в цілому Радянському Союзі, швейна фабрика.

Пройшло кілька десятків років, і все це знову занепало. Розікрали, закрили, зігнали людей з насиджених місць, і залишились лише ті, кому просто нема куди йти. Для них Добромиль — лише останній притулок. Молодь підсіла на наркотики й алкоголь, вулицями не прогулюються, а шастають, як сполохані миші, ті, кого називають населенням, а самі вони є патріотами України, а не свого міста, яке вже проїла до останнього цвяха іржа корупції. Як і всюди по всіх галицьких містечках. Ну от, я вже наживаю собі ворогів, але дійсно людям подобається казати: «А що я можу зробити?» Оті розведені в безпорадному жесті руки і є справжні стрілки годинника Добромиля.

Боневичі

Мені прикро писати про здеґрадовані спорожнілі галицькі містечка, а ще більше про людей, які там мешкають і які, можливо, образяться на мене за правду. І скажуть: «Ви нічого не розумієте». Хоча самі не розуміють, що таке любити своє місто. А це — 1) обирати чільниками міста людей, які не байдужі до його долі; 2) берегти той спадок, який вони отримали; 3) думати про місто як про цілісний живий організм, не завдавати йому болю. Це так, ніби заводити годинник на ратуші, як це робить добромильський мер, але він повинен це робити з усім містом, а не лише з антикварним годинником.

Я писатиму ще не про одне місто й село, тому перейду до села, яке донедавна не мало для мене жодного значення, бо я закрила на якийсь час цю тему — писати далі про Добромиль. Чого б це я мала про нього писати? Крім того, писати далі в стилі «Слуги з Добромиля» лише тому, що комусь сподобався цей роман — ні, я такого ніколи не робила і не буду. Коли рік у рік садиш на одній і тій самій грядці картоплю, врожаю не буде.

Років три тому до дверей моєї свідомості почала шкребтися думка про Яна Щасного Гербурта, я ще замовила собі в Польщі книгу Владислава Лозінського «Правем і лєвем», де був цілий розділ про вченого розбишаку з Добромиля, і багато чого мене дратувало в цій книзі і в цьому розділі. Відчувалось, що автор дещо зневажливо ставиться до Яна Щасного, як до невдахи, що через свою вдачу стратив усе, що мав, а найперше репутацію в сучасників-поляків. І корінь його нещасть — в місцевому патріотизмі і схизмі, що з’явилась невідь-звідки у названому сині великого канцлера Яна Замойського. А мені, навпаки, поведінка Яна Щасного, рокошанина і вченого мужа, видавалась цілком природньою з огляду на те, скільки він зробив для процвітання Добромиля, за саме його прагнення, щоб усі нації чулися в місті добре і визнавали першочергове право найстарішої громади — русинської. Ян Щасний був людиною Відродження не на словах, а на ділі. Право сили змагалося в його душі з правом природнім. Я вияснила, що в сучасній Польщі ніхто не цікавиться творчим спадком Яна Щасного Гербурта, не вивчає його, і хотіла найперше зрозуміти чому.

Не так давно я сказала на презентації своєї книги, що якби мені подарували ще одне життя, то я б присвятила його дослідженню персони Яна Щасного Гербурта. Тому що, аби зрозуміти його, потрібно не лише зібрати біографічні матеріали, а й досконало вивчити контекст початку XVII ст., витлумачити тексти, і, звичайно, пройти шляхами добромильського магната. У мене на це нема часу, але я принаймні можу окреслити коло питань і тем, нехай вони розв’язуються у ноосфері. Я не є містиком у банальному обивательському сенсі і мене дратує, коли мене просять розповісти про «містичні» випадки. Історія моїх стосунків з Яном Щасним почалася зі співпереживання — я зробила те, що робила завжди: спробувала побути на його місці. Це було не так важко. Наступ псевдолібералів та українофобів на все українське особливо активізувався останніми роками. Мені так само перепадало, бо я хотіла бути навіть у все ще недосяжній Європі сама собою — зі своїми моральними принципами і своєю власною національною культурою. Я не хочу, щоб мені щось забороняли: осмислювати національну історію, писати про село, захоплюватись «Кобзарем», етнографом Іваном Франком, слухати народні пісні, навіть якщо я писатиму про вигадані світи. Бо так я можу вбити свою душу, поклавши її на вівтар сумнівних постмодерних цінностей і привілеїв. А від співпереживання до солідарності — один крок.

Роман про Гербурта мені не приснився, я його вигризла зі скелі, об яку перед тим билась головою, нездатна подолати в собі сумніви, занижену самооцінку, розпач від безсилля, і ту резервацію, в яку мене прагнули загнати. І написала його не для того, щоб відкрити Яна Щасного читачам, врятувати від забуття, а щоб зафіксувати цей процес від співпереживання до солідарності. Кожен з нас обирає свій шлях і має право укладати своє життя, не питаючи ні в кого дозволу. Інакше, життя просто не має сенсу. Кероване життя, або, як тепер кажуть, маніпульоване. Я потрохи повертаюсь до природнього егоїзму, а не відходжу у затишок герметизму.

Коли я дізналась, як можна потрапити в Боневичі, село поблизу Добромиля, я ще не знала, куди їду: в Боневичі, де народився Ян Щасний, чи в Боневичі, де він помер. Для мене це було несуттєво. Я взагалі не знала, що є в тих Боневичах, крім пейзажу, який тривкіший за архітектуру. Добре, що я не чекала автобус, а пройшла ті чотири кілометри пішо, розпитавши дорогу. Я побачила інший Добромиль — польський. Вілли, вже спаплюжені євроремонтом або напівзруйновані, стару, зачинену школу, чудовий будинок пошти, я навіть зайшла туди, постояла на старовинних сходах, рештки меблевого комбінату, а далі дорога звужувалась, впираючись у плато, а з іншого боку була залізнична колія і депо.