Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя

…Біг, не розбираючи дороги, стрибав від куща до куща, а навздогін чулися постріли.

Валіза, цигарки, чоботи - все залишилося у клятому котеджі. Біг довго. Кілька разів

падав у болото, підводився і знову біг, доки звуки пострілів стали ледь чутні. Знесилений,ткнувся спиною в якийсь паркан, повільно сповз по ньому на землю і заплющив очі…

…Я завжди був улюбленцем долі. Друзі вважали мене душею компанії, а жінки

ніколи не залишали мене першими. Я все вирішував сам.

І раптом ця життєва програма загальмувала, усе пішло шкереберть. Три роки я

перебував у розпачі, напружено міркував, чому вона залишила мене. А потім поїхав сюди:вона завжди мріяла про дику безлюдну землю…

Незчувся, як заснув - ось так, у багнюці, під чужим парканом. Тепер у мене не було

ані грошей, ані чистої білизни. Прокинувся від неприємного звуку. Зазирнув у щілину

паркану: на подвір’ї двоє чоловіків пиляли дрова.

Одному було років шістдесят, другому - сорок. Ймовірно, це були батько та син.

Вигляд мали досить нормальний Я відчинив хвіртку й нерішуче завмер. Обидва, кинувши

роботу, пішли мені назустріч. Про всяк випадок я кинув погляд на гостро заточений

кілок, що лежав неподалік. Старший чоловік заговорив привітно, пригостив

самокруткою, в яку насипав якесь невідоме мені зілля. Нарешті я зміг поговорити

нормально, поставити запитання. І, почавши здалеку, дізнався, що на острові з давніх

часів мешкають чотири родини - ті, що залишилися від переселенців, які прибули сюди в

пошуках спокою. Я згадав позавчорашній буревій, холод, мокру землю, що вібрувала під

ногами, мереживо павутиння, напнуте поміж стовбурами…

-Вам, мабуть, доводиться тяжко?..

-Нам байдуже, - відповів батько. - У цьому і полягає сенс Спокою. Вам цього не

зрозуміти… І ніколи не зрозуміти. Тому ми і не приймаємо чужих.

-Нікого з них?

-Нікого…

-Отже, я перший?

Син трохи закашлявся, батько постукав його по спині. Ми помовчали. Я -

розмірковуючи про те, як повести розмову далі, вони… Мені здалося, що вони думають

про те саме.

Тобто ваша мета - спокій? - спробував сформулювати свою цікавість я. -Але ж

повинна бути ще життєва філософія, котра змушує вас жити ось так - ховатися від

цивілізації, прогресу, нових знань…

-У нас усе своє. Ми не підпорядковуємося чужим законам, - відповів батько. І

перейшов до розлогих міркувань про мораль Гондвани. Промова його була задовгою й не

зовсім зрозумілою, наче стародавні письмена. Я спробував проникнути в її суть,

виокремити головне. Раптом воно саме чітко постало в моїй уяві, ніби звід певних

правил. Ось вони: а) добро тільки тоді залишається добром, коли ти шкодуєш, що

втратив його; б) втративши його випадково чи свідомо, ти сподіваєшся все повернути і

страждаєш від того, що воно - десь поруч і належить комусь іншому; в) тому його

варто власноруч покласти на жертовне вогнище; г) тоді віра в нього залишається

незмінною, у чистому вигляді; д) адже ти будеш певен: ТАКОГО більше ні в кого немає і

ніхто не скористається ним. Воно - всередині тебе. Назавжди.

-Нічого собі! - усміхнувся я. - Це означає, що, побачивши гарну квітку і збагнувши її

безкорисну чарівність, її треба… з’їсти, знищити, розтоптати?

-Так, - напрочуд серйозно відповів батько.

-Звичайно, - підтвердив син.

Я закляк, усмішка сповзла з мого обличчя, а чоло вкрилося холодним потом. Те, що

спало мені на думку в цю коротку мить, не вкладалося в жодні слова - тільки в нудотний

жах і тремтіння в кінцівках, як перед операцією…

Намагаючись нічим не виказати свого стану, я попросив води й на тремтячих ногах

увійшов за господарями в будинок. Роздивився. Вогнику кутку за завісою. Розмитий обрис

за нею…

Я відсторонив простягнуту руку з кухлем, зробив крок назустріч тьмяному

палахкотінню, відгорнув тканину. На двох цвяхах, ніби розіп’ятий метелик, висіла

шифонова хустка. Мій подарунок - із рожевою (під колір босоніжок) облямівкою…

-Що це? - захриплим голосом запитав я.

-Даремно ви так… - насупився батько. -Ви спаплюжили частину нашої моралі.

Ніхто не має права бачити реліквії. Якщо хочете вціліти - негайно тікайте звідси! Поки

ще є час до Великої Ради…

Але мене не треба було просити про це двічі. Я вискочив за поріг. І знову біг. І - не

брешу! - краще б мені услід стріляли! Цього разу я не намагався б ухилитися… Призахідне

сонце опускалося на острів важким червоним щитом, тиснуло на мозок. Я біг, обхопивши

голові руками. Мені хотілося рити землю біля кожного нагорі ба, під кожним деревом.

Жах змінився люттю: я переверну цю багнисту землю, просію її всю крізь пальці, але

знайду… Що? Що я хотів відшукати?!

Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомніючи, ще встиг подумати, що чиясь

куля все-таки влучила в мене…

Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до

ранку. Прийшовши до ями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв

наді мною нерухомо, немов пам’ятник.

Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь.

Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було

байдуже. «Байдуже!» Ось воно, це відчуття, що спустошує і несе спокій. Я тоскно

поглянув на хлопчика - вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на острові,останній могіканин цієї дивної місцевості, остання жертва моралі. Я гукнув до нього.

Діти не брешуть, і я мав надію саме зараз почути правду. Всю правду, хоч би якою гіркою

вона була. Але хлопчик вичавив зі свого горла якийсь незрозумілий звук, показуючи на свої

вуха і рот. Він виявився глухонімим…

Я махнув йому рукою, він боязко наблизився, сів поруч і допитливо подивився мені в

очі. Я понишпорив у нагрудній кишені й вийняв зібгану світлину, розправив її на коліні й

показав хлопчику. Він низько схилився над нею, виразу його обличчя я не бачив.

Потім швидко підвівся. «Зараз втече», - вирішив я. Він справді відскочив від мене на

кілька метрів і раптом…

О, це була справжня вистава! Він став дивно рухати зображаючи чиюсь ходу, -

погойдувався, трохи кульгаючи, злегка скособочивши стопу. Тягнув носок, як невправний

танцюрист. Все це виглядало смішно й навіть граційно. Потім він завмер із питальною

розгубленістю поглянув на мене. «Що?» - кивком голови запитав я.

Тоді хлопчик зробив ще дивніший жест: ніби розчісує довге волосся, хоча сам був

майже лисим. Вочевидь, таким чином він хотів розважити мене. «Досить! Молодець!» -

жестом похвалив його я, все ще морщачись від, болю.

Але він не вгавав. Нервово помахав у повітрі своїми худими рученятами, ніби

витираючи попередні картини. А потім зробив ще дивніший рух: відкинув з обличчя уявне

пасмо й провів п’ятірнею по голові спереду назад, ніби відкидаючи невидиму гриву волосся

собі на спину. Я закляк. Я побачив її. Так чітко, що в мене занило серце. Як я міг забути ці

жести?! Хлопчик копіював їх так точно, ніби був природженим актором…

Я схилився над фотокарткою і вперше за все життя звідав, що таке сльози.

Хлопчик сів поруч і тицьнувся в моє плече. Я відчуй що сорочка в тому місці одразу

промокла…

Скільки ми так просиділи, не знаю. Добре, що він не міг говорити. Власне, я більше

нічого не хотів знати. Я думав про добро, котре колись належало мені. Про те, що нічого

не знаю про життя, нікому ніколи не допоміг, знав і вмів так мало, що мені нічого було

віддати іншим. І тому міг би жити вічно - порожньо й байдуже. Міг би стати

достойним мешканцем Гондвани. Коли сонце увійшло в зеніт, хлопчик захвилювався,підхопився. Я злякався: не хотів втрачати його й не хотів іти за ним. Мабуть, його