Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя
Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя читать книгу онлайн
Ірен Роздобудько - авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть упопулярності з книгами Паоло Коельо.Схожий езотерично-побутовий ракурс має і твір “Дванадцять, або Виховання жінки вумовах, не придатних до життя”. Втомлена життям і славою, публікаціями в гламурнихжурналах героїня вирішує кардинально змінити своє життя й улаштовується на роботу допсихіатричної клініки. Але замість спокійного вислуховування стандартних історій хвороби вжепершого дня їй трапляється пережити дивну пригоду - закодовану розповідь хворого, не надтосхожого на хворого. Цілу ніч вона намагається вичленити з його плутаної розповіді незвичайнуісторію життя й візії світу, розказаної у формі притчі: “Отже, я бачив її біля джерела. Передтим, як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмиваладолоні. Особливе зворушення викликало в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем,уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, якпергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася такдовго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вонадослухалася до звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забувсказати, вона казала воді: “Доброго дня!” - коли приходила, та: “Дякую!” - коли карафанаповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років утридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи піднею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела,тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую… Вона вже зараз мала вигляд стомленої”.Історія підступного кохання вдівця до багатої спадкоємиці, який намагається довести її добожевілля картинами, які сам малює та які вже довели до самогубства декількох його попередніхдружин, - не менш містична та загадкова. Але це лише дві з численних історій, химернопов’язаних у цій книзі. Авторка не зраджує свого стилю та бездоганної української мови, яка нетак часто трапляється в сучасній популярній українській літературі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
батьки нічим не відрізнялися від тих, із ким я вже встиг познайомитися. Помітивши
мою тривогу, хлопчик зробив заспокійливий жест і помчав кудись у ліс. Я лишився сам. Я
не міг збагнути, що робити далі. У мені зародилася надія: а раптом зараз він
повернеться, ведучи її за руку!
І все зміниться. Я полюблю цю землю, яка так налякала мене, згадаю дивовижні
історії й гарні пісні - адже я знав їх у дитинстві! Навчуся радіти простим проявам
життя та природи. Побудую дім. Вирощу сад.
Я стрепенувся, зачувши кроки, зір напружився настільки, що я навіть на мить
засліп.
…Хлопчик ішов один. Рука його була стиснута в кулак. Сівши біля мене, він розкрив
долоню - на ній лежало намисто та… іржавий цвях.
Обличчя його було серйозне і зосереджене. Я зрозумів: він здійснив злочин. Заради
мене і того, про що я міг тільки здогадуватися. Йому не було вороття. Я міцно стис
його руку. І зрозумів, що більше нікого не зраджу. Можливо, заради цього простого
жесту - взяти за руку того, хто цього потребує, -я і приїхав сюди? Можливо, ВОНА
знала, що я ще здатен на це?
…Я повів хлопчика до берега. Море було спокійна Я швидко розклав вогнище,
зробивши його якомога вищим. Хлопчик допомагав збирати хмиз, підтягувати дрова. Усе
треба було робити швидко, поки його не почали шукати. Потім ми завмерли, з
хвилюванням поглядаючи на горизонт. Тільки б стариган-човняр помітив наш умовний
знак!
Яхта прийшла, коли сонце вже розчинилося в темній воді. Як і минулого разу,
стариган квапився, здійняв бурю бризок і не наближався впритул до берега. Ми кинулися
у воду. Я ледве встиг закинути малого на борт першим та залізти сам. Яхта різко
розвернулася.
Обійнявшись, ми дивилися в бік острова, що віддалявся. За якусь мить його поглинув
туман, ніби він пішов під воду. З його мораллю, реліквіями та божеством, які я так легко
випустив із рук кілька років тому.
Я міцніше стис долоню хлопчика. І нарешті зміг усміхнутися…»
…У кімнаті зависла тиша. Я навіть не хотіла питати, де зараз цей хлопчик. І чи був
він взагалі? Чоловік підвівся, чемно вклонився: «Я можу бути вільним?». - Ви вільні, -
відповіла я.
Авжеж! - усміхнувся він. - Ви також.
Було зрозуміло, що ми говоримо про одні й ті самі речі
Двері за ним зачинилися. Я лишилася сидіти в тиші. Зазирнула медсестра.
-Красунчик, чи не так?
Вона вже хотіла налагодити зі мною контакти, аби мати можливість забігати до
цього кабінету випити кави, покурити чи підтягнути колготки. А ще їй, мабуть, щось
повідомили про мене, і її байдужий погляд набув зацікавленості.
Що я мала відповісти? Про що можуть говорити дві симпатичні молоді жінки, котрі
працюють в одному місці? Бр-р-р…
Я стенула плечима й задивилася у вікно. Навіть не помітила, як вона вийшла.
У вікні був сад. Голий і босий, хоч відчувалося, що невдовзі всі дерева зазеленіють.
Вони стояли напружені й зосереджені на своїх внутрішніх процесах, у них рухалися соки.
Але треба було дочекатися тепла.
Я уявила незнайому жінку в напівтемряві кав’ярні на околиці якого-небудь
іноземного міста - Праги, Парижа, Відня, Варшави. О, краще - Варшави! (У мене
величезний сентимент до Польщі, в якій не була.) Кав’ярня маленька - на сім столиків.
Маленька й порожня. За скляними дверима барабанить весняний дощ.
Дерев’яні столи, стільці, відполірована тисячами ліктів стійка шинквасу, запах кави й
тиша. Звідкись лине музика. На жінці синя плетена кофта й пурпурова спідниця - дві
яскравих плями, вона тільки закінчила прибирати, зачинила двері. Вона нікого не чекає, її
дім - далеко. Вона починає танцювати. Вона танцює. Повільно рухається серед
перевернутих стільців, примруживши очі. Вона щаслива. На світі є тільки сизий дощ, музика, цей маленький простір і вона. Це - правда, реальність. Решта - не має жодного
значення… За вікном і справді розпочався дощ - перший дощ після довгої зими.
-Наступного чи підете додому? - знову зазирнула у двері медсестра.
На її обличчі вималювалася повага. Я помітила: якщо з людьми не розмовляти, не
посміхатися їм і вдавати зверхність - вони починають ставитися до тебе з більшою
повагою, ніж тоді, коли ти намагаєшся їм усіляко догодити.
До кінця так званого робочого дня лишалося кілька годин. Але мені вже не терпілося
скоріше познайомитися з усіма своїми «підлеглими», і я вирішила запросити когось із
жіночої палати.
-Це - наша «фінка», - сказала медсестра, - вважає, що мешкає у Фінляндії. Зараз
порегочете…
Невисока пухкенька жінка з гострим носиком мала вигляд грайливого дівчиська.
Вона сіла переді мною й одразу замахала ногами у вовняних шкарпетках.
Мабуть, на моєму обличчі щось відобразилося, адже жінка одразу защебетала:
-У мене немає підстав скаржитися на долю! Немає, немає жодних підстав. Жодних!
Як завжди, я обережно натиснула кнопку магнітофона. Після останнього відвідувача
на плівці ще лишилося місце.
Увечері я переслухала запис:
«…У мене немає підстав скаржитися на долю. Після закінчення роботи я рушаю
вечеряти до «Сааги». Це неподалік від музею-бібліотеки. Якщо погода гарна, обходжуся
без велосипеда. Просто йду, дихаю свіжим повітрям. Точніше, не «дихаю», а просто їм
його: подумки розрізаю на шматочки, ніби прозоре лимонне желе, і вкидаю до рота. А
якщо це осінь і з боку Піспали (це найпрестижніший район у Тампере на березі озера, де
мешкають письменники й актори) лине запах прілих соснових голок, грибів та синьої-
синьої води (від цього яскравого кольору навіть зводить зуби) - такий повітряний
коктейль замінює мені цілу упаковку вітамінів.
Отже, я йду в «Саагу». Після повітряного коктейлю в мене виникає шалений
апетит. Зазвичай я обираю дві страви, хоча вистачило б і однієї, адже порції тут -
велетенські. На перше - суп із білих грибів, зварений на вершках, на друге - стейк-філе з
лосося, загорнуте в бекон, до нього - картопля з ароматом дягелю, овочева запіканка по-
карельському і соус із ягід ялівцю. У «Харольді» я випиваю чарочку (не більше 30 грамів)фірмового і морошкового шнапсу. І почуваюся нескінченно щасливою.
У мене немає підстав скаржитися на долю…
На роботі я часто чую: «Туве, на тебе приємно подивитися! Ти така, така…». І слів
не знайдуть. Ще б пак! Я ж колишня стюардеса міжнародних авіаліній. А туди абищо не
беруть - тільки довгоногих, струнких, ловких. Якби не небо - сиділа б я в селі під
Немировом і плела б рукавички на продаж, як це робить моя сестра. І, зрозуміло, ніколи
не дізналася б, що таке «тартар із білої куріпки»… А це дуже-дуже смачно, по-
фінському- «херкулліста».
З Арто Ваатаном я познайомилася в літаку. Чоловік, котрий сидів на місці «17С»,замовив віскі раніше від належного терміну. Я могла б і відмовити, але в нього в руках
була книжка про Мумітролів. Такий солідний пан, трохи схожий на пікінеса, - короткий
ніс, великі, широко посаджені очі, - і дитяча книжка! Я принесла віскі й попросила
подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потім він брав квиток на мій рейс із
Гельсінкі до Києва й назад. Літав часто. Мав вигляд серйозного бізнесмена. Як виявилося
пізніше, бізнесу нього ма л-е-е-нький (щось пов’язане з постачанням консервованої
морошки). Проте мав свій будинок із сауною на околиці Тампере, двійко дорослих дітей,котрі жили окремо, і свободу вибору. І він обрав мене.
А через півтора року після весілля з’ясувалося, що Арто Ваатан - романтик. Я таких
самих зустрічала й у себе на батьківщині у великій кількості. Чоловік спочатку добряче
