Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя
Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя читать книгу онлайн
Ірен Роздобудько - авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть упопулярності з книгами Паоло Коельо.Схожий езотерично-побутовий ракурс має і твір “Дванадцять, або Виховання жінки вумовах, не придатних до життя”. Втомлена життям і славою, публікаціями в гламурнихжурналах героїня вирішує кардинально змінити своє життя й улаштовується на роботу допсихіатричної клініки. Але замість спокійного вислуховування стандартних історій хвороби вжепершого дня їй трапляється пережити дивну пригоду - закодовану розповідь хворого, не надтосхожого на хворого. Цілу ніч вона намагається вичленити з його плутаної розповіді незвичайнуісторію життя й візії світу, розказаної у формі притчі: “Отже, я бачив її біля джерела. Передтим, як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмиваладолоні. Особливе зворушення викликало в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем,уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, якпергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася такдовго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вонадослухалася до звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забувсказати, вона казала воді: “Доброго дня!” - коли приходила, та: “Дякую!” - коли карафанаповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років утридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи піднею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела,тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую… Вона вже зараз мала вигляд стомленої”.Історія підступного кохання вдівця до багатої спадкоємиці, який намагається довести її добожевілля картинами, які сам малює та які вже довели до самогубства декількох його попередніхдружин, - не менш містична та загадкова. Але це лише дві з численних історій, химернопов’язаних у цій книзі. Авторка не зраджує свого стилю та бездоганної української мови, яка нетак часто трапляється в сучасній популярній українській літературі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок
давнім фінським прислів’ям: «Хочеш бути багатим - працюй у місті, хочеш бути
щасливим і вільним - стань оленярем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай
би й так, проте будинок він заповів дітям…
Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в
той час, коли наштовхнулася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене
спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді!
Мабуть, бортінженер вирішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене
-все! Дехто боїться літати, а я могла б відкинути люк і легко пробігти по небесах.
Упевнена: ніколи б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього
випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися
репресії, чутки, балачки. Уявляю, як шипіли мої заздрісники, коли Арто забрав мене до
себе!
А вже згодом був цей музей…
-Не знаю, просто не знаю, що й робити… - чула, як говорить директор роува
Саатаннен. - Який тут може бути вихід?..
Вона не знала, що перегородка між її кабінетом та підсобним приміщенням
тоненька, мов картон. Чи, швидше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має
тонкий смак, мабуть, і решта в ній - тонке, делікатне… - Який може бути вихід? -
продовжує роува Саатаннен, розмовляючи з адміністратором роува Пайве. - Що з нею
робити? От яка нещаслива доля! Зовсім сама, у чужій країні… Скільки ж її тут
тримати? На це місце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова монографія з
дитячої літератури.
-Та вона, корова, усім тут впоперек горла! - говорить роува Пайве і навіть зубами
клацає (вона недобра, ця адміністраторка!). - Невже сама не розуміє? Навіщо ви її
підібрали?!
-Ви занадто суворі, -уриває її директорка.
-Це ви занадто м’які, роува!-не вгаває адміністраторка. - її місце-у притулку для
самотніх.
Роува Саатаннен щось відповідає своїм тихим голосом, а мене поглинають
фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою
пустелею в пошуках трави…
Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гарно! Всюди пластик, скло,
різнобарвні кахлі й дуже добре пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вбиральні
нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову
сукню - я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія -
низька, на грудях - великий оксамитовий бант, знизу - широка оборка. Вії та губи я
завжди ретельно підкреслюю - лишилася звичка від попередньої професії. Мені ж
працювати на людях!
Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на краєчок стільця за стійкою, де
панує роува Пайве, і складаю руки на колінах.
Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на
місці. Хвилююся, чи не зім’ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю
зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.
Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через
цю книжку я й познайомилася з Арто. Потім я перечитала всі дев’ять книжок. І
зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я.
Коли до музею приходять діти і я воджу їх від стенда до стенда, від експозиції до
експозиції, я розповідаю їм нові казки - продовження історій про родину кумедних лісових
істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб - не приведи Боже! - не почула роува Пайве!
Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить
дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» - сказав він.
З того часу моє ім’я - Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони
занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки
й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні
історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми
цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх казок із дерева, каменю, скла, пап’є-маше
та інших підручних засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця… Ми розпалювали камін і
виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.
Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я клацаю вмикачем - експозиційну залу
поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з казковими
персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи
морщаться, вони починають рухатися і сміятися… Мені подобається спостерігати, як
лякається дітлашня. Як вони завмирають і перестають жувати. Я розповідаю про те,як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками нападають зненацька, приклеюються
долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть
вкинути в море. Або кудись далі… Я розповідаю про ненажерливе свято - Різдво, для
котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок…
Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю директорку або роува Пайве,
швидко вмикаю світло…
-Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала
для вас, любі діти! - бадьоро закінчую екскурсію.
…О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм
насняться Чіпкі Лапки. І вони - ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки
взимку, - довго ворочатимуться і схлипуватимуть уві сні.
А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і
залишаюся сама зі своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен
вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!
Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них -
моя родина.
-Туве, тобі тепло? Тобі весело?-питає Мумі-мама.
-Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкарпетки? - питає Мумі-тато.
Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що
мені немає кому приготувати індичку на Різдво.
І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів - родина Мумі Тролів, фрекен Снорк,Сніфф, Снусмумрик, -_ оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і
танцюю разом з ними. Вони ведуть мене до лялькової хатинки, у котрій стільки гарних
кімнат, просякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м’які
подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.
Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги
своєю вовняною хусткою… - Спи, моя ріднесенька, - каже Мумі-мама. - Завтра настане
новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами… Я засинаю щасливою. У
мене немає підстав скаржитися на долю…»
Частина 6
…Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не
пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття
сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я
досить добре. І потім - ім’я… Велика магія інерції.
Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і - з проміжками
у кілька хвилин - натискаю на кнопку «Рекорд», тоді на них виходить якесь незрозуміле
жаб’яче кумкання.
-Розумієте, - пояснює мені головлікар (він гадає, що мені це цікаво, що я тільки тому
тут, аби написати величезний епос про його срану лікарню), - частіше за все
симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюцинарно-параноїдного станів, апатичного ступору, маніакальних розладів, конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.
